#Б #N #Міні #Закінчений #Гіпотермія
Чи має кінець приходити з усіма спогадами, які так старанно бережемо? Коли серце німіє, а свідомість впадає у порожнечу. Коли бетонні плити стогнуть на самоті в темряві. (Типу невеличкої анотації)
***
Гаряча пара закручувалася в химерні візерунки, що розтягувалися та летіли, куди вітер занесе. Єдина цікавинка, що змушувала пусті очі підвестися та відпустити свій тягар на хвилинку, а потім знову впасти додолу, розглядаючи черевики, що ледве тягнуться по землі. Тяжкі кроки супроводжувалися чваканням та періодичним хрускотом снігу, що зліпився в надії захиститися від вітровію. І десь там, під гладенькою та дзеркальною поверхнею пригорнулися одна до одної сніжинки, насолоджуючись тим часом, що вони мають. Вони того не розуміють, але колись настане весна.
Мурашки повзали шкірою, здіймаючи невелике тремтіння в тілі. Кінчики пальців поколювали, більше не сприйнятливі до тепла кишень. Усе, що не боліло від лютого морозу, заніміло, кероване лише далекою думкою про місце спочинку. Шлях туди недовгий, але з такою віхолою та неймовірною втомою, кроки здаються важчими, а дні – довшими.
Сонце давно сховалося за хмари, залишивши за собою пусті сірі ландшафти. З одноманітних плям випливала і одна невеличка багатоповерхівка. Бетонні стіни заховали в собі роки історії, які тепер вилітали крізь сотні тріщин. Події, про які ніхто не розкаже. Люди, які розкладуться разом з будівлею. Забуті та загублені.
Дійшовши ближче, ноги спинилися перед порогом. Ось вона, людина, яка тут не живе, але де їй місце. Якнайдалі від інших і себе. Ніхто не побачить. Ніхто не спинить.
Думки волали десь позаду, заховані від сцени товстою завісою. Просуваючись крізь мул свідомості, тіло рушило всередину. Те світло, що сипалося з вулиці, тьмяно окреслювало засмічені сходи. Камінці, пил та розірвані папери встеляли підлогу. Де-не-де лежали маленькі купки снігу.
Під тріски сходинок дівчина піднялася до першої квартири. Але смикнувши за ручку, нічого не сталося. Зачинено. Тоді вона подалася до сусідньої, де її спіткала та сама доля.
Більш вдалими були наступні двері. З легеньким скрипом вони повільно потяглися за худорлявою рукою, відкриваючи вид на вузенький коридор. Щось ще висіло на гачках, а щось валялося на підлозі разом зі взуттям. Там же були листи, розірвані книги. Але що привернуло увагу, так це фото. Заховавшись серед мотлоху, воно лежало поруч із тим, що певно було фотоальбомом. Тепер залишилися пусті сторінки та відірвані шматки колись приємних спогадів.
Сама ж світлина, схоже єдина вціліла та з’їдена часом, містила зображення світловолосої всміхненої дитини, яка обіймала за шию великого собаку на фоні блакитного неба. На звороті не було нічого. Було б нечемно відбирати в місця його частинку, а в душі – її пам’ять, тому дівчина повернула знімок на місце.
Завернувши до однієї з кімнат, вона кинула оком на її вміст. Велике приміщення, що певно є вітальнею. Посередині самотньо стоїть старий, але такий коханий, диван. Підійшовши до нього ближче, дівчина побачила жінку. Важко сказати, скільки їй було років, коли все тіло набрякло, а частини шкіри просто відсутні.
Втім лежала вона розслаблено, обличчя мирне, а руки вільні від усіх тягарів. Єдине, що в неї було – це диван, що обіймав її, захищаючи від холоду. Можливо він не настільки самотній, як здавалось спочатку. Можливо він ще має надію гріти свою хазяйку до кінця, доки вона все ще тут.
Коли вже господиня вдома, то робити дівчині тут нічого. Нехай відпочиває ця жіночка у спогадах своєї молодості. А юначка тим часом обережно повернеться до сходів, що ведуть далі в прозоре павутиння.
Купа дверей і кожні мають за собою якусь історію. Одні тримають її в таємниці, інші запрошують до свого серця, де тримаються за тонесеньку ниточку, яка стирається об бетонні кути. Кожна сім’я колись зігрівала сірі стіни багатоповерхівки, прикрашала різними кольорами та перекачувала кров у її старих артеріях. Тепер же серце спинилося, стекло червоне молоко, залишивши по собі пусті судини, засохлі рани.
Крижаний вітер проносився залишками колишнього життя, стогнучи за стінами. Сходи теж періодично потріскували, а в якийсь момент невпевнено заворушилися, щоб потім знову заснути. І вже не будили їх червоні краплі, що лилися додолу або човгання шкіряних чобіт.
Ступивши на черговий поверх, дівчина відчула якийсь зсув в атмосфері. Не змінилося нічого, такі самі побиті стіни та захаращена підлога, але щось було інше. Можливо, її притискала втома.
Як і всі попередні, ці двері не мали в собі чогось примітного, окрім номера. Смикнувши за ручку, вона не отримала результат. Але щось спонукало її спробувати ще раз, і тоді з гучним рипінням вони відчинилися.
Що перше вирізняло цю квартиру від інших, так її прибраність. Нічого не лежало на підлозі чи було якось зіпсовано. Лише припало пилом. Пройшовши трохи далі, дівчина натрапила на кухню. У раковині досі лежав посуд. Але всі полиці і холодильник були абсолютно пустими.
В іншому кінці коридора знаходилася невелика кімната. У ній біля вікна стояло рожеве ліжко на якому лежала дівчинка, міцно закутана в ковдру. Її вираз обличчя віяв спокоєм та солодкими снами. А як інакше, коли збоку сидів хлопець, певно її брат, з накинутою на неї руку. Сам він спочив на підлозі, а голова на матраці коло тіла сестри. Розгледіти обличчя цього худорлявого юнака не вдалося, але і не треба, аби зрозуміти безмежну любов та турботу до дівчинки.
Дівчина може його зрозуміти. Любити когось настільки сильно, що немає нічого дорожчого в житті. Ти зламаєш у собі все, аби тільки вона була щасливою та здоровою. Бо якщо цієї людини немає, то що тоді залишається? Хіба чорна діра там, де колись билося серце.
З усіх кімнат ця – найохайніша. Усі речі прибрані та на своїх місцях. Іграшки з ніжністю покладені на ліжко. Вікно відчинене на провітрювання. Та через сніг майже нічого на вулиці не видно.
Цій дівчинці дуже пощастило мати такого турботливого брата. Нехай він і далі її охороняє. Світ тільки для них двох. Назавжди щасливих та зв’язаних разом. Коли океан бушує, ніщо не порушує тиші їхнього прихистку.
Тож обережно вийшовши з квартири, дівчина зайшла до сусідньої. Вітер з розмаху вдарив двері об стіну та залив обличчя морозом. Усередині камінці покрили старі спогади, що тільки-но грали та співали, а тепер замовкли та поснули. Кольори витекли крізь чорні щілини, поховані під бетонним гніздом. Тепер ніхто це не побачить, не почує. Лише свист вітру, що своїми міцними руками обіймає самотні друзки.
І долинав він з вітальні. Там все ще лежали подушки та плед на дивані, навколо розкидані іграшки, стіни прикрашені фотографіями та картинами. На столі лежала газета, а біля неї ручка та розбита чашка. Вікна, засліплені хуртовиною, нічого не показували. Та і залишилося він них небагато, їх поглинула велика діра в стіні, що впускала сніг.
Кинувши на це оком, дівчина сіла на підлогу, спершись об стіну. Вітер пролазив під одяг, викликаючи мурашки, обпікав щоки, завивав та сліпив. Схоже і думки теж із собою забирав, адже як тільки думка з’являлася, то одразу зникала. Німий погляд впав на картину спереду та розплився. Тіло дрижало, руки застигали, мов камінь.
Чи так має відчуватися кінець? Хіба не проходить усе життя перед очима? Ні, схоже ні. Життя вже промайнуло, завершилося у два кроки і тепер… Тепер не залишилося нічого: ні життя, ні сумнівів, ні жалю, ні радості, ні бажання. Нічого. Можливо, десь глибоко всередині спогади ще живі, та поступово завмирають, сірішають. І більше немає в них того минуло, що стримало б від рішення, як і самої дівчини там теж немає.
Хто ж їй винен, коли сама таку долю обрала. Могла податися в інше місто, іншу країну, піти працювати кимось іншим, та і взагалі бути іншою людиною, бо собою нікуди не привело. Чи вірніше таки привело, але куди. До розбитого на шматки будинку, мешканців якого змішало із землею, розірвало до останнього ту надію, що колись колисала дітей, давала шанс дорослим. І де це тепер?
Коли б тільки… Коли б тільки можна було повернути час назад, сказати краще слово чи схопити за руку. Можливо, тоді б одного не було. Чи той один мав би свою двійку, а не пустий клаптик паперу. Але не знає тепер один, де його двійка. Не знає, де та нитка, що показувала шлях. Не знає, що залишилося і що втрачати.
Колись сонце обіймало своїми теплими променями, потім палило очі та шкіру. Тепер же його взагалі немає і ніколи не буде.
Колись небесна посмішка схилялася до сором’язливого обличчя, зараз розчинилася в нескінченній зимі.
Колись тендітні руки обіймали широкі плечі, тепер закопані по лікоть в землі.
Колись діти бігали на вулиці, тепер сплять під сніжною ковдрою.
Колись це нагорнуло б сльози, але їх більше не лишилося. Одна порожнеча, що закутала черстве серце. Одна ціль, що рухала гнилий мозок.
Споглядаючи за снігопадом, дівчина думала про той спокій, що охопив це місце. Усі жителі лягли спати, покинувши свої турботи та проблеми. Більше жодної метушні.
Руки майже задубіли та захололи, тож дівчина засунула їх в кишені, а коліна підігнула до грудей. Вмостившись краще, вона востаннє глянула на кімнату, а потім заплющила очі. Лише свист вітру та німі подихи. Лише тут і зараз.
Усе відходить на другий план, зникаючи в нескінченній зимі. Мороз уже не такий холодний, а вітер — гучний. І бетон перетікає в невагомість. Остання нитка зривається, і свідомість падає в безодню.
Спіть спокійно, душі невинних, і гарних снів.
***
Це одне з двох оповідань, що було написане для конкурсу, тож через ліміт вийшло хаотично (як завжди). Спочатку другий малюнок був на початку, але він був скаляканий за 10 хвилин, тож я вирішила намалювати щось справді гідне. Папір трохи вигнувся, тож нормально обрізати не вдалося. У будь-якому випадку, сподіваюся вам це сподобалося і натхнення на свої неймовірні твори)