Це був звичайнісінький ранок, яких багато. Осінь лише заступала в свої володіння, пробиваючись ледь помітним холодом під тонку одежу ранніх зустрічних. Тих хто спішить на роботу або універ, першачків, які радісно рвуться до навчання, та втомлених уроками й раннім підйомом старшаків.
До Матвія теж дотяглись ці грайливі ручки молодої осені й пройшлися кінчиками холодних пальців по блідому обличчі. Хлопець здригнувся, зариваючись кирпатим носом у комір куртки. Не любив він понеділки та й вівторки теж не надто лелів. Як і будь-які інші дні, що змушений був витрачати на турніри.
Гордість сім'ї, надія тренера та найкращий шахіст міста.. Як же йому набридли ці постійні змагання та тренування, які, здається, займають усе його життя, без винятку!!
О-о, з яким же задоволенням він би все це покинув, та ба. Совати фігурки по дерев'яній дошці - це єдине чим він жив, вірніше, чим його змушували жити. Але й він все-одно знайшов би сили порвати зі своєю "кар'єрою", якби не жив однією мрією, яка за довгі роки стала майже марою. Побачити її ще раз.
Він бачив її лише раз, на якихось змаганнях у місті. І відтоді не полишав спроб відшукати її на різних турнірах. Боже, та Матвій навіть невпевнений чи вона шахістка.
Вони зустрілись, коли хлопець, зі своїм новеньким кубком, що буде пилитися у сімейній вітальні, на поличці "гордість сім'ї", виходив з шахового клубу. Тоді й на нього налетіла дівчина. Вона глянула на нього, зашарілась і почала говорити щось, мабуть вибачення, Матвій не пам'ятає. Не пам'ятає нічого окрім її милого обличчя, але готовий закластися життям, що її голос прекрасний.
Хлопець вже хотів з нею познайомитись, але її покликали на ім'я й вона, кинувши на нього вибачливий погляд, побігла геть.
Надійка. Так звали його любов, його муку та останню надію.
Й ось так він, як останній телепень, вештався всіма можливими турнірами, не полишаючи намаганнь знайти цю дівчину.
Автобус зупинився й люди чимдуш попхались у нього, стараючись зайняти вільні місця, а не їхати стоячи.
"Клас. Ранкова тиснява, все як я люблю. " Саркастично подумав хлопець, ліниво розглядаючи пасажирів. Та раптом йому забило подих. Ні, йому не могло так пощастити.
Буквально в метрі від нього стояла та про яку він мріяв останні роки. Вона глянула вперед і побачивши його теж завмерла. Так, це без сумніву вона, ці прекрасні зелені очі.
І що ж йому тепер робити, коли знайшов її? Матвій проштовхувався повз людей, аж поки не підійшов в притик.
- Привіт - намагався сказати так, щоб голос не тремтів.
- Привіт - ха, він так і знав що голос у неї чарІвний.
- Ми бачились тоді в шаховому клубі, пам'ятаєш? - початок нісенітниця, але з чогось же потрібно починати.
- Так, пам'ятаю. Ти - Матвій Волошин, зайняв тоді перше місце - защебетала дівчина, але під здивованим поглядом хлопця трохи знітилась і додала - Мені дядько розповідав. Він там був головним суддею.
О-о-о, то все було так просто? Він шукав усюди, а міг просто спитати головного суддю того турніру? Матвію захотілось дати собі ляпаса.
- Так. А тебе звуть Надя?
- Мг - кивнула дівчина.
А що далі? Стільки всього хочеться сказати, але про таке хіба скажеш, фактично, на першій зустрічі?
- То-о, може сходимо в кафе зараз, якщо ти не зайнята?
- Ні, не зайнята. Але хіба ти не їхав на змагання? - хитро усміхнулась дівчина.
- Як ..? - хотів спитати хлопець, але перебив сам себе, згадавши хто головний суддя на цих змаганням. Отже вона про нього взнавала. Приємно - Так, але біс з тими шахами. То що пішли?
Автобус якраз зупинився на Підвальній, а він, тримаючи її руку в своїй, вийшов у нове життя..