Коротка історія про безкінечне минуле.
.
Етан розмішував срібною паличкою згустки кави у філіжанці, одночасно трясучи іншою рукою пляшку з якоюсь настойкою. Очима бігав по рядках газети, що ще пахла чорнилом та залізом поштового ящика, та читав останні новини. Розрахувався з клієнтом, посміхнувшись скоріш для закінчення діалогу, чим для його підтримання, й одразу ж став робити наступне замовлення. Біля кришталево-чистих, виставлених на лакованих полицях, склянок, лежала розгорнута книга, а під нею розгадані ребуси та кросворди. Висячі під білою стелею, лампи, легенько погойдувалися у такт протягам та виблискували жовтими спалахами. Знову келих темно-коричневої рідини, кілька пом’ятих купюр, удар дзвіночків об дерев’яне покриття дверей. Відвідувачів ставало менше, за вітриною божеволів холодно-сивий вітер. Стрілка годинника наче намертво вчепилася за оправу.
Скоріше б цей день закінчився.
Ще одна брудна тарілка в раковині, шматка береться до рук та гуляє по липких від алкоголю столах. Знову рипить незаметений ще зранку поріг, і у барі запановує тягуча тиша, заливаючись в кожен куток. Сухі гілки та листя кидаються на скло і розламуються, розсиплються, зникаючи просто у повітрі. Етану хочеться затулитися руками, стиснути себе настільки, щоб не трусило, ніби він зараз стоїть серед метелиці. Думки закручуються болему голові, що ось-ось, і можна почати виривати волосся. Залишивши мийні засоби на одному з диванчиків, він повертається на кухню, повертає повністю кран до червоного значка, що від потоку йде пара, й умивається, ледь встигаючи закачати рукави светра. Змітає з барної стійки все, що на ній лежало, хапає ключі, вимикає світло і вперше залишає приміщення у повному безладі, навіть не дочекавшись шостої.
Скоріше б цей день закінчився.
Заскочив у густоту вуличного холоду так швидко, що підкосилися ноги, але одразу ж понесли кудись далі, не в змозі стояти на місці. Лише добравшись до викладеного різноколірною плиткою тротуару найближчого скверу, трохи сповільнили крок.
Бруд засохлих калюж ховався під сірою травою, а та тихо шелестіла, обгортуючи скриплячі стебла голих дерев. Взяти якесь какао вдалося як раз перед закриттям єдиної на всю околицю кав’ярні. Білий круглий місяць ніби трохи скочувався вниз, стираючи кожен міліметр неба та підіймаючи горизонт трохи вище. Пуста алея покрилася хвильовими тінями, що ніби купол зачепилися за краї далеких високо поверхових будинків. Етан стискав замерзлими пальцями картонний стаканчик та раз за разом закидав на плече край чорного шарфа. Навмисне обходячи освітлені ліхтарями ділянки, він ковзав подертою підошвою по побілених бордюрах. Всередині осіло оніміння, а плечі опустилися і стали тяжкими. Коліна не хотіли згинатися, а все навколо розмивалося, завішувалося пеленою. Потоптані цигарки й вороняче пір’я позастрягали в асфальтових щілинах. Палиці зі спогадів — у легеневих.
Не було жодної хмари. Від цієї думки все навколо здавалося незнайомим, опустілим і безсенсовним. Реальності всередині й ззовні стикалися під таким гострим кутом, що він проколював дірки зліва під ключицею. Хотілося, щоб час йшов швидше, але назад.
Якщо забув сніг, то пора вже й самому забути.
Намагаючись згадати хоч щось, що сталося «після», вдавалося побачити тільки те, що було «до». Все, що було «після», було згадуванням «до». І, можливо, все б тоді склалося зовсім по-іншому. Авжеж, сталося б по-іншому. Ще одне тоді слово. Ще б один доторк, погляд і крок. Ще б одне життя «до».
Зірвавши останній листок з гілки, він пнув у траву подерту кришку з-під пива. Згусток туману плив по верхівках ялин, як малий корабель. Десь серед всіх вітрових голосів, чувся знайомий сміх, що вів за собою колись промовлені зізнання. Звуки кроків подвоювалися, ніби ще хтось йде зовсім поруч. Все мало вигляд божевілля. Божевілля мало його вигляд.
Блок за містом покрився ледь не льодом, що віддзеркалював нерівно накреслені сузір’я. Все місто мерехтіло, засинаючи під сумні вигуки одиноких провулків. По магістралі мчалася луна майже пішовшого дня.
Скоріше б він закінчився.
Викликає легку посмішку горобець, що сів зовсім поруч і залишив на брудному цементі маленькі сліди. Хвиля ночі накрила небокрай. На щоках з’явилось щось мокре, але, лігши на блок та підклавши долоні під голову, Етан лише заплющує очі, хоч знає, що побачить. Бо знає, що побачить, і, сподівається, нарешті, востаннє.
Мороз кидається в розкинуті обійми, парою нависаючи зверху. Щоки все мокріші й мокріші, та вже не зрозуміло, чому. Через прозорі краплини, повислі на віях, Етан побачив, як повільним вихром з неба спускається сніг. Спускається, холодом вимальовуючи ту теплу посмішку.
Вони ще зустрінуться.
Мабуть.
А цей біль —
Скоріше б він закінчився.
*
Хей-хей! Якщо ти дочитав(ла) цю історію до кінця, то міцно обіймаю та дякую тобі. Зараз я у пошуках людей, яким би подобалось те, що я пишу! Якщо відчуваєш наш маленький зв'язочок, сердечно запрошую тебе в телеграм-канал "Листи до туману | Єлена Окс | Вірші, фанфіки". Дякую!
#Міні #Б #М #длядуші
