~~~
Ти не чекатимеш в гості нікого:
Сам собі бард, сам кохання і смерть.
Шум із думок, що мандрують навколо,
Схожий на думки померлих людей,
Схожий на плач, що так глибоко в'ївся
В серце самої планети Земля.
Мовлять кістки, що лишились без прихистку:
Хрипить баритон, та писчить немовля.
І хор цей страждань не на мить не вщухає
Викрадає весь сон у безодню часу.
Він душу - спотворює, розум - вбиває,
Катує свідомість до болю й страху.
Ступаєш на землю = ступаєш по трупах
І все, що зазнала, вона - кров й війна.
Пісок, ґрунт, чи гори, вся площа - покута,
Колись перестане рости там трава.
Колись залишаться в ній пластик і кулі,
Залізо, цемент та уламки ракет,
Багато кісток, може трошки культури,
А все інше - пил, та суспільства хребет.
І людство піде, може з'являться інші.
Цікаво їм буде, хто й що тут жило?
Вціліли б платівки? Вірші, чи мистецтво?
Напевно хотілось, щоб так все було.
І мертва земля, в якій нас закопали,
Все те, за що жили й вмирали всі ми:
Якійсь сенс знайшли, в нім творили, кохали,
Лишали по собі маленькі сліди.
В гармонії з світом, чи в серці крізь драму,
Лишалися в пам'яті інших людей.
Для Всесвіту це - тільки мить, мов примара,
Яка розчиниться в палітрі тіней.
Ще безліч світів десь існує, напевно.
І ця безкінечність лякає чомусь.
В зірках тих блукають думки всіх померлих,
Загадка про простір та плинність часу.
Коли сонце зайде за обрій червоний,
Та всесвіт запалить на небі вогні,
Не зможеш заснути - послухай навколо,
Шум схожий на думки і стогін з землі.