Гріх під лускою. Історія 4 (фінал)

Тереса сиділа біля дерева, насолоджуючись легким весняним вітерцем. Мавки вже пішли, навіть Вінценосна, хоч і з великим небажанням. Я стояв з іншого берега річки, розмовляючи з Дам'яном. Хоча це можна було описати багатозначним мовчанням. Я відчував, як йому було ніяково від того, що сталося між нами, та й я сам якось на диво незручно почувався. Тому кожен з нас дивився куди завгодно, тільки не один на одного. Я об'єктом свого спостереження обрав Тересу, думаючи про те, як довго я взагалі буду на неї дивитися, ніяковіючи перед Дам'яном, чорт забирай.

— Юліане... — почулося звідкись збоку.

Хто посмів взагалі перервати нашу з Дам'яном дуже змістовну розмову? Я подивився на русалку. Це була Волошка, одна з новеньких. Вона мала дуже слабкий голос і була дуже тендітною, через що інші русалки висміювали її. Шкода було дівчинку, тож я взяв її собі особисто "на виховання". Можливо, буде краще віддати Волошку Тересі, вона з вихованням дітей справляється явно краще, чи не так?

— Щось сталося? — спитав я.

Дам'ян теж повернувся до русалки, уважно розглядаючи її.

— Верба... Забрала моє намисто і вигнала з річки, коли я попросила повернути... — дівчина невпевнено розчісувала пальцями волосся. — П-пробачте, Ви напевно зайняті, я заважаю. Забудьте.

Волошка розвернулася і хотіла піти, але раптом поряд з нами виникла Тереса. Вона ж щойно була на іншому березі, коли встигла?

— Почекай. Чого твої сестри так до тебе ставляться? — спитала Озерниця.

Русалка подивилася на жінку і опустила голову ще нижче, проявляючи повагу. Я скоса глянув на Тересу, намагаючись усім своїм виглядом натякнути, що може вона розбиратиметься з цим питанням наодинці з Волошкою і подалі від нас з Дам'яном? У відповідь я отримав лише короткий засуджуючий погляд. Чи стривайте... Вона глузує з мене? Це взагалі-то моя річка і мої правила!

— Тересо, Волошко, любі. Мені не ці...

— Невже русальне сестринство вже не працює? — перебив мене Дам'ян.

І ти туди ж? Чому вам усім цікаві проблеми інших?

Я зітхнув. Добре, вислухаємо Волошку. Вона невпевнено подивилася на нас, перебираючи пасма.

— Я молода і пам'ятаю часи, коли була людиною. Я не розумію своїх сестер... А ще у мене слабий голос.

Озерниця задумалася.

— Ти не хочеш шкодити людям? — спитала вона.

Волошка кивнула. Я зітхнув, прикривши обличчя рукою. Ця русалка була безпорадною. Я намагався їй допомогти, але яка ти русалка, якщо не топиш рибалок і не тягаєш сестер за пасма через купальський вінок?

— Дивна у тебе якась новенька, — прошепотів до мене Дам'ян.

Та знаю я, вужику мій. Волошка — мій головний біль. А от Тересі, здається, цікаво. Вона роздивлялась русалку як тільки могла.

— Невже люди настільки хороші? — спитала Озерниця.

— Не всі, але... Вони ж українці, — Волошка знов зачепилася поглядом за землю і ніяк не могла відчепитись.

— Чому тобі це важливо? — Тереса нахилила голову набік.

Русалка підняла очі на Озерницю. Вона дивилася на неї так, немов Тереса не розуміла елементарних речей.

— Тому що ми всі браття й сестри. Ми єдина нація і... Ми усі однаково гинемо від рук ворога.

У кінці Волошка запнулась, немов соромилася договорювати. Ах, як же мені це набридло. Я даю своїм русалкам повну свободу, але їхня ієрархія вже змушує мене напружуватися. У них увесь час якісь проблеми, а розгрібає нехай Юліан. А може я хочу у відпустку? Мені б простого чоловічого повноцінного побачення з Дам'янчиком, а не це все.

Тереса обійшла Волошку, уважно огледівши її. Вона зробила коло, торкаючись то до плечей, то до волосся дівчини. Русалка смиренно стояла, слідкуючи очами за Озерницею.

— Розкажи мені, люба, чому душа твоя належить цій землі? — Тереса опустила руку від шиї до грудей дівчини, притиснула долонею, немов намагаючись дістатися самого серця. — Чому серце твоє досі людське?

Навколо Озерниці й Волошки повітря немов змінило свій напрямок. Стали відчуватися чари. Я подивився на Дам'яна: він теж відчув це.

Вмить усе навколо наповнилося могутніми чарами Тереси. Шум води співав їй пісні, трава — замовляння, а з грудей Волошки яскраво світило золото — живе серце. Воно палало яскраво, немов полуденне сонце, світло його виривалось назовні крізь ребра й шкіру.

Русалка схопилася за груди, падаючи додолу. Не може живе серце існувати всередині сутності. Воно рватиметься до життя, назовні, і поглине сутність, залишаючи її перлиною на дні річки.

Волошка заговорила немов не своїм голосом:

«Війна знищила мене. Війна забрала в мене все, але не серце. Бо серце нашої нації — воля...»

Війна увірвалася до мого життя в одну мить, в один єдиний вибух, в одне слово: "почалося". За цю мить звук сирени став моїм провідником, а страх — супутником. Я хотіла жити, як інші, але не могла. Бо я українка. Бо на мій дім напали. Бо мою націю винищували. Швидко. Жорстоко. Безжально. Безкарно...

Я була в окупації, я бачила ріки крові своїх односельчан. На моїх очах помер мій батько. У своїх руках я тримала холодне тіло брата. На вулицях я обходила тіла своїх друзів. Я не хотіла жити, та й не жила... Хіба це життя? Коли твоя вода окроплена кров'ю твоїх рідних, коли їжа — м'ясо, яке здирали з їх кісток.

Я хотіла втекти, вибратися з цього жахіття. Я ненавиділа цих людей... Ні, вони були тваринами. Я ненавиділа їхні голоси, їхню огидну мову — мову, якою вони вбивали мою сім'ю.

Я пам'ятаю кожен їхній злочин. Усе, що вони зробили з моїми рідними й друзями. Я пам'ятаю, як вони торкалися мене своїми брудними від крові руками. Вони залишили мене одну в живих. Але краще б я померла.

Але день, не схожий на інший, нарешті настав. Найщасливіший день мого життя — день моєї смерті.

Я чула від солдатів, що українська армія наступатиме. Вони хотіли вбити мене, аби не залишити їм жодної живої душі. Закатувати, вбити і повісити на воротах, немов трофей. Такими були ці тварини.

Я втекла. Не знаю, як мені вдалося прослизнути до Лісу, але пам'ятаю, як ховалася між дерев, до крові роздираючи ноги сухим гіллям. Мені було байдуже. Головне: втекти, померти не від їхніх рук. Після усіх знущань, принижень, смертей... Я хотіла померти вільною. Хотіла померти рідною українською мовою.

Але вони наздогнали мене. Я не знала, куди тікати: навколо лише жабуриння з річки. Я побігла до води. Почула постріл. Біль. Він пронизав мою спину, і я впала обличчям донизу. Але я не здамся. Наостанок я хочу подивитись у їхні очі. Тепер я диктую правила.

Я подивилася на солдатів. Вони стояли біля дерев, не бажаючи бруднитись у вологій землі. Я глянула в очі кожному з них. Нахабно, з відчуттям власного тріумфу. Відчувала, як життя витікає з мене, несучись слідом за течією річки. Але зробила глибокий вдих, крикнула:

— Я померла вільною! Ви не вбили мене!

Зробила крок назад, вглиб до води. Мул сковзнув під моїми ногами, і річка прийняла мене в свої обійми. Навічно.

Я знаю, що вони не знайшли моє тіло. Я знаю, що не стала їхнім трофеєм.

«Війна безжально поглинає тебе. Вона змінює пріоритети. Війна нищить, але я знищила себе сама. Допоки я вільна, допоки я є частиною нації, моє серце належатиме цій землі і цим людям.»

Я не знав багатьох речей, про які казала Волошка. Але я знав: війна торкнулася і Лісу. Випалена артилерією земля, побиті технікою дерева, забруднене вихлопами повітря — це все відчувалося навколо. Ніхто не знав, чи не прийде кінець Лісу... Але всі жили. До останнього хапались за буття. Навіть сутності. Я не хотів думати про смерть Лісу. Але без нього не буде й сутностей.

Тереса розвіяла чари, Волошка змогла піднятися з землі. Вона подивилася на мене, ніби благаючи про допомогу. Я не знав, що міг би зробити, але підійшов до русалки. Вона схопилася за мене, немов за рятівну гілку. Дихала Волошка тяжко. От Озерниця, ще б русалку мені вбила.

Я подивився на Тересу, але вона була вже на іншому березі. Вітер віяв якось дивно, неспокійно.

— Що сталося, Тересо? Що вітер віє? — спитав Дам'ян.

— Віє він неспокій. Лихо поглинає Ліс. Але не прокляття це, а люди...

Ми з Дам'яном переглянулись. Люди часто створювали проблеми, але Лихо вони ще не викликали... Що ж такого зробили люди? Чому це так раптово викликало Лихо, і ніхто не помітив цього? У мене було жахливе передчуття.

З Лісу до нас вибігла Зеленоока. Вона тримала в руках вінок Вінценосної. Тереса вмить змінилася в обличчі, схопила мавку, яка ледве стояла на ногах.

— Тікайте! Лихо вже пройшло озеро! — з останніх сил кричала дівчина.

Волошка подивилася на мавку. Тереса сильніше стисла руку Зеленоокої.

— Що з іншими?

— Вони намагалися бороти Лихо... Не змогли... Усі до єдиної... — мавка стисла вінок.

Це було єдине, що залишилось від її сестер. Усе зникло, усе знищено. Дам'ян у кілька тіньових кроків перейшов річку, поклав руку на плече Зеленоокої.

— Тікай. Я зустрінусь з Лихом.

Він, безумовно, мій герой. Але я пам'ятав, як тяжко нам далась перемога над минулим Лихом. Я не відпущу його одного. Якщо помирати — то разом.

Волошка виглядала краще, тож я відпустив її, але вона так само впевнено підійшла до Тереси й Дам'яна.

— Я теж піду. Я можу покидати річку, — сказала русалка.

— Я теж! — наздогнавши дівчину, додав я.

— Ви всі божевільні. Я вас врятувати хотіла, а ви... — Зеленоока невдоволено скривила обличчя.

— Якщо не бороти Лихо, то й нема на що сподіватися. Я не хочу смиренно чекати смерті, тікаючи, — Тереса подивилася на мавку. — Виживи, дівчинко.

Озерниця пішла вперед, ми — за нею. Повз нас не промайнуло й сотні дерев, як ми відчули Лихо. Навіть крок вперед зробити було важко.

— Там людина! — вигукнула Волошка.

Я придивився: й справді, на галявині прямо перед нами ледве пересувався хлопець. Він був у військовому камуфляжі. Невже ворог...

— Це наш! — Волошка кинулася до нього, але Тереса зупинила дівчину.

— Там вже Лихо. Ми помремо разом з ним, якщо зробимо хоч крок. Ніколи не бачила такого Лиха...

— Це радіація, — тихо промовив хлопець. — Вони підірвали атомну електростанцію... Захистіть себе.

Солдат впав на землю. Напевно, подумав, що ми люди й хотів попередити. Шкода, що це не так. Без Лісу життя й нам не буде.

Роздався спів. Я подивився на Озерницю. Вона все ж використала голос. І Ліс чув Берегиню. Ще не вражені хворобою рослини відгукувались на її поклик. А Лихо немов відступало.

Тереса зробила крок, потім ще один... Повільно, разом з ритмом пісні, вона відтісняла туман. Коли до солдата залишалося кілька уроків, Волошка кинулась до нього, відтягуючи на чисту ділянку. Це Лихо неможливо бороти фізично... Воно проникає глибоко в землю, дерева, тварин. Його не змити водою. Але якщо чарівна пісня може змусити Лихо відступити, то у нас є шанс.

Та Озерниця впала на коліна, а з її рота стікала кров. Я нажахано спостерігав за цим. Голос Берегині, наймогутніший голос Лісу, був безсилий. Він програв у цій боротьбі. Ні... Ліс помре... Помре Дам'ян... Усе щезне, немов ніколи й не існувало.

Дам'ян відштовхнув мене назад:

— Обережно, Юліане! — крикнув він, також відступаючи.

Лихо повернулося на місце, поглинаючи безсилу Тересу. Її пальці, що торкалися землі, почали ніби іржавіти. Я закричав:

— Тересо!

Я рвався до неї, але Дам'ян міцно тримав мене. Він не міг дозволити мені йти на вірну смерть. Як не дозволив мені багато століть тому. Я знову не зможу врятувати її, знову!

Із землі під Озерницею проросло зелене коріння, закриваючи її куполом від Лиха.

— Які ж ви дурні самогубці! — почувся з-за спини голос Зеленоокої. — Але ж я не можу кинути вас.

Мавка була налякана, та все одно прийшла за нами. Вона плакала, бо не хотіла повторити долю своїх сестер. З її вінку по обличчю стікала кров Вінценосної, що змішувалась зі сльозами.

Знов роздався спів: на цей раз пісня лунала з вуст Волошки. Моя безталанна русалка також боролася з усіх сил. Я не міг відставати. Раз на кілька століть я дозволив Лісу почути мій спів. Не знав, чи добре виходило, але якщо в мені є хоч краплина сили Тереси, то нехай вона здолає Лихо, хоча б на мить, щоб я міг врятувати сестру. Благаю, не забирай її у мене знову...

Дам'ян також приєднався до нас: він закликав тіні, що оповили туман, відтісняючи його назад. Чарівний спів і тіні Блуда потроху перемагали Лихо. Ми хотіли хоча б закувати його в одному місці. Якщо б ми могли створити купол...

І раптом я відчув, як до мого горла проникають тисячі невидимих ножів. Спочатку я перестав співати, потім впав на землю, випльовуючи кров. Я не міг поворухнутись, так і стояв на колінах, дивлячись на землю, в яку повільно вбиралась моя кров. За кілька секунд я перестав чути і Волошку.

Дам'ян щось кричав до мене, але я не чув. Я дивився на жах, що відбувався навколо. І я був безсилий.

Тіні Блуда теж розпалися, і Лихо з ще більшою силою вирвалося назовні. Воно вмить поглинуло весь Ліс. Я відчув, як в усе тіло проникає щось лихе, вороже. Зміг підняти очі: корені мавки перетворились на сухе гілля, з-поміж якого я побачив Тересу. Її руки й ноги були наполовину зруйновані Лихом, вона вже не могла рухати ними, і лежала на землі.

Вона подивилася на нас, усміхнулася, як у мирні часи. Часи, коли ми були щасливі. Коли я бавився з озерницями, коли Тереса співала нам колискові. З її очей стікали сльози. Мимоволі заплакав і я.

Я повернув голову до Волошки. Її так само уразило Лихо. Нахилившись над солдатом, вона намагалася захистити його, закрити своїм тілом. Її серце знову яскраво світилось. Чи це знов були чари Тереси?

Я відчув, як залишки мого буття тягнуться до цього світла, подивився на Дам'яна поряд зі мною. Він відчув те саме, і міцно взяв мене за руку, яку я майже не відчував. Мавка також заворожено дивилася на русалку і тягнулася рукою до її світла... Я відчував, як нас об'єднала одна єдина думка: "нехай живе ця смілива людина".

«Живе серце поглинає сутність, залишаючись перлиною. І хто знайде її — ніколи не знатиме горя й хвороби, бо перлина ця — сила єдності людської душі й Лісу.»