Стів повернувся з роботи втомлений. Обгорілі на сонці плечі неприємно пекли, трохи боліла голова. Витривале тіло молило про прохолоду, наче забувши, що йому має бути все рівно.
Тому, ледь зайшовши до своєї кімнати, Роджерс стягнув сорочку. Тканина, проїхавшись по спині, тільки посилила біль. Та відчинити двері до ванної кімнати він не встиг: цьому завадила чудна й неочікувана подія.
З-за стіни з'явилася... Наташа.
Капітан одразу ж відсахнувся, машинально задкуючи до виходу, але щойно розрізнив біле, коротке волосся та веселу посмішку, то спинився. Брови його поповзли догори, здіймаючи на лобі зморшки. Але й сказати він нічого не встиг.
-- Добре, що ти прийшов, -- невинно сказала Нат, заламуючи руки за спиною, -- я збиралася йти за п'ять-десять хвилин. Амуніції от підвезла.
Романова кивнула у напрямку невеликого столику: на ньому і під ним стояли якісь коробки. Потім погляд її повернувся до Стіва. Той трохи зніяковів, але кивнув. Він, зрештою, тут головний, правда ж?
-- Нормальні люди попереджають про свої візити завчасно. Це я так, про всяк випадок. Може коли згодиться, -- насмішкувато мовив він і підійшов до привезених коробок, присівши біля них навприсядки, та відкрив першу, перебираючи руками те, що у ній було. Наташа склала руки на грудях, явно на щось чекаючи.
-- Дякую, однак, -- усміхнувся їй Роджерс, підвівши голову, щоб зазирнути їй прямо в очі.
-- Будь ласка.
Щоб уникнути довгого зорвого контакту, Нат відвела погяд. Але останньому обов'язково треба було за щось зачепитися, тому він ковзав то по коробках, то по напівоголеному тілу. Нарешті помітивши певний дефект, Романова знайшла правильним констатувати:
-- Обгорів?
-- Угу. Це, виявляється, не дуже приємно.
-- Давай намащу тобі спину своїм кремом. У мене завжди все при собі.
-- І знову дякую, але не варто. По-перше, мені спочатку треба сходити у душ, а по-друге, -- він відклав одну коробку та взявся за іншу вже більш зацікавлено, --ти наче кудись поспішала?
-- Я почекаю. Мені зовсім немає чого робити сьогодні ввечері та завтра до третьої години дня, тож це не проблема, -- без жодних вагань сказала жінка.
-- Он як. І що ж такого станеться завтра о третій? -- грайливо запитав Стів. Присутність Нат починала його розраджувати. Він хотів би, щоб вона лишилася, та хіба це не абсурдно? До того ж, у Ваканді от-от буде сильна негода.
-- Я... ще не вигадала, але так у співрозмовника виникає враження, що я зайнята людина і не можу проводити з ним увесь час, а отже час, що я з ним проведу, цінуватиметься більше.
-- Саме так я і подумав. Шпигунські хитрощі...
Наташа кивнула та повільно підійшла до вікна. Так само тримаючи руки складеними на грудях, шпигунка трохи нахилилася набік і прикрила очі. Вона знову на щось чекала.
-- Що ти робиш? -- спитав Стів, підводячись з підлоги.
Повітря стало наче трохи в'язкішим, бо вмить капітану стало важче дихати. Легені охопило відчуття розгубленості та ніяковості.
-- Чекаю, коли ти сходиш у душ, -- відповіла Наташа, навіть не повернувши голови. Голос у неї при цьому був трохи нудьгуючий. Але ж зрозуміо було, що Нат чогось хотіла, та прямо сказати не могла.
"Мабуть хоче поговорити про щось дуже серйозне" -- з певним переживанням подумав Роджерс, не зводячи з неї очей.
Вона казала все так просто, так прямо, наче ніяково тут було тільки йому, наче це цілком нормально, наче вони знають одне одного усе життя...
-- Якщо щось сталося, то.. -- почав казати Роджерс, проте шпигунка не дала йому договорити:
-- П'ять хвилин особливої ролі не зіграють. Йди.
Він не смів опиратися. Кивнувши, все ж пішов до ванної кімнати. Там він перевірив, чи на місці пістолет.
"Просто, про всяк випадок, -- запевнив Стів себе, -- вона нічого мені не зробить. Я б перевірив його, навіть якби вона не прийшла".
Роздягатися було морально важко. Стіву здавалося, що шпигунка спостерігає за ним, що її пустотливий, оцінюючий і зовсім трохи зверхній погляд залишає сліди абсолютно усюди: і на його плечах, і на дзеркалі, і на дещо брудному волоссі. Мотнувши головою, щоб зігнати це неприємне відчуття, капітан зробив собі тільки гірше.
Крижана вода відволікла мозок лише на кілька секунд.
Як же було тривожно! Як же хотілося прямо зараз дізнатися про причину її візиту, щоб не мучити себе дурними здогадками.
Романова підійшла ще ближче до велетенського панорамного вікна, насолоджуючись свіжістю, яку прямо зараз спеціально для них створювала природа.
Вона теж відчувала себе ніяково. Не так вона планувала цю зустріч, зовсім не так. Кожного разу, коли вона хотіла, щоб усе було просто добре, все йшло шкереберть.
До чого тут усе те, що вона сказала? До чого скупість на слова та зневажливий тон?
Ці думки, однак, не зжирали її зсередини, як Стіва. Вони йшли фоном, до якого Наташа вже звикла. Увага шпигунки так само була прикута до сірого неба та темно-зелених дерев, що рясно вкривали тут землю. Гарно.
-- Я знову у твоєму розпорядженні, -- озвався Роджерс, коли повернувся, однак не підійшов. Він одразу взявся розбирати речі, що їх привезла Наташа.
Романова тихо зітхнула і почала дорікати.
-- Тоді будемо тебе рятувати. І все мені! Слідкуй за вами, носи з собою то резинки, то ще два-три пістолети, то крем чи зайву зарядку.
-- Комусь же треба? Не усі такі добрі, як ти, -- іронічно відказав Роджерс.
Розстібнувши рюкзак, Наташа порилася у ньому та витягла невеликий тюбик. Вичавивши крем собі на долоню, шпигунка вже дісно невдоволено спитала:
-- Чого чекаємо?
-- А що..?
-- Роздягайся.
-- Хтось сьогодні не в гуморі, -- сказав Стів, знову знімаючи сорочку.
Нат підійшла до нього.
Так близько... Капітан, здавалося, чув кожен її вдих та видих, хоч вона й дихала дуже тихо.
-- Жах. Я навіть не уявляю, що було б зі звичайною людиною, якщо в тебе такий значний опік, -- промовила вона, як тільки його торкнулася.
Прохолодна суміш на її руках була занадто різкою для чутливої, перегрітої шкіри, але за мить остання звикла, адже теплі руки Романової зігрівали її. Він хотів цього, але водночас не хотів, бо знав чудово, що цей дотик може бути останнім, що ніколи більше Нат не зробить нічого подібного, а сподівання та тихе бажання знову відчути дотик цих ніжних рук зведе його нанівець.
Наташа звикла піклуватися про своїх товаришів. Комусь дезінфікувала подряпини, комусь могла й бинт накласти, а за здоров'я Тоні взагалі переймалася довгий час на пару з Пеппер, тож цей випадок не мав би бути якимось особливим.
Якщо поруч був би ще хоч хто-небудь...
Розмазуючи крем маленькими, не дуже швидкими рухами, Нат відчувала усі ідеальності та неідеальності шкіри свого друга, вирізняла кожну подряпину, кожен шрам, кожну його родимку, про існування яких раніше й гадки не мала.
Раптом вона помітила краплину води, що назбиралася з мокрого волосся і тепер зірвалася униз. Крапля неспішно спустилася шиєю і вже швидше скотлася лінією хребта, однак десь там, де закінчуються ребра, вона зупинилася, не в змозі рушати далі. Спостерігаючи за цим недовготривалим дійством, Наташа максимально сповільнила рухи руками, навіть не помітивши цього.
Ця звичайна річ була для неї невимовно гарною та у хорошому сенсі сексуальною. Її вуст торкнулася легка, задумлива усмішка.
Повністю знищивши рукою залишки цієї краплі, шпигунка нарешті рушила пальцями до не менш постраждалої шиї.
Їй здалося, що вона торкалася не просто подразненої шкіри, а чогось незвичайного, навіть інтимного. З обережних рухи стали турботливими, а з турботливих -- ніжними. Повільнішими.
Так само і погляд зеленуватих з сірим очей повторював рухи пальців, не торкаючись фізично.
Стів, мабуть, розгубився. Неочікувана ніжність, затримка її пальців, пригнічуюча тиша, --- що, як це натяк, якого він ніяк не зрозуміє?
На зовсім коротеньку мить вони подумали та осягнули однакові речі.
Дощ вдарив у вікно важкими краплями, даючи людям зрозуміти, що вже пора закінчувати. Наташа одразу ж прибрала руки, відступивши на крок назад.
-- Все. Ти тільки не одягайся кілька хвилин, щоб воно краще подіяло, -- промовила шпигунка, витерши руки собі об штані.
-- Зізнавайся, чому ти мене увесь вечір намагаєшся роздягти? -- спитав Капітан, хитро посміхаючись.
Нат легко засміялася.
-- Мене розкрили! Кінець шпигунській кар'єрі!
Тепер сміялися вони вдвох. Зрозумівши, що не знають, що тепер робити, так само вдвох вигадували будь-яке питання або пропозицію.
-- Де у вас тут можна поїсти? -- першою поцікавилася шпигунка.
-- Внизу є готельна кафешка, можна поїсти там або ж замовити сюди. Є варіант піти до ринку, якщо хочеться чогось колоритного, але це далеченько, до того ж пішов дощ. Ти зголодніла?
-- Ага. Роздягання друзів увесь вечір дуже виснажує. Замовимо щось? Я пригощаю.
-- Я починаю турбуватися усе більше та більше: занадто ти сьогодні дивна.
-- Що, я вже поїсти не можу хотіти? -- обурилася Наташа.
-- Я не про це.
-- Про що ж тоді?
-- Я не можу пояснити. Просто зазвичай ти ведеш себе дещо інакше.
-- А й так. Настрій такий. Ти теж зазвичай не такий прискіпливий. Гаразд, все -- перебила Романова сама себе і пішла до дверей, прихопивши рюкзак, -- що тобі замовляти?
-- Мені все одно, замов щось на свій смак.
Кивнувши, вона пішла.
Складалося враження, що вона йде назавжди, тому Стів несвідомо зовсім трохи простягнув пальці вперед, немов хотів її спинити.
На роздуми було лиш декілька хвилин. Декілька хвилин, щоб швидко опанувати себе, щоб не відводити потім сором'язливого погляду.
Наташа не поверталася відносно довго. Шпигунка теж воліла провести певний час подалі від причини її хаотичної поведінки, тому сама вирішила принести їжу, дочекавшись лише, коли її приготують.
Забравши свій дивний салат, запечену під гострим соусом куртку і дві пляшечки з пивом, Романова пішла назад, однак спинилася перед самими дверима.
Всередині неї щось муляло, кажучи, що це неправильно. І не тому неправильно, що їй подобається компанія Роджерса і вона дозволяє собі забагато у його присутності, а тому, що їй цього справді хотілося...
Знову постукавши, на мить Наташа навіть опустила очі.
Стів зробив те саме, перш ніж їй відчинити.
--- Ти змушуєш мене турбуватися вже занадто, --- одразу повторив він, --- з якого приводу така різка доброта та дружність?
--- Ти так кажеш, наче ми спілкуємося раз на місяць і нічого окрім удаваної дружби по роботі між нами не було. Параноя починається?
--- О, так, це вікове. Це ж твій улюблений жарт?
--- Ні, --- жартівливо-обурено відповіла Романова, розкладаючи на столі свій "здобуток", --- але ж це реально кожного разу смішно і дуже влучно.
Стів кивнув і трохи підняв руки, показуючи долоні, мовляв, ти перемогла.
Радісна, Наташа всілася на ліжку з тарілкою.
-- Нічого особливого не сталося. Просто закортіло побачити тебе, розважитися, поговорити. Бо мені, чесно кажучи, більше нема з ким, -- нарешті сказала шпигунка, обриваючи інтригу.
-- А Єлєна?
-- По-перше, вона зайнята, а по-друге, я не про все можу з нею говорити... Мммм, який офігезний соус! Оце я розумію "гостре"!
-- Ану ж, -- і собі скуштував Роджерс. -- А справді. Навіть занадто гострий, як на мене. І... про що ти не можеш поговорити з Єлєною?
-- Про щось хороше, відсторонене. Ми багато говоримо про роботу, інколи згадуємо щось прикольне з минулого, але це не те.
-- Розповідь про мою роботу буде вважатися відстороненою?
-- Ні, але це буде зав'язка. Уважно слухаю.
-- Гаразд, що ж... Ем... Ми з Семом і далі шукаємо усіх причетних до Гідри і востаннє...
Стів детально розповів про останню подорож і про те, наскільки у Сокола багато зв'язків та можливостей; про кілька зустрічей з Вандою. Про те, що вона стала щасливішою, що навчилася трохи краще сприймати свою магію.
Він переривався тільки на те, щоб прожувати добродушно принесену Романовою курку, а вона мовчки слухала, не відводячи від нього погляду.
Стів любив цей погляд. Погляд, коли людині цікаво, що ти кажеш, що ти думаєш. Погляд, коли людина розуміє, про що ти...
-- ...та й таке. А у вас з Бєловою що цікавого?
-- Нічого такого. Не буду навіть розповідати.
Романова усміхнулася куточком вуст і поставила давно вже пусту тарілку на столик, а потім повністю лягла на ліжко, повернувши голову до вікна.
-- Як гарно. Тут просто чарівний дощ. Дивилася б і дивилася, -- тихо мовила вона.
Роджерс теж подивився у вікно.
-- Тут взагалі усе гарне. Але я згоден з тобою -- дощ тут особливий. Хочеш, кинемо ковдру під вікном і подивишся ближче?
-- Давай. Коли ще таке буде?
Нат стягнула ковдру і поклала її на підлогу коло самого вікна і примостилася, спиною опираючись на шорстку стіну. Стів сів навпроти.
-- Ти любиш дощ? -- спитав він у неї.
-- Люблю. Я десь чула, що майже усім підсвідомо подобається дощ, бо це тягнеться з тих часів, коли люди жили в печерах і таких-собі наметах. У дощ вони почували себе більш безпечно, бо хижаки не нападають у таку погоду. Можливо, це в нас не настрій, а просто інсктинти так обожнюють цю погоду.
Капітана це чомусь потішило:
-- Хах, тоді як пояснити, що деяким людям така погода не подобається?
-- Все просто: вони хижаки.
-- Точно. А ми з тобою здобич.
Романова щиро усміхнулася. Подивилася Стіву в очі і затримала цей погляд на секунд п'ять, відчуваючи, як простір між ними наче звужується.
-- Ти хотів би повернути усе назад? Я маю на увазі наш вчинок. Я думаю про це чи не щодня, і розумію, що так не може тривати вічно. Ми не зможемо вічно бути злодіями та переховуватися. Я вже питала, і не раз, але сьогодні запитаю знову.
Стів схилив голову, поглядом спостерігаючи за дощовими краплями на склі.
-- Я розумію це, і все одно... Повернутися -- це визнати свою провину. Визнати, що я відмовляюся від своїх поглядів. Але насправді я не хочу виходити з цієї тіні, бо тут немає тягара відповідальності за себе. Звичайне, тихе життя. Якщо подумати, то я мріяв про це завжди, але.. -- Роджерс усміхнувся куточком вуст і похитав головою. -- Важко навчитися жити своє життя, а не те, яке створила спільнота. Я думаю, ти розумієш.
-- Ага. Я не вбиваю по людині щодня і не сідаю на шпагат, коли мию підлогу, а про мене враження такі.
-- Справді? Я думав, шпагат -- це обов'язково, -- пожартував Стів.
-- Я вмію розчаровувати. І все ж, знову мушу погодитися: хочеться жити своїм життям, але зовсім незрозуміло, як. Хто я без своїх здібностей? Яким сенсом наповнювати життя тепер? Це все... так складно. За рік я так і не навчилась. Проте не хочу нічого змінювати.
-- Це добре, тоді мене менше гризтиме почуття провини за те, що я втягнув вас у таку халепу.
-- Я пішла сама, -- заперечила Нат.
Замовкли. Кожен думав про своє, відчуваючи спільне.
-- Стів...
-- М?
-- Скільки нам ще лишилося?
Роджерс поглянув на Наташу, на його чолі заграли зморшки -- він задумався над відповіддю. Не хотілося відповідати так, як було насправді. Хотілося збрехати. Пообіцяти, що він зробить усе, аби лише їх тихе життя продовжувалося. Пообіцяти, що далі ставатиме тільке краще, що вони звикнуть... Але ж вони обіцяли не брехати одне одному?
Довелося сказати це кляте "рік чи два", а потім, не давши Романовій часу на відповідь, будувати плани на неіснуюче майбутнє. І вона слухала далі, неначе усе, що казав Стів, реально станеться, неначе зараз вони могли змінити те, у чому вдвох були впевнені.
Тому Наташа доєдналася до створення примарних планів. Згодом перейшли до мрій. Потім -- спогади, дурниці, переживання.
Часом при розмові у очах бриніли сльози, часом месники щиро сміялися, часом вшановували сказане недовгим мовчанням, перш ніж продовжити.
Дощ ніяк не прининявся, сутінки повільно встеляли місто і цілу країну, а балачка все не вгавала. Вже й половина обличчя, на яку не потрапляло світло з вікна, починала втрачати свої риси, наче от-от потонула б у пітьмі кімнати, але над ліжком запалилися автоматичні вогники. Можна не боятися розчинитися у темряві.
Наташі було добре. Здавалося, що її душа відпочивала в обіймах душі Стіва, отримуючи її любов та тепло. Здавалося, що вони зчепилися, доповнюючи одна одну. Душі Роджерса теж було добре -- вона без жодних сумнівів віддавала шпигунці усе найкраще, потаємно бажаючи, щоб вона лишилася назавжди. А ще цій душі було приємно, що її слухали, що вона когось цікавила. Їй подобалося, що можна не боятись розкритися. Отак добре їм було удвох. Так, що в один момент вони просто замовкли, насолоджуючись лише товариством.
Нарешті, коли стало вже достатньо темно, Романова оговталася.
"Вже пізно. Краще йти" -- з сумом подумала вона.
-- Боюся, що мені час вертатися, -- сказала шпигунка, підвівшись.
Роджерс подивився на неї знизу догори.
-- Якщо хочеш, можеш переночувати тут. Я точно знаю, що ще є вільні номери. В таку погоду не круто літати.
-- Повір, я й не в таких умовах літала.
Нат підхопила свій рюкзак і перевірила застібку. Стів теж підвівся, щоб провести гостю.
-- Гаразд, наче нічого не забула, -- мовила Романова. -- До зустрічі?
-- Де ти зараз базуєшся? -- запитав Роджерс, дивлячись на Наташу.
-- На жаль, ніде. Я довго винаймала невеликий будиночок у Швеції, але вже перестала, бо майже й не навідуюся туди. Готелі -- мій новий дім. А що, напрошуєшся у гості?
-- Ага. Маю ж я неочікувано завітати до тебе і змусити роздягатися цілих два рази, так?
-- Точно. Але тепер це не буде неочікуваним, бо я знатиму, -- хитро посміхнулася Нат і примружила очі, -- що ти можеш завітати до мене будь-якого вечора і буду до цього готова.
-- Тоді я прийду зранку. Або о другій ночі... -- відповів їй у тон Роджерс, при цьому легко кивнувши головою, наче підтверджуючи серйозність своїх намірів.
Наташа ще раз щасливо усміхнулася і відчинила двері, але перш ніж вийти, востаннє подивилася в очі другу і щиро сказала:
-- Дякую тобі.