Імла

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #дарк!Єрем #Юліан #Єрем #дарк!ЄремЮліанЄрем #ЮліанЄрем #АВ #S #В2 #драма #ангст #натякиназґвалтування #Сумнівназгода #амнезія

Юліан різко сів, важко дихаючи. Навколо, куди б він не глянув, панувала імла. Здавалося, сіра мряка розмила світ, залишивши Водянику лише маленький острівець з пожухлою травою. Він відчував Лихо. Воно просочувало кожну краплину, кожен сантиметр, тримало за горло і дозволяло вдихнути рівно стільки кисню, скільки потрібно було, щоб не померти від задухи.

Магія Лиха прибивала до землі, немов показуючи, що навіть така могутня істота як Водяник, здатна лише плазувати перед ним. Благати та коритися…

– Єреме?.. – хрипло, ледь чутно запитав у повітря Юліан. Він зник прямо у нього на очах. Здається, його затягнуло в ту іншу реальність про яку говорив Єрем. Та тут було так тихо, що більше скидалося на Потойбіччя. Пустку, яка чекає його після смерті. Повне ніщо.

Можливо, Юліан вже мертвий. Останнє, що він пам’ятав це Єрем і те, як його покидають сили. Витікають із нього, немов вода з глечика.

– Гарний…

Шепотіння оточило його. Водяник різко озирнувся. Імла ставала все густішою, тягнулася по цьому нещасному клаптику землі до нього. Юліан вскочив на ноги, але вмить опинився на колінах. Щось ударило його достатньо сильно щоб він втратив рівновагу і впав.

Юліан схопився за землю, важко сапаючи. Перед очима біліло.

– Такий гарний і такий пустий…

– Хто ти? Де Єрем? Де…

– Ти знаєш мене.

Шепотіння знову оточувало його, схоже на шелестіння сухої трави, на тріск гілок в глибокому лісі, на шурхіт дерев.

Юліан підняв голову і його підборіддя торкнулася біла імла. Він впізнавав і не знав одночасно. Спробував схопитися, але пальці пройшли наскрізь, хапаючи лише повітря. Простір розірвало сміхом.

– Твій брат не такий веселий.

– Хто ти? – Юліан повторив запитання. Та йому відповіли лише сміхом, а потім він різко опинився біля річки. Сонце осліпило його, змусивши прикрити очі на кілька секунд. З затінку дерев вибігла дівчина в червоному, яка голосно сміялася і кричала:

– Піймай мене, Блуде! Піймай!

Єрем вибіг за нею. Радісний.

Якби у Юліана була можливість кохати його на повну силу, то зараз би ця картина краяла йому серце так сильно, що хотілося б вирвати недолугий орган. Але помірне тук-тук лише злегка пришвидшилося.

– Навіть, якщо ти знімеш прокляття – хіба він полюбить тебе? Хіба обере тебе?

– Твої слова на мене не діють.

Юліан насмішкувато посміхнувся. Він далеко не простак. Вже давно ні.

Картина змінилася. Зникли річка, сонце і взагалі все навколо. Йому навіть не залишили острівця, який був до цього. Біла імла стала його світом, поки із неї не вийшов Блуд.

– Тебе і правда таким не проймеш. На відміну від нього. Ти ж йому не сказав? Я зробив це за тебе. Вся брудна робота як завжди дістається таким, як ми.

Очі Юліана розширилися від переляку і він хитнувся назад. На плечі лягли чиїсь руки. Пітьма тримала його міцно, боляче стискаючи.

– Єреме?..

Вперше за довгий час Юліан злякався по справжньому.  Він боявся подивитися в очі справжньому Єрему, якщо це був він. Щось всередині підказувало, що це не ілюзія, що це Єрем тримає його, дихає в потилицю і мовчить.

– Яке душевне возз’єднання, – копія справжнього Блуда наблизилася. Знову підборіддя торкнулася біла імла, але цього разу доторк був більш відчутним. – Продав найцінніше за личко. Так… Очікувано. Розбещенні спокоєм та опікою Відьми лісові жителі. Але ти, Юліане, у своїй розбещеності зайшов далі них всіх. Захотів бути жаданим. Попросив гарну шкурку на заміну серцю. Що Він в тобі знайшов?

Справжній Єрем продовжував тримати його, боляче впиваючись нігтями в шкіру. Юліан почав задихатися. В ніс вдарив запах гнилої плоті з болотом.

– Відчуваєш? Це ти. Навіть зараз твоя гнила сутність вибрала б мить задоволення замість кохання. Тобі ніколи не зняти прокляття, бо його і не існує. Ти хочеш лише одного недосяжного – Блуда.

Юліана кинуло в жар. Він хапався за здоровий глузд, як голодний бідняк за кусень запліснявілого хліба. Щоку обпалило гарячим подихом, одна рука Єрема охопили його за талію, а інша за горло. До його вуст припали крижані білі губи і Юліан вперся руками у світлі плечі. Прямо у нього на очах біла подоба Блуда стала людською. Волосся з віями були немов зроблені зі снігу. Зіниць не існувало. Лише білки, які тремтіли від кожного руху сутності.

Його розвернули, різко та вимогливо, немов солом’яну ляльку, і тепер на Юліана дивилася пара блакитних очей. Він не бачив у них нічого, крім свого переляканого відображення. Чорне волосся з косою спадало Єрему на плечі та на трохи на лоба. Юліан хотів його торкнутися.

– Єреме, я… – він намагався щось сказати, але повітря знову забрали. Як покарання. Імла заповнила ніздрі та вуха.

Губ торкнулися поцілунком. Він міг впізнати ці вуста із тисячі. Ні, з мільйонів. Трохи сухі, гарячі та вимогливі. Якщо це його останній поцілунок, то нехай він буде таким. Єрем цілував і шарпав його сорочку зі штанами, а Юліан не міг навіть торкнутися його. Руки тримав Блуд.

– Ти ладен вмерти за нього, хоча навіть не можеш відчути й крихти того, що відчував до іншої, – шепіт проникав крізь шкіру крижаними отруєними голками. Юліан запручався, та його не відпускали. Язик Єрема вже наводив свої порядки в його роті.

Юліану було жарко зсередини, але ззовні він весь замерзав.

– Хотів Блуда, а отримав зразу двох. Хіба ж не везіння, Юліане? Це більше ніж ти взагалі мріяв. Ліс і Відьма не змогли навіть одного тобі дати, а Лихо дасть більше…

Сорочка тріснула. Єрем її просто розірвав. Шепіт перетворився на щось нерозбірливе. Юліан не слухав. Тіло відкликалося на Єрема. Мовчазного, відстороненого, але живого. Реального.

Чорний і білий тумани змішалися між собою, торкаючись Юліана всюди. Він тонув у цьому танку.

Єрем покинув його губи, припав до одного соска, поки Блуд тримав його за член.

Юліан був затиснутися між пітьмою, яка була яскравішою за відблиски сонця на річці, й білою пусткою, яка тягнула у свою чорну пащеку без можливості боротися. Тут немає ні підводних рік, ні навіть краплі води у повітрі. Біле ніщо і його втрачений Єрем.

Якщо він і правда все знає, то це останній раз. Єрем не пробачить. Ніколи.

В намаганні заповнити пустку, Юліан так захопився, що сам потрапив у неї. Дозволив собі впасти так низько, що темрява перетворилася в ніщо. Імлу, яка в цю секунду ставить його на коліна перед Єремом і тримає за волосся. Змушує відчувати себе одночасно щасливим і мертвим.

Кохатися з Єремом… Ні, це не можна називати так голосно. Він лише оболонка, яка наповнена хтивістю та бажанням. Але Єрем… Він намагається піймати його погляд, але дарма. Юліан сідає на нього, тихо видихаючи та схлипуючи від задоволення. Блуд не дозволяє йому забутися, нагадуючи про себе своїми крижаними поцілунками, від яких шкіра стає немов кіркою льоду.

Юліан втратив себе і краще б йому потім перестати існувати.

Жар підіймався від кінчиків пальців до низу живота, збираючись та в грудку задоволення. Він хапався за плечі Єрема. Дозволяв Блуду мучити себе своїми болючими доторками та поцілунками, лише б він не відібрав його. Та насолода від близькості була втрачена.

Над ним навис Блуд, придавив Юліана до крижаної поверхні. Темрява за ним розсипалася на туман.

– У тебе залишусь лише я.

– Юліане…

– Лихо візьме своє.

– Юліане… Юліане…

Голоси змішалися в його голові. Одне сторона Блуда стала темнішати, повітря навколо здригалося.

Юліан закрив очі, а потім знову відкрив, коли тиск на горло зник. Над ним нависав Єрем. Його губи ворушилися, але слів не було чутно.

– Ненавиджу…

– Юліане…

Єрем перестав намагатися говорити й нахилився до Юліана, зариваючись носом в шию парубка. Губи знову заворушилися, торкаючись приємно його плеча. Крик агонії розітнув тишу. Імла знову здригнулася. Задоволення прийшло без попередження. Тіло здригнулося і Юліан провалився в довгоочікувану темряву.

***

Він дивився на хлопця з гарними блакитними очима сидячи на землі, злегка нахиливши голову. Поряд сиділа Зеленоока. Ох, ця мавка ніяк не відстане від нього. Вчепилася, як та п’явка в рану.

– У нас поповнення в групі? – весело запитав Водяник, хоча йому розколювалася голова. Перепили браги десь по дорозі і він забувся? Найгірше похмілля в його житті.

Гарний блакитноокий хлопець здається став виглядати сумнішим. Чи йому живіт скрутило?

– Так, поповнення… – Зеленоока поглянула на Ворона і той лише похитав головою. Відьмі не вистачає помічників? Вони ж наче справляються. – Щось я передумала пити це зілля ще раз.

– Зілля? Мухоморчику, тобі не допоможе ніяке зілля, хіба приворотне, а Магда його ненавидить.

– Стулися, болотяник.

– Прошу вибачення, я тут в такому вигляді, наче тільки після Купала. Я – Юліан. Великий володар річки. За знайомство б гарно випити, але я, здається, перебрав…

Станіслав стояв осторонь, спостерігаючи за картиною.

– Єрем. Моє ім’я – Єрем.

Хлопець відповів таким могильним тоном, наче відповідь далася йому досить тяжко. Якийсь некомпанійський зовсім. Та Юліан ще і не таких розбалакував. Та і гріх розкидатися знайомствами з гарними парубками. Єрем… Його ім’я осідало на язику приємною пряністю. Єрем більше нічого не сказав. Лише піднявся на ноги і нетвердим кроком пішов, поки не сховався в темряві дерев.

– Наш новий другий виглядає зажуреним.

Ворон глянув в сторону, де зник Єрем і відповів:

– Він зовсім недавно втратив дещо дороге і жалкує, що запізнився.