#B #G #F #18+ #закінчений #повсякденність #Максі #Романтика #Випадковізусрічі #емпатія #ДругоряднаЛГБТлінія #кохання
А це вже цікаво, але я не можу погодитися, в мене є хлопець і це буде погано у відношенні до нього. Хоча він останнім часом теж не зрозуміло с ким і де ходить, і тільки безпричинно ревнує мене, і чому я не можу погодитись, ніби це зрада попити с кимось кави, це не може перерости в щось інше.
Що може статися?
Це буде значно більше?
– Так що? – ми вже дійшли до роздягалень, напевно я знову задумалась і не помітила. – Я розумію що ви полюбляєте думати, але я ще не навчився читати думки, поки що.
До біса, я готова до цього.
– Так, але попереджаю, у мене є хлопець. – Я попередила, тому нічого поганого не зробила.
– Тоді без безглуздих підкатів, добре, буду вас чекати на виході із спортзалу. – Він посміхаючись попрямував у роздягальню, але я нічого від нього не відчуваю, це дивно, невже він майже не відчуває емоцій, це дуже цікаво.
Я пішла переодягатися, який дивний хлопець, цікаво чому він говорить що ми зустрічались раніше, я такого не пам’ятаю. Коли виходила з роздягальні подивилась в дзеркало, я виглядаю просто жахливо, коли це почалося. Я завжди доглядала за собою, я не наносила макіяж, а втім я виглядала по іншому, не як зараз, втомленою, змученою.
Коли спускалась по сходах, я побачила Рому, здається я буду себе відчувати ще гірше, він не просто гарний, та ще з боку виглядає як модель стоїть так нерухомо. Дівчата які проходили повз нього розглядали та посміхались, намагаючись привернути його увагу, але йому було наче все одно, можливо він їх не бачить із свого зросту, як людина може бути такою високою, я вже звикла що всі вище мене, однак я була йому по груди.
І раптом він мене побачив, і позвав рукою до себе, ніби його можливо не помітити. Підійшовши по ближче я нарешті його роздивилась уважніше, до цього я не звернула уваги як він виглядає, бо мені це не було не потрібно, та ще й ми не були знайомі.
У нього було чорне коротке, але не занадто, волосся, напевно щоб не заважало, ніби ідеальний зріз. Коли я подивилась йому в очі то вони були настільки темні, що в них не було видно зіниць, ніби чорна діра, та до біса широкі плечі.
– Знову в роздумах? – він посміхнувся одним кутиком губ.
– І як ви це зрозуміли?
– По вам видно, у вас сумне обличчя, а іноді ваша брова осуджує все навкруги. – Який уважний, він що, вже давно за мною спостерігає. Збоченець? Хоча коли маніяки допомагали іншим.
У мене промайнуло відчуття що він намагається мене зрозуміти. Але навіщо йому це?
Все одно з ним щось не те.
– Куди підемо?
– А й справді, зазвичай одна людина платить, а інша вибирає місце. – Він зробив задумливе обличчя.
І де він таке почув?
–Ось, знову думали. – Він не емоційно показав своїм пальцем на мого лоба.
– Ні. – Чого він причепився.
– Не намагайтеся мене обдурити, я бачив. – Так дивно, його голос звучав грайливо, але емоцій так і не було на його лиці.
– Так куди йдемо?
– Я вже визвав таксі, воно скоро буде тут.
– Навіщо таксі, ми можемо дійти. – Не розумію, навіщо кудись далеко їхати, що не можна зайти в заклад по дорозі.
– А чому б ні. – Повисла тиша. – Я бачу так і хочете щоб у вас була кріпатура.
– Чому ви так думаєте?
– Тому що я так само дивився на вас як ви на мене. – Тільки я хотіла поставити ще більше питань, як він не дав мені слова і продовжив. – О таксі.
Дивніший чим я передбачала.
Ми разом пішли до машини, я хотіла сісти на заднє сидіння, але я не встигла дійти до дверей як Рома відкрив передні двері авто і натякаючи кивнув головою щоб я сідала. Ну добре, хто його зрозуміє, можливо йому просто не подобається сидіти спереду, а мені все одно. Всю дорогу до кафе ми мовчали, машина зупинилась біля знайомої кав'ярні, це була та кав’ярня в яку я заходжу зранку перед роботою, дивно, чого я тут його не бачила раніше, навряд чи він би поїхав туди де ні разу не був.
Я вийшла з таксі та попрямувала за ним до кав'ярні піднявшись по сходах та зупинилась перед входом, він відкрив двері для мене і ми нарешті зайшли.
– Обожнюю цю кав’ярню, тут самі смачні десерти. – Він повернувся невимушено до мене з посмішкою ніби чекав відповіді.
– Можливо, я більше фанат солодкої кави ніж тістечок.
– Зрозуміло. – Він поважно покивав головою, і ближче підійшов до вітрини з солодким. – Так, що мені вибрати? – повернувся до мене і промовив знову. – Я точно можу брати все що захочу?
– Так, я все оплачу, ми ж так домовились. – Рома задоволено подивився на мене, і знову повернувся роздивлятися вітрину.
Я підійшла до каси, почала робити своє замовлення, і не помітила як він підійшов ззаду,
– А мені оці два тістечка і американо. – Промовив він показуючи пальцем на якийсь із десертів.
Як можна пити цю гірку каву, навіть без молока.
Я оплатила і ми пішли сіли за столик чекаючи на своє замовлення.
Він мовчазливо дивився на мене не кажучи ні одного слова, можливо він чекав що я щось скажу чи може запитаю, навіщо він взяв два тістечка, а не одне і так далі.
Він не відривав погляду, а потім повернув голову на бік не відриваючись.
– Мені цікаво як у вас так виходить не відводити погляд, люди зазвичай дуже швидко відводять очі і соромляться довго дивитися в них.
– Я просто не звертаю на це увагу, якщо мені цікаво я буду дивитися.
– Значить, цікавий. – Я хотіла заперечити, але в цю мить офіціантка принесла замовлення, і чомусь коли розставляла його тістечка то поставила їх мені, тільки но вона відійшла я перемістила тістечка на сторону Роми.
– Напевно вона подумала що за все солодке відповідаєте ви. – Він почав їсти одне з тіточок, невже всі два собі взяв.
Я теж мовчки почала пити своє солодке місиво схоже на каву. Не розумію, що з ним не так, чому він так поводить.
– Що ви намагаєтесь зрозуміти? – він що думки читає, чи що? – знову думаєте, от не розумію вас, чому не говорити все в голос, так же життя буде простіше.
– Не думаю, кожен раз коли я говорю і не думаю щось трапляється несподіване.
– А це погано? – він відпив своє бридку каву.
– Не знаю, можливо іноді.
– А ви спробуйте наприклад не усім говорити все що думаєте, а тільки з деякими, так же цікавіше буде. – Він зупинився та додав. – Наприклад зі мною.
– А чому, так?
– А чому б ні? От що ви до цього думали, що ви хотіли дізнатись?
– Як можна пити таку бридку каву? – після моїх слів він розсміявся.
– Цікава думка. – Знову засміявся. – Відповім тільки вам, ніяк.
– Чому ви тоді її п’єте?
– Це все тістечка, так вони смачніше, а то солодке з солодким, так і діабет можна заробити. – Все логічно, не посперечаєшся.
– Можна спробувати?
– Так і знав що захочете у мене відібрати, не даремно взяв два.
– Все таки друге тістечко для мене?
– Ні. – Чому ж ні?
– Але ви тільки но сказали…
– Не говорив. – Він усміхнувся і посунув тарілку на середину стола, поставив свою каву поруч зі мною. – Спробуйте.
Я ще декілька секунд дивилась на його каву думаючи чи треба це робити, і все таки моя цікавість перемогла, я взяла ложку, відламала шматочок, тільки я хотіла відпити каву як він додав:
– Спочатку тістечко потім кава. Тістечко!
Та добре, різниця то яка, я відкусила кусок тортика і трохи відпила його кави, і це було смачно, не було ні капельки присмаку гіркоти, чи противного смаку кави як зазвичай.
– Можете забирати, я бачу вам сподобалося.
– Ні, я здивувалась в більшості.
– Чому? – у нього на обличчі читалося непорозуміння.
– Я ненавиджу таку каву бо вона гірка і від неї після смак залишається дуже довго, а зараз його не має.
– А можна я ваш напій спробую? – я думала він ще про це запитає, але він хоче спробувати мою каву.
– Так. – Після моїх слів він взяв мою чашку, та не багато випив, він невдоволено поставив її назад.
Не сподобалось?
– Ви перемогли. – Про що він? – пити таке солодке я не в силах, я програв в цій солодкій битві.
Ці слова змусили мене сміятися, про що він взагалі думає, не розумію його. Я зробила ще декілька заходів тістечка з жахливою кавою яка стала смачна, а чому б і ні, він сам віддав мені, а сам потрохи допивав мою.
– Ви дасте свій номер телефону? – він простягнув мені свій смартфон.
– Навіщо він вам?
– Щоб ми більше не покладалися тільки на долю, зазвичай вона дає тільки три шанси зустріти когось випадково.
– Три? Ми з вами стикалися тільки двічі так що шанс є. – Я здивувалась, не пам’ятаю щоб ми зустрічались тричі.
– Ні, це третій. – Чому він досі наполягає на цьому.
– Другий.
– Ну добре я почекаю коли ви згадаєте. – Роман не здавався.
Ще деякий час ми посиділи, а потім знову обмінялись кавою і пили як було з самого початку, він свою гірку каву з тістечком і я свою солодку каву. Мені досі було цікаво про яку зустріч він говорить, треба буде все таки подумати можливо я його бачила, але де, може в цьому кафе і просто не помітила, я тут буваю майже кожен день.
А може і не тут.
Розмовляли ми ще хвилин тридцять на повсякденні теми, але ніхто не задавав особистих питань, ніби це не цікаво. Просто пусті розмови. Допивши свої кави ми вийшли на вулицю, там була просто жахлива спека.
– Так ви даєте свій номер, чи ні? – знову запитуючи він простягнув мені свій телефон.
– Ще, не час. – Коли Рома почув мої слова, у нього був розгублений вигляд, але він не розгубився.
– Цікаво. – Він на мить замовк про щось роздумуючи. – Хочете покластися на долю?
– А ви в неї вірите? – з сумнівом запитала я.
– Ні, але якщо цю ситуацію відпустити то ми вже ніколи не зустрінемось.
– Тоді можемо дати завдання один одному чого не робити або на приклад зробити обов’язково, і якщо ми випадково зустрінемося то все таки це може бути доля.
Що я взагалі верзу.
Він подивився на мене із захватом і мені здалося що він з самого початку все спланував, а я тільки що попалась на його вудочку. Але якщо гра цікава то чому в неї не зіграти.
– Моє завдання вам на цю неділю буде. – Він замовк і хитро поглянув на мене. – Говорити всі думки в голос.
Нізащо, він шо з глузду зійшов, це тупо, можна когось образити або постраждати із-за цього.
– Ви тільки но подумали що не будете це робити. – Він тицяв в мене пальцем.
– Ні.
– Кого ви обманюєте?
– Так, і це безглуздо.
– Хай і так, але ви самі це запропонували, я всього то номер просив.
– Добре, буду робити це безглуздя. – Я майже не крикнула, але він навіть не здивувався. – А ви, не повинні носити з собою парасольку.
– Добре. – Його навіть не здивувало моє безглузде завдання, він навіть не запитав чому.
– Бісить. – Коли я це промовила він усміхнувся.
– У вас уже добре виходить. Тоді до зустрічі.
– Якщо зустрінемося. – Він усміхнено підняв свою брову, помахав рукою та пішов своєю дорогою.
На мені що магніт для диваків висить? Я притягую неприємності і божевільних людей? Та ще це кляте завдання.
Роман, він був не тещо дивний, а більше просто відрізнявся тим що за весь той час я не відчула від нього жодної емоції, ніби він просто їх вдає, але не більше. Як пуста оболонка з дірою всередині. Була тільки одна емоція, коли той чоловік мене образив, але чому саме тоді і все. І чому за такої дрібниці, ми тоді не були навіть знайомі. З ним щось точно не так і я повинна зрозуміти чому. Але шанс вірогідності що ми знову зустрінемося дуже малий, те й на краще. Просто забуду про нього.