Скільки ж слів у цьому мовчанні, у застиглій напрузі між ними...
І вже не хочеться нікого турбувати простими проблемами земними.
Їй вперше в житті немає що сказати,
Нічим загоїти біль від втрати.
Гіркота підступає, гірка розмова або ж її відсутність,
Хтось має вбити цю чорну сутність.
Він вперше в житті не дивиться в її мокрі від солі очі,
Вона боїться сказати не те, бо слова усі неточні.
Що приховує ця розмова, які муки відчувають серця?
Нікому війна з нас не личить, нікому не до лиця.
Він дивиться на її тремтячі червоні вуста,
Відчуває під серцем тепло нею написаного листа.
Вона тане, повільно гинуть думки,
Лишаються тільки чорні дірки.
Дні без нього перетворюються в пил,
За спиною не відчути навіть тих збитих крил.
Чому пече у грудях, чому голова нестерпно гудить?
Потрібно не забути зранку себе якось збудить.
Коли нарешті зима пустить воду із себе- не кров,
Може дійде до Когось звіриний крик усіх молитов.
Може той Хтось покаже, як розрадити рідне горе,
Може нарешті розкаже які гарні у небі зорі.
Вона ж поки все ще не знає, що варто сказати в ці миті,
Як повернути буденність і дні всі до цього прожиті.