Як же серце болить за Україну, За нашу неньку та її народ Плекаєм в душі помсту затаєну, Що спалить до попелу московський род. Ми помстимося, ніколи не забудемо Проклятую рашистськую орду! І волю свою ми знову виборемо, А вам не уникнути верховного суду.

Вона була лайлива Вона була криклива Але для мене Вона завжди була любима Як подивлюсь їй у вічі Так одразу таю Її вуста балакучі Я навік запам'ятаю Палкий той поцілунок У пам'яті назавжди В душі моїй поєдинок Обійняти її чи ні

Ну як спалося тобі, кате? Коли ти змусив чужу мати Втратити власну дитину, Котру катував далеко не одну годину... Що наснилось тобі, враже? Сподіваюсь, як малеча каже: «Не вбивай мене, прошу... Помилуй душу ти мою!» Знаю оправдання я твоє «Це рішення далеко не моє. Мені сказали - я зробив» Але ти малу дитину вбив! Немає прощення вам люди, Хоча й людьми вас не назвеш. Мучителі і душогуби Кати маленьких ви дітей!