Помаранчева заграва охопила пейзажі академії. Двоє чоловіків, що сиділи біля воріт школи, дивилися на це диво природи. Помаранчевий серпанок був схожий на зірку, що ось-ось вибухне, але всі знали, що коли зійдуть перші промені сонця, серпанок піде слідом за ніччю. Чоловік з волоссям кольору попелу уважно розглядав природне явище, в його очах блищали іскри, а колишня задерикуватість і дивовижність випарувались. Тепер його обличчя вкрила маска серйозності, здавалося, він щось обмірковував. На плече думаючої людини лягла легка рука чоловіка, що сидів поруч. Він спантеличено скинув брову і поправивши окуляри, що з'їхали, запитав - Асгайр, ти сьогодні дивний - Ректор не повів бровою, а лише спантеличено потер перенісся - Знаєш, ми тут сидимо тому що боїмося нарватися на тварюку, а мені від неї студентів рятувати, не думаю що це привід для радості. Мені ось свою малечу треба погодувати, а як я туди зараз дійду? - ректор завжди такий ректор, навіть у такій абсурдній ситуації він скаже щось чудакувате. Лев усміхнувся і повернув руку на своє коліно. - Не в цьому суть, чи вам не знати. - вчитель уважно вдивився в очі ректора, вони видали легкий переляк, хоч це скоріше був погляд безвиході. - Це не проста сутність Лев, вона когось шукає, це сама темрява - він проковтнув - її не здолати фокусами чи заклинаннями, тільки прийняти умови чи йти. - у його голосі остаточно повисли мінорні нотки і сіроокий опустив голову, дивлячись собі під ноги. Ошелешений вчитель розплющив очі так, що здавалося вони вилізуть з орбіт. - Я читав про це, але не думав, що темрява захоче шукати когось тут... - Асгайр похитав головою. - Щоб знайти приймача не потрібно шукати серед сильних, адже заволодіти розумом слабкого чарівника куди легше. - у голосі прорізався хрип, а втомлений тембр ректора говорив лише про одне, йому точно не завадить сон. Але ця дурна ситуація не була призначена для дрімоти. Леву самому хотілося б заплющити очі на м'якій подушці, але з м'якого тут тільки трава, дуже багато учнів встають надто рано, а тому з легкістю побачать двох високопоставлених персон академії, що сплять на траві. Від цих думок він трохи посміхнувся, а потім приснув від сміху. Адамович зиркнув на нього. У його погляді теж блиснула іскорка сміху і вже незабаром двоє чоловіків заливались від однієї думки, що заснуть на м'якій траві біля будівлі. -Все не випадково. - Раптом серйозно почав ректор. - Заграва ознака темряви, я це давно зрозумів. Завжди коли вона наближається до нашої академії, відбувається щось жахливе. Лев не відреагував, а чоловік, вставши зі сходів, спокійно пішов до свого кабінету. Перші промені золотистого сонця накривали собою будівлю та предмети поряд. Як щит вони вставали на охорону магічного місця. Вчитель історії трохи зморщив ніс від яскравого світла, прикрив очі руками і теж вирішив піти у своїх справах.