Одного разу, на світанку, Коли не встали півні зранку, По вулиці йшов митець. Чекав він біля озера дівчину, хай йому грець, А дівчину не просту, А ту, що розвіяла всіляку смуту. Стоїть, а її все нема, Можливо, й чекає він її дарма? Хоча, з чого б такі думки? Не міг же він так просто малювати ті малюнки, В які вклав душу й серце, Надіячись, що її серце взаємно б'ється. І ось, іде вона, ніби спустилася з нібес. Ех, жаль що одруження то довги‌й процес. "Гей, митцю, я бачила твої мальовані поля, Не бачила ні разу такої я краси, ти звідкиля?" - Лунає її голос, так близько і далеко в одночас, Господи, навіщо так довго іде час. Підходить та, хто зупиняє серцебиття митця, І та, хто його знов відновить. "Та де тільки не поносило мене життя, Зате багато бачив краєвидів." - Митець відповідає, з надією на те, що взаємні всеж їх почуття. "Я прочитала того листа, І маю відповісти. Вибач, але у нас з тобою різні повісті." Серцебиття знову зупинилося, але теперь не від любові, Душа кричить, а почуття просяться до волі.