Білий Ворон | Ukrfictionua

#Ліс#Ворон

#Міні#Закінчений

*Фанфік до фанфіка Олени Дар, або спешл до спешла.

Для тебе, душа моя.

А з чоловіком не будеш лежати як з жінкою, — гидота воно!

Лев. 18:22

1 Корінтян 6:9-10: „Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують

Всеволод заплющив очі. В голові стояв такий гул, ніби ті кляті думки кружляли на гелікоптерах. Він торкнувся хрестика на грудях в пошуку спасіння, але гул не стихав. Це стало його прокляттям відтоді, як він став помічати, що все частіше задивляється на Дениса, шукає його компанії і потайком милується профілем хлопця. Але чому? Як сталося так, що це викликає якусь нездорову залежність? Шукати його поглядом, думати про нього? Коли це переросло у щось настільки нездорове? Але найстрашніше сталося сьогодні, коли думки привели його до воріт пекла, дорогою до якого стала доріжка дивних непристойних фантазій.

Біблія в руках стала такою важкою, що здалося вона зроблена з граніту. Яка лежить камнем на грудях, притискаючи його до ліжка і не даючи дихати. Ребра скувало і на якусь мить, Всеволоду здалося, що він насправді задихнеться. А ця гранітна плитка з вигравіруваними літерами стане його надгробком. Доклавши титанічних зусиль, він прибрав книгу. Але і зараз ковтнути такого життєво необхідного кисню не було змоги. За мить в свідомості промайнула думка, що напевно, так і виглядає кара Божа.

Молитва лилася з вуст сама по собі, виштовхуючи залишки грішних думок. Та легкості вже не було. Де поділося те блаженне відчуття спокою, яке він відчував після цих завчених роками слів? Де поділося те світло, що зігрівало та очищало душу? Ні! Він повинен покаятися, сповідатися. То все від нечистого. Завтра ж вранці піде на вранішню службу.

З цими думками, Всеволод виключив світло в кімнаті і сподівався скоріше заснути. Проте і уві сні не знайшов спокою. Хитрий демон спокусник підкидав все нові і нові яскраві фантазії, що заводили хлопця все далі в пітьму.

– Вийди нечиста сило! Вийди!

Страх. Напевно вперше він відчував себе настільки розгубленим та переляканим. Алюмінієва миска зі святою водою стала його власною катівнею. Легені обпікало від нестачі кисню. Вода затікала у ніс, перекривала доступ повітрю. Він захлинався, борсався, ніби в нього дійсно вселилися біси. Чи може так воно і є, і то вони жеруть його зсередини, штовхають на хибний шлях? Голова розколювалася, а в очах потемніло. Ще трохи, і здалося, що він міг і справді почути голос творця, чи то вже галюцінації?

Біль. Нищівний та пекучий. То горіла його душа в муках, адже пошук спасіння не привів його до вирішення проблеми. Шукаючи допомоги та підтримки, Всеволод знайшов лише засудження від інших. Навіть найближчі люди не готові були подати йому руку допомоги. Мати підняла його голову, дозволяючи зробити лише один вдих, і знову занурила її у воду. Хрестик стукався об борти миски, ніби і він тягнув його на самісіньке дно.

Чи очистилася його душа після такого? Ні. Це породило біль і розчарування. У Богові, оточуючих, у ньому самому. Всеволод рвано дихав, все ще намагаючись прийти до тями. Очі пекло чи то від води, чи від сліз. З мокрого волосся на обличчя стікали крапельки води. Стерті коліна пекли, а все тіло ніби скувало від важкості. Він ніби фізично відчував на собі важку ношу власного гріху.

– Бачить Бог, то все від лукавого!

Мати перехрестилася і згорьовано хитнула головою. А потім почала читати молитви, притискаючи пальці до старенької Євангеліє. Розчарування в її очах краяло хлопцю душу. Проте брехати він просто не міг. Зайшовши у глухий кут він ледь наважився переступити поріг храму. Здавалося, що він вимощений з ніг до голови, відчував себе білим вороном. Ніби його гріх став клеймом просто на лобі, і кожен бачить, знає про таємні думки всередині. Після сповіді стало краще, та не на довго. Звичайно, отець Михайло добре знав їх родину, а тому вирішив посприяти духовному очищенню парубка. Як би ж Всеволод тільки знав, що все сказане на сповіді врешті стане відоме батькам, то він би в житті не пішов туди. Хай би і далі горів в пеклі власних думок.

– Треба покаятися, сину мій!

Голос отця дзенів у вухах ніби церковні дзвони разом узяті, так що голова ледь не тріснула. Але в чому каятися? В правді?

Якби ж він міг щось змінити. Проте скільки самотужки не намагався знайти інший шлях, не зміг зрадити самому собі. Так, хай він стане останнім грішником лише за те, що його душа відрізняється від інших. Що він тяготіє до забороненого. Хай!

Всеволод повернувся у власну кімнату. Так гірко стало від всього того. Тремтячими пальцями він потягнувся до нитки, що обвивала його шию, душила. І потягнув її, знімаючи хрестик.

Свята віра, що напротязі всього життя завжди була поруч, оберігала та плекала його, враз почала меркнути. Сумніви все частіше пробиралися туди, де вже не сягало світло молитви. Якщо Бог не чує його молитов, не допомагає знайти вірний шлях, то навіщо тоді молитися?

Екскурсія до музею стала хіба не єдиним способом хоч не на довго розправити крила та вирватися на волю. Численні скандали та покарання у вигляді заборони виходити з дому на протязі останніх двох місяців, та "очищення" святою водою кілька разів на тиждень, ледь не звели його з розуму. Як же соромно було, коли батько зустрічав його щодня на порозі навчального закладу, ніби він який першокласник. Однолітки не втрачали можливості поглузувати, але найгірше було те, що і Денис не нехтував кинути кілька колючих фраз у його бік.

Ось і сьогодні його омріяну свободу встигли затьмарити огидні жарти з боку хлопців.

– Гей, чуєш, Всеволоде? А чого сьогодні без батька? – Денис кинув його бік отруйну посмішку.

Інші хлопаки враз зареготали. Проте майже одразу ж отримали зауваження від екскурсовода, що саме розповідав історію Стародавнього Риму.

– Всі знають Юлія Цезаря, як велику історичну постать. І немає сумнівів, що його ім'я буде вписано в підручники на протязі подальших століть. І колись, ваші праправнуки так само будуть слухати про його досягнення. Але є кілька цікавих фактів з його біографії, про які ви, в очевидь, не чули. Наприклад: В юнацтві Юлія захопили пірати і вимагали за нього викуп. Хлопець образився, що за нього попросили занадто мало і запропонував подвоїти суму. За своє життя Цезар був тричі одружений, однак після себе нащадків так і не залишив. Його єдиний позашлюбний син помер ще в юності – у 17 років. Але окрім романів з прекрасною статтю, він встиг відрізнитися і іншими, – екскурсовод прокашлявся, перш ніж продовжити, – більш спецефічними вподобаннями. Светоній писав про нього: «На цноті його єдиним плямою було співжиття з Никомедом, але це була ганьба тяжка і незмивний, накликав на нього загальну ганьбу». А про його романи з чоловіками не балакав хіба лінивий. Проте ці розмови велися пошепки, аби не втрапити в гнів Цезаря.

Всеволод слухав і відчував як червоніє його обличчя. Напевно, зараз він повністю злився з яскраво-червоною футболкою Дениса. Погляд одразу ж перемістився на хлопця, і він ледь не вдавився слиною, що так недоречно зібралася в роті. Денис дивився на нього скосивши очі, спостерігав, ніби вивчав. І від цього стало ще гірше. Просторий зал музею раптом став нагадувати душогубку, чи то під його ногами вже розверзся взід в геєну вогнену?

Сподіваючись, що ніхто не помітить його стану, хлопець розстігнув верхній гудзик сорочки.

– ... Але не Цезарем єдиним. То йдемо далі.

Голос оповідача було перервано запитанням.

– То що, виявляється "етіх" і раніше повно було?

Хтось позаду тихенько засміявся, обговорюючи пікантну подробицю з життя великого Римського диктатора. Всеволоду стало геть не по собі. Він так довго тікав від всього цього, але ця тема ніби всюду переслідувала його. Нещодавно йому навіть листівку райдужну всунули на вулиці, по дорозі до церкви. Спочатку він навіть не зрозумів що то таке, але прочитавши назву викинув її ніби аркуш був отруєним.

– Так, є численні факти, що свідчать про нетрадиційні відносини між чоловіками споконвіку. Проте, це не нормально.

Чоловік повів групу далі, розповідаючи про інші епохи. Але Всеволод вже не слухав. В його голові ніби на повторі крутилася одна і та сама фраза "Це не нормально".

Наскільки це ненормально? Що робити? Як позбутися цього гріха, чи то може хвороба? А може його власне випробування дане Господом? Запитання, на які ніхто не міг дати відповіді. Ці запитання постійно кружляли в його голові, ніби зграя воронів. Клекотіли, збивали з ніг. Розчарувавшись у церкві, хлопець почав щукати інформацію з інших джерел. Проте навіть в бібліотеці не знайшлося відповіді на такі важливі для нього питання. Але він приходив сюди вже за звичкою. Спецефічний запах старих книг і тиша були кращими за радіо "Покаяння", що постійно виспівувало проповідні пісні вдома. Ні, він звісно любив музику. Справді отримував задоволення від переливу мелодій, що зачіпала струни душі. Але не тоді, коли окрім церковного хору додається рипіння радіоприймача. Це доводило до сказу. Колись Всеволод і сам хотів співати в хорі, проте Всевишній не наділив його особливим талантом. Маючи бездоганний слух, хлопець не отримав в комплект мелодійного голосу, який зазвичай повинен летіти ввись, досягаючи самого раю. Замість цього його пісні нагадували скоріше каркання. Тому він залишив марні спроби стати частиною музики.

Старенький комп'ютер затріщав, не задоволений тим, що йому не дозволяють спокійно померти в тихих стінах біюліотеки. Озирнувшись, ніби хтось може слідкувати за ним, Всеволод підняв очі до стелі. Хотів було перехреститтся за звичкою, але стримався. Сковтнувши ком в горлі, він зайшов на сайт. Заборонене манило, а від хвилювання пітніли долоні. Анонімний чат став залежністю. Місцем, де можна сповідуватися і не боятися засудження. Де ніхто не буде тицяти пальцем, звинувативши у гріхах. За хвилину бурчання доісторичний прилад нарешті відкрив вкладку, запитуючи логін. Вдихнувши повітря на повні груди, Всеволод ввів свій нік: Ворон. І вже за мить біля особистої інформації, блимнув конвертик. Три нових повідомлення. Згораючи від нетерпіння, хлопець відкрив надіслані електронні листи.

Після спілкування, Всеволода наче підмінили. Знову з'явилося примарне забуте відчуття легкості, котрої він так шукав. Ніби біг не з бібліотеки, а з Великодньої служби. Листування з ЕА було приємним. Можна було нарешті не боятися бути собою, обговорювати будь-що, і не соромитися палаючих щік. Інтернет, найкращий винахід людства. Можна бути ким завгодно, казати що заманеться, і ніхто не знає, хто ти справжній. Ніхто не буде вважати тебе білою вороною в зграї. А навіть якщо хтось і напише щось гидке, то все можна вирішити, заблокувавши користувача. Якби ж так можна було в житті...

Кинувши погляд на годинник, хлопець прискорив крок. Він поспішав додому, бо мав повернутися вчасно, аби не отримати додаткові півгодини проповіді. Хай краще в нього зараз блискавка влучить, але він того більше не витримає. Раптом, ледь не перечепившись, він зупинився. Неподалік лунала музика. Голос був настільки прекрасним, що на якусь мить Ворон ніби розчинився поміж нот. Серце так калатало, що здавалося воно б'ється не в грудях, а підстрибнуло до самого горла. Це було неймовірно. Прискорившись, він ринув на звук.

Хрещатик завжди був людним місцем. Тут можна було побачити абсолютно різний контингент людей: і туристи, і місцеві, і знедолені. Вуличні музики та танцюристи починали свій шлях саме тут. На Хрещатику народжувалися зірки і гасли для когось зорі. Для кожного знайдеться місце. Перехожі снували туди-сюди, поспішали по власних справах. Музика лунала, манила за собою. І Всеволод мчав, не розбираю дороги, ніби за спиною справді з'явилися крила.

Аж ось попереду він побачив скупчення людей. Вибачившись майже мільйон разів він зупинився вслухаючись в голос.

Любов сліпа, сліпий і той хто любить,

На краю прірви усміхнений стоїш.

Один лиш крок - вона тебе загубить,

За руку візьме і з нею полетиш

Ти кудись униз.*

Хлопець з темними, як ніч пасмамии співав так щиро, що ця музика линула кудись всередину, просочувалася глибоко під ребра відзиваючись кожною нотою. Всеволод стояв ніби зачарований і не міг відірватися. Пісня скінчилася, і хтось підійшов кинувши кілька пожмаканих дрібних купюр в картонну коробку. Він би в сам хотів дати грошей талановитому парубку, проте не мав ні копійки. Тому трохи сором'язливо відступив, вже збираючись піти. Та раптом наступив комусь на ногу.

– Гей, тобі що повилазило, придурок?

Піднявши очі, Всеволод зустрівся з гострим поглядом зелених очей і аж розгубився на мить. Але вже в наступну хвилину тікав щодуху, навіть не вибачаючись перед хлопчиною.

Він запізнився. Попереду його буде чекати нова екзекуція молитвами та покаянням хрипучого радіо. Проте хлопець ні про що не шкодував. Мелодійний голос виконавця все ще звучав в його голові перекриваючи навіть набридливий гул думок. Даруючи надію і світло, яке він так шукав.

*Пісня "Птахи", Скрябін.