Та, що досі у лютому

-Коли ти востаннє жила? -

Запитаєш ти мене в темряві.

-Якби ще пам'ятала я. -

Скажу вже не так упевнено.

Я довго щось обдумую,

Вдихаю повітря в легені:

-Напевно тоді ще, у лютому -

Ховаю я сльози в кишені.

-Мабуть тією зимою,

Напрочуд чудною і дивною.

Жила я тоді, по-справжньому

І час так довго плинув.

-Я купу разів замерзала

І пхалася в жовті маршрутки,

Але то насправді було -

Невміло приховую смуток.

Я сумно тобі посміхаюсь,

А ти заглядаєш у очі.

І тихо ми сидимо

З тобою посеред ночі.

Пригортаєш до себе і тихо мені

Шепочеш, як наче так треба:

-Живімо зараз. Не завтра, не потім,

А зараз, коли в цьому потреба.

-Любімо, кричімо, будьмо людьми! -

Розкидуєш полум'я з очей.

-Ми зараз краще будем живі,

А плакати будемо потім.