Яскраве сонце пускає свої промені крізь розмашисту листву. Десь на фоні грають діти на майданчику. Нещодавно був дощ, але такий не значний, що здавалося, його не було і зовсім. Катя сиділа на одній з лавок, попиваючи "Живчик". У навушниках грала якась пісня. Кілька рухів і "Дюшес" у роті, а фантик у смітнику. Солодкий. Люди ходять туди сюди. Вони або є, або їх немає. Хтось йде додому, хтось у магазин, а хтось у парк. Всі живуть своїм життям, цим моментом, що може зі звичного перетворитися на дивний. Проходять чоловік, жінка та дівчина з хаскі. Ще мале цуценя. Воно так близько йшло до Каті, що трохи вдаряється об ногу. Пухнасте та м'яке хутро лише на секунду торкається шкіри. Неочікувано дівчина підбігла та підсіла до Каті. Вона трохи ніяково посміхається. Через кілька секунд тиші вона каже, вказуючи на цуценя. – Це наш собака пішов. – Мг. Він милий. – не знаючи, що сказати, мовила Катерина. Так незручно та незвично. І знову тиша. Вона оглядає дівчину поряд із собою. Блакитна майка, шорти та сіро-оранжеві кросівки, набагато чистіші за її сірі, вкриті пилюкою. Також через плече висить невелика прозора сумочка. У ній лежать гаманець і телефон, принаймі так здається, бо не дуже зрозуміло. – В нас колись, ще колись давно був кіт. – В моєї бабусі є кошеня. – вона сказала, зціпивши руки на сумці. – У моєї бабусі також є кішка і два коти. – відповіла їй Катя. Чомусь здалося, що їй запропонували взяти одне кошеня – Взагалі я хотіла б собі собаку. – Угу.
– Але це так колись у майбутньому. Як вийде. Там паче з моїм образом життя. Я сплю до обіду. – Це "Живчик"? Я пробувала колись. – несподівано змінила тему розмови дівчина, поглянувши на пляшку напою. Її мовлення трохи уривчасте, схоже на заїкання. – А? Так. – Хочу спробувати потім. – вона трохи замовкла, а потім продовжила. – Ти схожа на мою подругу – Катю. – Хах, мене теж звати Катя. – посміялаля дівчина з цього збігу. – Вона з лагерю. – Ага. Це так незвично, спілкуватися про щось з людиною, яку щойно зустріла, яку взагалі не знаєш. – Давай зустрінемося завтра о 20 годині? – запитала вона, дивлячись вперед. – Ось тут? – не очікувавши це, запитала Катя. – Так. Тобі продиктувати мій номер? – Зараз, зачекай. – хутко діставши телефон, відкрила контакти Катя. – Ось, диктуй. – сказала вона, готуючись писати номер. Дівчина трохи помовчала, дивлячись в екран, але потім почала диктувати. Тепер лише назвати контакт. Катя попросила назвати ім'я і почала трохи сміятися, коли записувала. Це все так раптово та нереально, що складно віриться. – В мене однокласницю одну звуть Ліза. Вона висока. Раніше я була вище, але в цьому році вона. Знову хвилинка мовчання. – Хочеш, підемо до мене додому? – запитала Ліза. Її спина була прямою, а руки слухняно лежали на колінах. І знову несподіванка. Скільки ще разів за сьогодні Катя здивується? – Не знаю... Може. – розгублена відповідь. – Тоді пішли? – Мг. Вони підвелися і попрямували парком. Ліза опинилася набагато нижчою, ніж здалося спочатку. Може по плече Катерині. Це так необдумано, тупо та небезпечно йти з кимось незнайомим невідомо куди, але начхати. Цього не було в голові на той момент. Лише купа думок про цю несподівану зустріч і взагалі ось це. Ніколи такого раніше не траплялося, щоб хтось просто підійшов і так познайомився. Коли читаєш про це, то одне, а в житті зовсім інакше. Але Ліза була дуже неординарна. Не побоюся сказати, що найдивніша людина, яку Катя зустрічала за все своє життя. Таку особу важко забути, якщо це взагалі можливо. Дівчата ще довго ходили, балакали про мультфільми, малювання та тварин, особливо про котів. Ліза показала свої малюнки. Вони здалися Катерині дуже схожими на дитячі, такі незграбні та прості. Загалом це були пейзажі, парки та інколи люди. Але вона виглядала такою щасливою та так пишалася ними, що викликало усмішку. Час полинув, як і їх прогулянка. Пора було йти додому. – Ну що, до завтра тоді. – Бувай! Задзвонив телефон. Це була мама. – Ало! – Так? – Де ти? – Гуляю. Вже буду йти додому. – А я думаю, так довго гуляєш. Не схоже на тебе. – і справді. Було вже десь восьма з чимось година вечора. А Катя завжди приходила десь до сьомої, коли наставали ті рідкісні дні, коли вона виходила гуляти, і не більше двох годин. А тут близько трьох. – Ну добре. – Так. Ну все давай, буду йти. – і дзвінок завершено. Ковзання пальців по екрану телефона, і музика грає в навушниках. Сонце вже скоро сяде за горизонт. Нарешті не спекотно. Це дійсно було щось. Цей день надовго залишиться в пам'яті.