Блуд

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #S #Б #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні

Міла залишилася позаду Єрема, розсипаною в попіл. Ще одна смерть… Її смерть. Двічі ж вже достатньо, бо більше він не витримає. Темрява тягнеться до нього в спробі втопити свого хазяїна в своїй липкій чорноті, яка розливається по венах подібно чорнилам на папері.

Крап…

Крапля падає з листка прямо йому на маківку і він згадує, як неподалік з тіні дерев з’явився Юліан. Пригадав, як той припав руками до землі і прикликав до себе підземні води.

Він бачив, як Єрем дивився на Мілу. Але він вже не бачив, як він її вбивав. Ніхто не бачив. Лише вона. Помирала з ненавистю в очах.

Міла вправі його ненавидіти. Якби Єрем міг, він би ненавидів себе сильніше. Але зараз його думки займає лише один Водяник, який зник з його поля зору і це лякало Єрема до чортиків. Хлопця пробирав до кісток холод і все тіло аж вило від болю. Відвар Магди поступово втрачав силу, але йому нічого не залишилося, крім як через силу переставляти ноги. Він навіть не розумів куди йде, просто слідуючи якомусь чуттю.

Якби він міг молитися… Слово боляче ошпарило його думки та залишило на язиці металічний присмак.

Юліан міг піти лише до води, бо він же Водяник. Як інакше?

Але Єрем помилився та озеро було тихе. Навіть не так. Воно було спустошене. Потягнуте якоюсь плівкою, по якій тягнулися червоні нитки, як і в Лісі.

Хлопець звернув в сторону галявини. Перечепився через камінь і впав на коліна, загрузаючи в вологій землі. Несло тухлятиною вперемішку з перегнилою травою.

- А щоб тобі заціпило, бісів ти Водяник… - зашипів Єрем, піднімаючись на ноги. Якщо він зараз же його не знайде, то просто ляже прямо тут і нехай все йде до чорта лисого. Ні руху не зробить. Нехай Юліан сам його шукає, він же так хотів його побачити, а тепер ховається.

Неподалік тріснула суха гілка і Єрем, навіть не зовсім усвідомивши рух, чи звідки був звук, вже біг в сторону, неначе власне тіло було окремою істотою і прагнуло дістатися цілі. Біг так, що ледь не зарив носом прямо в багнюку, але встиг проскочити підступний камінь, і знову він опинився в Лісі. Зірки поступово загорялися над головою, поки їх не закрили крони всохлих дерев.

- Юліане?.. – Єрем, тяжко хекаючи, схопився за груди і другою рукою обперся об стовбур, який був обплетений червоною ниткою трохи вище його зросту.

Водяник не відізвався. Єрем приглядівся в напівтемряву і побачив його силует, який сидів на валуні поряд з поваленим деревом. Він наблизився до Юліана, той вже більше не тікав, але не повертався до нього. Навіть не протягував таке вже любе серцю «вужику мій» чи інше соромітництво, яке тільки проходила в голову Водяника, як тільки Єрем з’являвся на горизонті.

Серце хлопця пришвидшило темп.

- Юліане? Ти як? – він не знав які слова підібрати й випалив перше, що спало на думку.

Єрем тримався на безпечній відстані. Водяник ще більше відвернувся так, щоб довге золотаве волосся повністю ховало його обличчя і не було видно навіть кінчика носа.

- Не варто про мене хвилюватися, Єреме. Краще йди до Магди, ти погано себе почуваєш.

- Краще ніж після зустрічі з Лісовиком. Кістки навіть не тріснули на цей раз…

Юліан різко хмикнув, його кігті залишили подряпини на валуні, неначе він намагався подавити свою злість. Єрем з легкістю міг впізнати рух, бо вже не раз сам піддавався цій емоції.

- Можу я подивитися на тебе?

- Ні, - відрубав Юліан, але Єрем вже забрався на повалений стовбур, не збираючись навіть слухати відмову цього впертюха, бо тут як рибою об лід – толку ніякого.

- Якщо даси драпака, то навіть не починай потім співати мені свої солодкі пісні.

Він зараз поводив себе з ним, як останній кавалок лайна, але Юліан би просто продовжив ховатися, бо Єрем знав наскільки він дорожив своєю красою і точно був впевнений, що зараз мало хто міг його втішити. А сил у Єрема залишилося ледь-ледь на дні, поки він не впаде в безпам’ятство і знову не опиниться в будинку Магди, що в кращому випадку, бо Ворон вже дивиться скоса на нього через свою дорогоцінну Пані, яка витрачає на нього здоров’я та час.

- Ти… - Юліан знову хоче сховатися, але Єрем хапає того за руку.

- Юліане, ти бачив мене будь-яким. Думаєш, мене якось відлякають декілька твоїх порізів на обличчі?

Єрем відчуває, як його рука ледь відчутно тремтить. Він неначе готовий втекти звідси якомога далі, але в той же момент залишається і дозволяє Єрему прибрати його волосся, заправляючи одну з прядок за вухо, що відкривало вид на глибокі обвуглені опіки, які розтягнулися вздовж його все такого ж прекрасного обличчя. Ледь не вперше в житті Єрем не бачить посмішки Юліана, яка постійно грала або у нього на губах, або в очах, які мерехтіли та іскрилися. Зараз вони неначе були підземні води: потьмянілі і пусті.

Він схилився до Юліана, обережно торкаючись його лоба своїм. Водяник схопився за лікоть Єрема, як за єдину можливу в цьому світі опору і судомно вдихнув, прикриваючи очі.

- Ти все такий же прекрасний… Хоч і деколи набридливий, і гарний, і балакучий, і впертий, і чудовий, - Єрем ледь зупинився, так сильно йому хотілося пояснити Юліану наскільки він став йому близьким. Все частіше думки відносили його до річки, де розважався цілими днями Водяник. Він все не хотів собі зізнаватися в тому, що його симпатія до нього була взаємною. З усіх сил намагався уникати почуттів, рубати їх ще на стадії паростка, і так сильно захопився будівництвом стіни, що кохання підібралося до нього зі спини, просто вискочивши з осоки з широкою усмішкою, хитрим поглядом і вкрадливим голосом, не давши йому навіть крихітного шансу сховатися. Мабуть, щось схоже було з Мілою, але він не бажав порівнювати цих двох, бо Юліан зовсім не такий. Він не людина, як і Єрем. Вони рівні. І хоч як би Єрем не тікав, всі дороги вели лише до однієї річки.

Хто ще з ним двох був Блудом?..

- Я тобі не гидкий? Хіба я тепер не схожий на свого брата? – тремтячий голос ледь не ламався від відчаю. У волоссі Юліана не залишилося жодної прикраси, воно просто звисало вологими тьмяними прядками. Здається навіть його луска стала виблискувати менше. Чи то в цій частині хворого Лісу все таке похмуре…

- Добре, що я не маю родичів, з якими ти б міг мене порівняти. І добре, що я твого родича роздивився занадто близько, щоб не мати навіть думки про те, щоб вас порівнювати. Вважав тебе більш впевненим в собі…

Юліан припав до його губ знову без попередження, тільки цього разу більш нестримно, притягуючи Єрема за поперек до себе так міцно, що хлопцю лише залишалося дозволити йому, та і хіба він був проти?.. Там, у озера, поцілунок був таким же неочікуваним, але з присмаком полегшення і щастя від того, що вони обидва живі. Цей раз був зовсім інакшим. Вони могли насолодитися кожною секундою, не ризикуючи попрощатися життя через мерця, якщо втратять пильність. Зараз він міг дозволити Юліану забратися прохолодними руками під свою сорочку і торкатися так, як їм двом хочеться. Дозволити втратити відчуття часу, бо він міг бігти так швидко, як міг, чи застигнути – вони б не помітили. Сили могли покинути Єрема з секунди на секунду і його темрява почала виходити з-під контролю, тягнувшись від нього неначе тінь від дерева в спеку, огортаючи простір навколо.

Відчувши, як Єрем слабне, Юліан посадив його до себе на руки, і світ перед очима парубка перестав кружляти. Та темрява все одно кликала… Затягувала до своїх сітей і Морок лише задоволено дрижав на цей поклик.

- Поспи, мій вужику… - прошепотів Юліан і Єрем розслаблено поклав голову на його плече. – Хіба я міг від тебе втекти, коли ти так відчайдушно мене кликав?.. – голос Юліана все тихшав. Прохолодні пальці торкнулися його скроні, а після там залишився вологий поцілунок. – Чи знав Блуд, що він давно сплутав мої стежки та веде за собою сліпця?

Знав, бо хоч і зізнаватися собі не волів, але Єрем залишався Блудом, а Юліан так покірно та звабливо грав в їх гру.