#B #G #F #18+ #закінчений #повсякденність #Максі #Романтика #Випадковізусрічі #емпатія #ДругоряднаЛГБТлінія #кохання #розвитокперсонажа
Крик. Я переодягалась в роздягальні, як дівчата почали верещати.
– Чому ти репетуєш, монстра побачила, це так бісить, – я обернулася і там стояв чоловік який теж не розумів що відбуваються.
Я вирішила підійти до нього і натякнути що він не туди зайшов, але та істеричка ні як не могла замовкнути.
– Чоловіче ви переплутали роздягальні…,– тільки я хотіла продовжити, як він перебив мене.
– Вибачте, я тут в перший раз, напевно переплутав. А не підкажете куди мені тепер йти.
Я подивилась на нього і мені здалося дивним те що його обличчя не показувало ні однієї емоції.
– Так, виходите звідси і повертаєтесь ліворуч, і з права будуть чорні двері, вам туди.
Він нічого не відповівши розвернувся і пішов.
– Боже, який він дивний. – Прошепотіла собі під носа.
Яка цікава людина, що з ним не так.
Це тут не в перший раз, вони ніяк не можуть зробити надписи на дверях роздягальні, і так кожен раз, хтось тай переплутає, одні тільки вказівки, як же це не логічно.
Одягнувшись і зібравши свої речі я попленталась додому.
Чому після навантажень дорога додому здається вічністю. Боже, як же все тіло ломить, невже знову переоцінила свої сили, а що поробиш, вихідних не так багато, то і на том виходить.
О, нарешті я вдома.
Відкривши двері я побачила свого хлопця.
Невже він мене зустрічає? Це так мило.
– Ти вже вдома, мене чекаєш…, – коли я заговорила він взяв і пішов.
Що вже сталось? Було все ж добре, ну і біс з ним, я теж втомилась. Я хочу гарячого чаю і такої точно температури ванну, і це буде кращій вечір.
Занурившись нарешті в ванну, я почала відчувати блаженство, і тут лунає стук у двері ванної кімнати.
– Що? – двері відчинились і Максим зайшов у ванну кімнату.
– Ти же не зайнята, можеш щось приготувати?
Ем… він же баче що не можу, що за тупе питання.
– Не зараз Макс, там же щось є, придумай сам, я сьогодні не в силах щось робити. Ти же був в кафе з друзями, невже у них їжі на тебе не вистачило?
Боже, я вже бачу це обличчя, він незадоволений, зараз почнеться: “тобі що важко”, “це же п’ять хвилин” і далі. Він підійшов ближче, сів біля ванни і почав:
– Тань, тобі що важко, це же не займе багато часу.
Ти диви, слово в слово, мені с таким даром на битву екстрасенсів треба. Я тільки залізла сюди, просто так я не вилізу, о ці його слова і милі очки на мені не спрацюють.
Інколи він схожий на золотистого ретривера, бо він білявий та в такій позі, здається, що він виляє хвостиком.
– Ні, я тільки сіла, я зараз нізащо не вилізу, якщо так хочеш то потім. – Як там далі…? Сонечко, будь ласка.
– Ну чому сонечко, ну тоді я сам, але не дивуйся як знайдеш мене мертвим коли помру від голоду.
Знову він перебільшує, скільки ж можна, невже самому зробити важко, це не займає багато часу і руки в тебе є.
Після цих слів він неквапливо вийшов, тому що я не звертала на нього увагу, щей наостанок біля дверей зробив щенячі очі і потім нарешті вийшов.
От як зовнішність людини може так відрізнятися від характеру, Макс виглядає як велике сонечко, велике, накачане та противне сонечко. Добротою в його характері й не пахне. Можливо в ньому мене зацікавила тільки зовнішність.
Небесно чисті очі, високий, біляве волосся, носик горбинкою та й підтягнута фігура, а характер раз нараз не приходиться.
Хоча чого я скаржусь, у самої характер не з приємних.
Ми вже зустрічаємося цілий рік, і з кожним місяцем відносин стає все гірше. Цікаво, як до такого дійшло, спочатку так було добре і романтично, все робили разом, постійно говорили, майже не сварилися, а після півроку його як підмінили. Я і забула що таке любов, може я з самого початку її не відчувала, а це була тільки зацікавленість. Хоч мені вже легко передбачити його дії, але мене це пантеличить, як людина може так змінитися, чи це він з самого початку таким був. Навіть якщо так, нащо так робити, це ж безглуздо бути тим ким ти не є. Якщо дивитись на зміни, то зараз він поводиться, ніби я його власність, це починає мене дратувати. Що ж чекати від такої людини яка не є собою?
Боже, такі думки мене скоро з розуму зведуть, що у мене за мозок такий, який не може ні на хвилину зупинитися, в якій то мірі це класно, але якщо ти не постійно з цим живеш.
Різні думки знову і знову вспливали в моїй голові поки я непомітно заснула.
Прокинулась я від того що замерзла. Капець, як так можна, так скільки ж часу, мені ж завтра на роботу, вже перша година, як так!? Треба швидко висушити голову, я ж завтра не прокинусь!
Я почала бігати по квартирі в пошуках то фену, то гребінця, і робила все якомога швидше, але час був набагато швидший за мене.
Закінчивши свою біготню я пішла спати, Макс вже спав.
– Зараза. Це другий будильник. Я проспала. Знову.
Швидко одяглась, не має часу навіть щоб нафарбуватися. Максим ще спав. Розвалився на більшу частину ліжка, порівняно з ним я маленького зросту. От класно людині, немає нормованого графіку, а ти як білка, постійно куди то біжиш.
Що за життя, хоч робота поруч. По дорозі забігла в кав’ярню, взяла каву та щось перекусити з собою і побігла далі. Добігаючи на роботу я помітила, як переді мною неквапливо йшла моя колега Ліза, вона ніколи не запізнюється, по ній можно дізнатися коли кінець роботи і чи не запізнилась я на неї.
Фух, встигла, хоч на цей раз не запізнилась.
З Лізой ми познайомилися під час співбесіди на редактора, вона була скептично налаштована до всіх інших, немов знаючи що її точно візьмуть, хоча її можна було зрозуміти, вона була краща, із решти людей її досвід як журналістки вражав, вона брала інтерв’ю у багатьох знаменитих людей, а деякі її статті уже потрапляли в новини та невеликі журнали. Я не знаю як мене занесло на те інтерв’ю, у більшості я хотіла випробувати свою удачу, мені просто набридло працювати у маленькому офісі де постійно тебе принижують бо ти жінка, як там говорив мій колишній начальник: “Тобі б вийти заміж і народити дітей і буде тобі щастя.” яка ж це маячня, як я ще йому носа тоді не зламала за такі слова.
На диво мені пощастило і теж взяли редактором в цьому офісі. О то з того часу ми працюємо разом. Хоча було дуже кумедно спостерігати за нею, бо спочатку вона ні як не могла змиритися що я рівня їй, але зараз ми один від одного не відходим. Нас можна назвати офісними подругами, в більшості мені здається їй просто важко ужитися з іншими, бо вони постійно лізуть куди не треба, а мені все одно що там на особистому фронті у людини, захоче розповість, а ні, то значить не моє діло.
Добігши до неї я перевела дух.
На цей раз я буду вчасно.