#есей Можливо це було б гарною назвою твору про якесь страшне чудовисько, типу Ґрінча, якого б у кінці перемогли якісь сили зими, снігу, магії, дружби й жуйки, потрібне підкреслити. І загалом у вас може скластися враження, не обов’язково, що хибне, що я теж свого роду Ґрінч, з єдиною відмінністю, що я не люблю сніг, а не Різдво. Але що ж, я не зможу впливати на вашу думку щодо цього, та й не те що хочу, тож без краплі сорому і страху осуду сідаю, аби злісно буркотіти вам про свою нелюбов.  Вважаю, що маю наголосити на цьому ще раз : я люблю Різдво, день Святого Миколая, новий рік, день народження майже половини своїх родичів та й зиму в цілому. Така собі спокійна пора року, коли час з одного боку ніби зупиняється, а з іншого невпинно вислизає. Час надії та сподівань, незалежно від того, чи вірите ви у різдвяне/новорічне диво чи святого Миколая. Бо в глибині душі ми всі просто любимо подарунки.  Але коли, надивившись на профілі десятків, а то й сотень людей, які всі, як по команді, викладають естетичні світлини снігопаду, і сам наважуєшся виткнути свого носика на вулицю, розумієш, що сніг гарний лише в інстаграмі. Або на гілках дерев, де він теж непогано розмістився.  Мабуть, якби температура опустилася б хоча б на один градус нижче нуля, то картина справді була би приємнішою. Та на жаль, аби справді відчути цей зимовий настрій, маєш дивитися лише на дерева, на яких, до речі, досі залишилося кілька жовтуватих листочків, тож можливо вони обурені разом зі мною. Частіше все ж дивишся вниз. І ні, не тому, що я такий ненависний, а тому, що за весь робочий день (понеділок, як-не-як), сніг встиг втратити свою заворожливу красу. На тротуарах та дорогах він скоріше нагадує нещасну неприємно-світло-жовту суміш грязюки й талої води. І як ви можете розуміти, гарної прогулянки вже не вийде, коли доводиться шукати найбільш сухі шляхи й намагатися не вступити в калюжу, які, як на зло з’явилися майже усюди й стали глибшими, ніж зазвичай.  Перестрибуючи одну з таких, подумки сумую про осінь, яка зараз існує лише в календарях. Справжня ж осінь тривала місяць, а за відчуттями то й взагалі лише кілька днів. Осінь лише недавно змогла розфарбувати дерева, роблячи прогулянки в парк схожими на прогулянку галереєю невідомого, але вмілого митця, але і цьому щастю довго не тривати: зима, наче велика гумка, стерла всі ці старання, заливши світ білим кольором.  Білий. Колір очищення, нового початку. Маю невеличку підозру, що коли до цього кольору приплітали ці символи, то орієнтувалися саме на зимову пору року. Навіть якщо не дивитися вниз, де, як вже зазначено, сніг далеко не білий і далеко не сніг, то єдине, що викликає цей колір у вечірніх сутінках, це дивну пустку всередині. Так, звісно, можливо це в мені говорить моя любов до осені, я не заперечую, але самі погляньте: хіба всі ці вкриті кристалізованою водою дерева та будинки не викликають у вас відчуття, ніби чогось не вистачає? Навесні та влітку все зелене, восени, власне, все від зеленого до багряного. А взимку що? Пустота. Білий лист, новий початок. Ви знаєте, як боляче іноді дивитися на білий лист, особливо, коли поняття не маєш, що там написати?  Єдині носії кольорів це, звісно ж, люди. Саме ходячі причини, чому сніг на дорогах змішується з брудом, неймовірно раді цій погоді. Підслухавши кілька розмов я зрозумів, що сніг дав їм якусь надію, певний різдвяний настрій, і я, мабуть, радий за них. Мабуть. Важко радіти за когось, коли у самого течуть соплі, бо все ж не вдалося оминути кілька калюж, які надвечір дуже підступно злилися з кольором асфальту.  Намагаюся заспокоїтися, пригадуючи інші приємні речі, що зараз навколо. Наприклад, у моєму напівпустому рюкзаку лежить нова книжечка, на телефоні кілька нових фото, з яких лише одну можна назвати гарною, а щойно я прийду додому, то в першу чергу приготую собі чай. Від самої згадки дому, мого зручного гніздечка спокою та комфорту, у мені мовби знаходиться друге дихання, і я крокую вже швидше. Мабуть, що більше людина не любить погоду на вулиці, то більше вона любить свою рідну оселю. Зупинився я лише аби сфотографувати велику сніжну кулю, яка, напевне, мала бути сніговиком, але не склалося. Хочеться сфотографувати цю безглуздість серед білого поля біля місцевого парку.  Ніби на крилах долітаю додому, відчуваючи, як вода на моєму обличчі ніби закрижаніла від холоду. З думками, чи може людина померти від переохолодження при нулі за Цельсієм, заварюю, як і обіцяв, чорний чай з бергамотом, який звучить краще, ніж є на смак. І зараз, конкретно в цю секунду пишу цей текст, який не менш безглуздий, ніж той недобудований сніговик, але для того, аби ви зненавиділи сніг, я взагалі не хочу, аби ви з-за цього тексту кардинально змінювали свою думку щодо будь-чого (оце певно треба було писати на початку). Я пишу це в першу чергу аби висловити свою чесну і майже незалежну думку, аби розбавити весь потік упадання за хрусткими кристаликами льоду і додати трішки похмурого песимізму (або ж реалізму, це з якого боку поглянути) до цього. Повірте, я хотів сказати набагато більше, розповісти вам про те, як любив хрускотіти снігом у дитинстві, як завжди ламав лід на калюжах і досі при нагоді ламатиму та багато чого іншого, але, певно, на все свій час. Знайте, що хоч які гарні дерева, вкриті білою ковдрою, хоч як гарно звисають бурульки зі стріх, не варто забувати хоча б на кілька секунд дивитися униз, аби не вступити у калюжу.