Залізничні станції

#N #А #Міні #Закінчений #Поїзд

Стояти на платформі, доки легенька мряка осідає на обличчі дотиком нічного повітря, прожектори на металевих конструкціях затьмарюють зорі, від чого небо перетворюється на чорне незаймане полотно, різкі запахи мазуту та креозоту, незвичні для пересічних мешканців центру, приємно лоскочуть нюхові рецептори. Усе це створює перехід між учора та сьогодні, між простором життя й подорожі, між зобов'язаннями та цілковитим неволодінням ситуацією впродовж частини доби. Хтось котить валізу тротуарною бруківкою, її коліщатка відлунюють одночасно шурхотячим і клацаючим звуком. Він заворожує. Одразу думаєш куди й звідки прямує власник валізи, які спогади їх зв'язують, що приховує відгомін того клацання по тротуарній бруківці? А серед нічних пасажирів панує особлива атмосфера схвильованості. Хоча все в цьому моменті особливе. Очікування, передчуття, хвилювання, радість, сум, знервованість, сміх, сльози, мовчання. Все набуває сенсу й знецінюється водночас. Сповіщення диспетчерської разом з нечітким текстом повідомлення переривають хитке благоговіння ночі, проте без нього неможливо рухатись далі. Останній подих вітру на волоссі, рейки вискнули під колісними парами, диспетчер знову повторює те саме бурмотіння і тепер воно акомпонує порожнечі ночі. Станція завмирає, одні пасажири сновигають чорними цяточками, десятки валіз вистукують коліщатками по бруківці. Ледь чутний гомін створює ілюзію єдиного цілого, об'єднання задля спільної мети: подорож з точки А в точку Б. Хіба то не прекрасно? Опинитися у відчутті поза межами часу й простору, заколисавши власні тривоги в ритмі рейкових стиків. Запилюжені ліхтарі мовчазно проводжають прибулих, вони бачили це вже сотні разів. Одне й те саме щогодини. Незалежно від пори року у вагоні тепло. Тепло й душно. Специфічний запах переслідуватиме вас усе життя, варто лише одного разу з ним зустрітися. Ви впізнаєте його всюди. Тут тихо, ковролінові доріжки глушать кроки, плавні двері купе унеможливлюють хряцання, чутно лише чисті притишені голоси і вошкання у спробах скласти ті самі валізи. Світло тьмяне, ніби в лампах свічкових вогонь, зігріваючий. Це сакральне місце камерного перебування, яке отримало найвищу честь стати тимчасовим притулком, нічлігом для півтораста душ. Місце відвертих розмов і перших знайомств, неочікуваних одкровень і залікування душевних ран. Секрет безстрашності у знанні тимчасовості всього в поїздах. Люди, з якими ви грали в карти всю ніч, ділилися сімейними проблемами й історіями з життя, сварилися за верхню чи нижню поличку, після сходження на іншу платформу навряд колись іще побачаться з вами. А якщо й так, то чи згадають? Рівномірне похитування з таким рідним, мелодійним перестуком рейкових стиків поволі вводить у стан спокійного трансу. Ось і воно– інший вимір, який має на меті торкнути вашу свідомість істинним спокоєм. Перебування в потязі найточніше можна описати входженням в астрал, перебуванням у позажиттєвому середовищі, переходом в інший всесвіт. Тут усе інше й водночас знайоме, і справжнє, і сюрреалістичне, як миготіння далеких ліхтарів у замацьканому вікні з подертими фіранками, огидне й комфортне. Ірраціональний дисонанс та перманентне відчуття безпеки стануть вашими вимушеними попутчиками. Замовити чай у фірмовому підстаканнику, розпакувати ще вологу постільну білизну, слухати сміх десь зовсім поруч. Десятки історій, об'єднані в одному відрізку простору й часу, одночасно з цим перебуваючи десь в іншому стані, які вже менш ніж через добі розійдуться своїми життєвими шляхами, далі прагнучи до зірок. Усвідомлення тимчасовості створює неочікувану інтимну, чарівливу атмосферу. Все, що відбулося в стінах вагону, лишиться там до скону пасажирів. На ранок усе забувається, лишаючи по собі фамільярне відчуття, яке дежавю буде настигати вас кожної наступної поїздки. Закохавшись одного разу в поїзди, неможливо знайти більш досконалий вид транспорту, способу переміщення власної свідомості такими засобами, які торкатимуться найбільш потаємних коренів особистості.