Ти дивишся навколо - а там все таке саме. Нічого не змінилось. Усі - маленькі люди. "Мене це не стосується, а за ось це не знаю, а це мене лишень обходить стороною." "Мені ось так комфортно, мені на це байдуже, вбивають? хай вбивають." І твої руки в крові. "Були катовані і вбиті? мені то що? і так хай буде." А де ж поділась людяність? Чи була взагалі? А де ж ота підтримка? "Яка різниця що робити? Яка різниця де так жить?" Але ж куди поділася "вона"? "Вона" в образі забороненого фрукту, якого не всім дано досягти. Причина, по якій вбивали. Причина, по якій катували. Демонстративно, показуючи гордість. Показуючи перемогу над нею. І не раз, не два, а тисячі разів, випадків. Проводили її у світ ціною власного життя. "Заради чого?", - задам собі питання. Щоб бут вбитими й забутими? Її потрібно пам'ятати. Її потрібно зберігати. Не забувати. Ні. Ні в якому разі. Тримай її всією силою, не дай втікти. Ти мову свою знати маєш. Історію, події і ціну... Ціну можливості, яку ти зараз не сприймаєш. Боїшся бути не "таким" як всі. Осудять, заклюють та загризуть. Не відкидай, не забувай. Борись. Борися скільки зможеш. Задай питання "А хто я є насправді?" "Чому я народився тут?" Чи ти є той, з ким боротися треба? Чи ти є той, хто боротися буде?