#MoonChaiStory #В #G #ЛевАвінов #МаріяД’яченко
Я була дійсно зла. Мені здається це єдина емоція, яка переповнює мене коли я поруч з ним. Він дозволив собі так нахабно маніпулювати моїми почуттями. Навіть не почуттями! А людськими бажаннями. От же ж чорт рогатий. Ну-ну.
–Ти так голосно сопиш, що я не чую відео. – Стейсі відклала лійку і обернулася до мене.
–Вибач. – кинула я, чіпляючи файл назад в папку. Все остання. Завтра занесу їх до кабінету, разом з ключами. І більше не повернусь, можливо лише на пари, за бажанням.
–Знаєш, у мене відчуття, що у тебе є багато чого мені розказати, – вона дістала зі своєї тумбочки дві чашки і трав*яний чай.
– Я просто не можу перебувати поруч з ним! – я відкинула папку, а Стейсі аж завмерла. – Він навіть не додумався вибачитися! Просто підійти і сказати “Маріє, вибач мені, лоху педальному, за те, що не зміг провести принаймні півгодини нашого спільного ранку разом з тобою!”. Він залишив довбану записку і думає, що все гаразд. Я не прошу прислати мені букет квітів і коробку цукерок, хоча від шоколаду я б не відмовилась, але підійти і сказати “вибач” наче не дуже дорого коштує! – від того як багато і швидко я говорила аж захекалась. – І знаєш, що? – я перевела погляд на Стейсі, яка розливала чай по чашках. – Він робить вигляд наче нічого не трапилось. Ні, навіть не так. Він фліртує зі мною. Ось так просто.
–Цікавий випадок…– Стейсі протягнула мені чашку.
Жовтень був теплим, навіть без дощу. Золоті дерева з усіх боків обіймали академію. Я сиділа на вулиці, переписуючи лекцію з Історії Магії. Мене не було в тому кабінеті з того вечора, як я занесла папки. І я не шкодую. У мене є достатньо інформації, щоб здати екзамени. Тай я наче стала спокійніше… Ні, насправді, я тупо уникаю Лева, бо поруч з ним я не можу ні про що інше думати як про його золотисті очі.
Десь після двох тижнів моїх прогулів, я визнала, що зацікавлена у ньому. Не просто як у професорі, а як у партнері з яким би я хотіла побудувати стосунки.
Щось я захопилася. Я відвела погляд від краєвиду, де позолочені дерева цілували блакить неба і глянула на свій конспект. Ще стільки писати. Я потягнулася у різні боки від чого мої суглоби затріскотіли.
–Д'яченко, вас місяць не було в моєму кабінеті, – то були не мої суглоби, а впале листя. Бляха-муха. Він так тихо ходить, що аж страшно. Може його розшукують у декількох країнах світу за вбивство чи крадіжку у великих розмірах?
–Ні. 29 днів. – я взялась за конспект, не звертаючи уваги на те, що чорні туфлі Лева зупинилися навпроти мене. Лев Константинович мугикнув.
–Я хочу побачити довідку від лікаря. – рівним тоном сказав він.
–Яка довідка? – я насупились, піднявши на нього очі. Сонце заховалося за його спиною.
–Так ви ж страшно отруїлися і весь місяць провели на лікарняному ліжку.
–Так? – я вигнула брову.
–Аякже. – Лев присів навпроти мене. – Ваша сусідка, Стейсі, майже кожного дня вас навідувала. Бідна дівчина, так тяжко переживала за вас.
Ого. А я й не знала. Цікаво живу.
Хоч би попередила, а то я ні сном, ні духом, а виявляється хворію.
–А знаєте, що найстрашніше? – Та куди там, я вже й так від сорому готова крізь землю провалитися. – Виявляється, вашого двійника змушують ходити на усі пари, крім моїх.
–Жах! – пробубоніла я.
–А, що не жах?
–Я й кажу жах! – Лев відступати явно не збирався і я відставила конспект. – Леве Константиновичу блище до суті. Бо ще трохи і я зможу познайомитися з вашим сарказмом вживу. –Я піднялася із ковдри і обтрусилася.
–Мені радять йти писати доповідну. Навіть ректору уже відомо, що вас немає на моїх парах. – В середині усе похололо. Ось про це я не подумала. Точніше я знала, що колись це станеться але ж не так скоро.
–То йдіть і пишіть, – я склала підручники і зошит в сумку.
–Я не певен, що це позитивно вплине на вас, Маріє. Вас можуть залишити без стипендії, оскільки Історія Магії це профільний предмет.
Це вже дуже хріново. Без стипендії я стану бомжом-колядником, а до зимових свят ще чи мало.
–Але у вас, як мого найкращого куратора, є ідеї як мені виправити своє становище. – я склала ковру і Лев піднявся на ноги.
–Дякую за комплімент. – Я випустила смішок. Припустимо. – Так, мені потрібен ваш конспект із принаймні половиною тих лекцій, які були за минулий місяць.
–Гаразд. Вам зараз здати чи потім? – я перекинула сумку через плече.
–Чим швидше тим краще. І ще одне. – він перехопив мій погляд і я стисла зошит, так що здається його палітурка порвалась. – Чи не могли б ви скласти мені компанію на…
–Ні. – швидко відрубала я і відірвала погляд від очей Лева.
–Але ж ви навіть не дослухали. – Він насупився.
– Я не надаю жодних індивідуальних послуг. – фиркнула я і пішла в сторону гуртожитку.
–Я жахаюсь від ваших думок про мене. – промовив Лев, крокуючи позаду мене.
–Перше враження воно таке… Цікаве. – я усміхнулась, поки він закашлявся.
–-Д'яченко та зупиніться вже нарешті. – Лев схопив за ручку моєї сумки. – Вислухайте мене, а потім вже відмовляйте. Але подумайте двічі перед тим як відмовите.
–Інакше, що? завалите на екзамені? – я обернулася до Лева і склала руки на грудях.
–Мені варто змінити ваше перше враження про мене. Терміново. – він провів долонею по підборіддю. – Нікого я валити не буду. Мої особисті справи не мають жодним чином впливати на мою роботу і правила оцінювання.
–Всі так кажуть спочатку, – пирхнула я і побачила як Лев починає злитися.
–Вислухай мене. Будь ласка. – зашипів Лев. Я глибоко вдихнула і стисла губи. –Чи не могла б ти, якщо бажаєш, скласти мені компанію на одному заході?
–Який саме захід? Мені варто знати на що, я можливо, погоджуюсь.
–Моя сестра стала партнером у одній дуже впливовій компанії. І хоче відсвяткувати. Буде вона і ще декілька наших спільних друзів. – у коридорі було порожньо.
–Чому сам не поїдеш? – десь мене вводять в оману.
–Тому що я вже сказав, що буду з дівчиною.– видихнув Лев.
–Попроси Аду Володимірівну, – я вже якось з ним пішла. Наслідки вигрібаю досі.
–Не можу. Моя сестра знає Аду і ніколи не повірить, що лесбійка стала зустрічатися зі мною. – Моя нижня щелепа тільки що торкнулася ядра землі. Ніхріна собі, це так подробиці…
–Це ж не надовго? – я досі не могла відійти від попередньої фрази Лева. Ні, я знала, відчувала, що Ада не в захваті від чоловіків але я думала вона бі! Тепер багато чого стає зрозумілим.
–Ні, ми будемо там не довго. Може дві години. але це максимум.
–Коли це відбудеться?
–За півтора тижня. У п'ятницю 20 числа.
–Добре. Я згодна. Але тільки тому що ти не спалив мене вже вдруге. І це буде остання наша зустріч один на один, – я протянула йому руку, щоб потиснути їх одне одному. Натомість, Лев підніс мою долоню, тильним боком до своїх губ і залиш ледь відчутний поцілунок на кісточках пальців.
У коридорі почулися кроки. Я відсмикнула руку і швидким кроком направилася до гуртожитку. Це був Роман Ісаакович. Нікому не варто знати, що ми залишалися наодинці. Чуткам не важливо про що була розмова, їм лише важлива фінальна сцена за якою нас ледь не застукали. І Роман Ісаакович роздмухав з цього чи малий скандал.
–Доброго дня. – промовила я, тримаючи сумку за шлейку, пробігаючи повз Ісааковича.
–Доброго. – промовив він і я сподівалася, що він не побачить червоні плями на моєму обличчі.
–Леве Константиновичу, нарешті вас знайшов. Валентин попросив… – Все-таки не побачив. Добре. Нам варто бути обачніше з Левом.
***
Нам із Стейсі випало одночасно збиратися: їй на пари, а мені на зустріч із сестрою Лева.
–Ти надовго? – Стейсі стояла наді мною і випрямляла волосся, поки я сиділа біля її ніг і накручувала своє. Одне дзеркало в кімнаті було нашим геніальним рішенням.
–Година, максимум дві. – Стейсі глянула на мене своїм “ну-ну” поглядом і зрадницьки посміхнулась.
–Я не збираюсь залишатися з ним на довше. – обурилися я.
–То він написав тобі відгул?
–Так, ще вчора з останньої пари. Я тепер хворію. – я награно закашляла. –Тільки тепер тобі про це відомо. – дорікнула я.
–Я думала ви з ним не будете пересікатися! – на свій захист сказала Стейсі. – Хто ж його знав, що він ходить і шукає тебе.
–Він не шукав. То просто випадковість.
–Ага. – Стейсі взяла до рук гребінець.
Лев чекав мене біля входу в учительський гуртожиток. Було доволі важко не потрапити на когось із бігудями на всій голові, чехлом з костюмом і туфлями. Та ще й нафарбованою. Якби мене побачили то одразу стало зрозуміло, що я точно не до лікаря хочу потрапити.
Лев забрав у мене коробку із взуттям і вішак, притримуючи двері.
–А комендант? – я обернулася на нього.
–Не має. Він зараз у знахаря. – я кивнула і прошла в середину. Коридори учительського гуртожитку були схожі на ті, що в студентських. Я не таке улявла. Навіть трохи розчарована.
–А якщо нас побачить хтось із професорів? – я говорила майже пошепки.
–Вони зараз усі в академії. Зайнятті виконанням своїх обов'язків. Давай крокуй швидше і тоді нас точно не застукають.
Як виявилося, у кожного професора в кімнаті є своє ванна кімната. І їм не доводиться вставати в 5 ранку, щоб спокійно прийняти душ.
–Може це мені до тебе переїхати? – пробубоніла я, розглядаючи кімнату Лева. Цікаво, таке лише в кураторів чи у всіх професорів?
–Що ти кажеш? – Лев залишив мої речі на дверях його шафи.
–Питаю навіщо так рано?
–Хочу побачити і поговорити з Лорою до того як прийдуть усі гості. Для неї сьогодні важливий день і я б хотів розділити з нею ці емоції.
–Знаєш, – почала я і всілась на край його ліжка. – Мені здається ти мені щось недоговорюєш, – я пристально глянула у його очі, які він старанно ховав. –Леве Константиновичу, що ви приховуєте?
–Я ж тобі казав, що ми їдемо до моєї сестри. На весілля.
–Ну, так. – я здійнялася на ноги. – Чекай. Весілля?!
–Так. – Він посміхнувся.
–Ніхрена не смішно. Яке в біса весілля?
–Знаєш, коли дорослі люди люблять один одного, деякі з них, хочуть одружитися і тоді вони…
–Якщо ти хочеш подуркувати то йди до Ади, – я підійшла до шафи знімаючи чохол із костюмом.
–Ти куди? – Лев відійшов від столу на який спирався.
–До себе в кімнату. Лікуватися, – уїдливо промовила я.
–А як же наш договір? – насупився він і підійшов до мене.
–Я погоджувалася на зустріч із сестрою, а не на її весілля, – я схопила коробку із туфлями.
–Вибач. Я повинен був сказати тобі одразу але тоді ти б не погодилась.
–О так, ти цілком маєш рацію. І знаєш, після стількох твоїх косяків простого “вибач” якось не достатньо. Тут вибачень мінімум на годину, – із однієї бігуді вибилося пасмо і впало мені на очі.
–Ти на мене ображаєшся за те що було того ранку? – після хвилини мовчання запитав Лев.
–До тебе тільки дійшло? – я витріщилась на нього із неприхованим шоком.
–Чорт, от чому ти така зла ходила.
–Ти нагадуєш мені жирафа, – фиркнула я.
–Що? Ха-ха, як смішно, – він насупився. – Я справді не думав про це. Чому ти не сказала?
–Сумніваюсь, що тобі було б приємно якби після ночі проведеної разом, тебе кинули самого у чужій квартирі. Наче… Наче якусь повію.
–Боги, Маріє не говори так, – він почав наближатися до мене. – Я не подумав про це і мені зараз дійсно це мусолить очі. Пробач, я знаю цього недостатньо, але вранці мені подзвонили і викликали на нараду. Вибач, я не подумав і вчинив як ідіот. Але я не хотів тебе образити. Чорт вибач, будь ласка.
Мій гнів нікуди не вщухав. Мені хотілося придушити його.
–Якщо хочеш, ми можемо після весілля кудись піти. Або ж, не знаю, може тобі треба допомога з якимось предметом? Я не знаю як правильно буде вибачитись перед тобою. – Лев струснув головою. – Якщо ти маєш бажання, то будь ласка склади мені компанію на весіллі Лори. Ти єдина у кому я впевнений на всі 100%.
–Це маніпуляція? – я прищурилась дивлячись на нього.
–Ні. Тобі варто перестати підозрювати мене у всіх смертних гріхах. – буркнув він. – Сама подумай, я не зможу знайти іншу, яка б так досконало знала нашу легенду. Але якщо не хочеш, то двері там і я проведу тебе через коменданта.
Я глибоко вдихнула заспокоївшись.
–Я пожалкую про це.
Волосся чудово закрутилось, я навіть не сподівалась що вийде так гарно. Довелося витратити чи мало лаку для волосся але методи виправдали кінцевий результат. Я оглянула себе у дзеркалі, підправляючи олівцем контур губ.
–Ти все пам'ятаєш? – я лише двері з ванної кімнати відкрила, як Лев запитав мене. Він був одягнений в усе чорне: піджак, сорочка, штани та навіть шкарпетки.
–-Звичайно. Ти півтора тижні повторював мені одне й те саме кожного дня, – я застібнула кульчики.
Легенда була така: ми познайомилися минулого року, коли я проходила вебінар, а він був запрошеним гостем. Тривалий час ми морозилися одне від одного, але потім сходили разом на каву, бо зустрілися в академії і все так закрутилось! Хоча б про каву правда. Відносно.
Лев піднявся з крісла і, здається, навіть будучи на підборах я суттєво нижча за нього. Він перша, на моїй пам'яті, людина якій настільки сильно пасує чорний. Ми витріщалися один на одного і на якусь мить мені здалося, що ми не потрапимо на весілля.
–Ти виглядаєш… Неймовірно. – нарешті дивлячись мені в очі сказав Лев.
–Дякую. Я б могла сказати, що тобі також дуже сильно пасує сорочка але відверто б збрехала, бо без неї тобі краще. – я повернулася до дзеркала розчісуючи волосся пальцями.
–Д'яченко, ми ще не на весіллі. Можеш залишити при собі свої улесливі слова. – Лев встав за моєю спиною, у якихось нещасних п'яти сантиметрах.
–Це чиста правда. Сьогодні ж мені не доведеться робити вигляд наче я тебе не знаю. Навіть навпаки, дуже сильно знаю. Помалу вживаюсь у роль. Тобі не подобається? – я відірвалася від свого відображення і глянула на Лева через дзеркало. Його очі були таким ж теплими, якими я їх бачила у його квартирі тієї ночі.
–Моя сім'я доволі різко сприйме той факт, що я не з'явився на весіллі рідної сестри, тому що залишився трахатися із студенткою. – Його рука лягла на мій живіт і в білосніжному корсеті стало занадто тісно. Я відчула як жар торкнувся усіх моїх кінцівок.
– Якщо ми не хочемо запізнатися, саме час покидати стіни академії.
Ми сіли у таксі, яке зупинилося біля одного із чорних виходів з академії, Лев назвав адрес і ми рушили. На телефон прийшло повідомлення від Стейсі.
“Ну що там? Ви вже їдите?”
Я стисла долоню Лева і зробила швиденьке фото, надіславши його подрузі із підписом
“Щасливі бути разом”
І смайликом, що блює.
Дорога пройшла у спокійній мовчаці. Точніше Лев розмовляв з водієм поки я тинялася соц мережами, кидаючи Стейсі смішні відео з котиками і козами. Та раптом до мене прийшло розуміння нашого масштабного обману.
–Там ж будуть твої батьки? – це звучало більше як ствердження.
–Звичайно. У них дочка заміж виходить. – Лев дивився на мене, наче на душевнохвору.
–І я буду їх обманювати?
–Теоретично, ти не будеш договорювати усієї правди.
–То це хіба не обман?
–Теор…
–Я зрозуміла. Ти не хочеш визнавати те що ми будемо обманювати твоїх батьків.
–Якщо у тебе раптом прокинулась совість і ти не хочеш багато розмовляти з моїми рідними, це буду робити я. Але тобі доведеться ходити разом зі мною.
–А я ж всіх там знаю і піду пити з давніми знайомими, – обурилась я. Лев закотив очі.
Машина зупинилися біля котеджу, який був прикрашений білими квітами. Їх було достатньо, щоб це виглядало гарно і не наляписто. З колонок грала спокійна музика, схоже Океан Ельзи. Мене враз охопив страх, що якщо я все забуду і підставлю Лева?
Лев обійшов автомобіль і відкрив мені двері, простягнувши долоню.
–Не так я планувала познайомитися із твоєю сім'єю. – промовила я розминаючи затерпші ноги.
–Ти планувала познайомитися із моєю сім'єю? — Він допитливо глянув на мене.
–Можливо. – коротко відрізала я.
–Цікаво. – промовив Лев.
–У мене таких цікавинок вагон. – я вишкірилась. –Ми маємо триматися за руку чи ти мене обіймеш? Чи я тебе? – Лев поклав руку мені на талію (не так як це було в його кімнаті).
–Спробуємо не облажатись. – сказав він і прокашлявся. Багатообіцяючий початок.
Нас зустрів усміхнений чоловік із планшеткою в руках. Лев витягнув із кишені запрошення і вручив чоловіку.
–Бажаю чудово провести час.
–Дякуємо. – в унісон сказали ми з моїм хлопцем. Це викликало лише ширшу усмішку у того чоловіка.
Коли ми були на безпечній відстані і поруч нікого не було, я запитала, дивлячись собі під ноги.
–Тож, як мені тебе називати? Якось типу милий чи коханий? Або ж ведмедиком чи зайчиком? – ці питання так смішили мене. – Або краще Левчику або Левеня? – я засміялася. Скрип зубів Лева можна було почути за метрів 10 від нас.
–Давай просто будемо називати одне одного на ім'я.
–Не дуже правдоподібно. Буду діяти за обставинами, – я востаннє посміхнулася йому. – До нас йдуть двоє дорослих людей і щось мені підказує вони твої батьки. Давай я десь піду нюхати квіти. – Лев міцніше стис долоню на моїй талії.
–Е ні. Ми тепер закохані по вуха і відуватися будемо разом.
–Хріново, – я наморщила носа.
–Д'яченко спробуй прикрити свого ро…
–Левчику любий! – промовила жінка із золотим волоссям, десь трохи нижче мене. Ага, значить залишається Левеня. Так і запишемо. Лев нахилився і поцілував маму у щоку. Вона була у красивій м'ятній сукні. Цікаво, у скільки вона народила Лева? Виглядає так наче їй не більше сорока. Поруч із мамою, стояв його батько: високий чоловік із посивівшим волоссям і такими ж медовими очима. Здається ця сім'я нелегально вирощує баобаби. Єдине логічне пояснення, яке спадає мені на думку дивлячись на зріст чоловіків у сім'ї Авінових.
Поки вони обіймалися, я як дурочка стояла і посміхалася, аж щоки позводило.
–Мамо, тато знайомтесь, моя дівчина –Марія. – схоже вже пізно бігти до таксі. Дві пари допитливих очей уважно вивчали мене. Мені вклонитися чи просто присісти у реверансі. Якщо я ще з секунду простою то зомлію і весілля для мене на цьому скінчиться. Стейсі б на полу крутилася від сміху.
–Я рада знайомству з вами. Не могла дочекатися зустрічі з батьками Лева. – я простягнула долоню мамі Лева. Та вона обхопила мене у міцних обіймах. Ого.
–Ти не уявляєш, яке це щастя для нас познайомитися з тобою! Ти така красуня. Не можу зрозуміти як ти обрала його…
–Мааам. — протягнув Лев відводячи погляд. Відчуваю день буде веселим.
–Ходімо, любонько я хочу познайомитися з тобою ближче. – я навіть забула, що нервувала. Мама Лева взяла мене під руку і повела у бік тент-хауса.
–Ми ще не встигли привітатися з Лорою. –Лев перехопив мене за іншу руку і м'яко посміхнувся своїй матері. Я була йому дуже вдячна, бо без зайвих двох бокалів чогось, що має в собі вміст алкоголю, говорити з його мамою буде важко.
–Тоді ми чекатимемо на вас, – мене відпустили і я вп'ялася в руку Лева. Хай не залишає мене одну тут, де повно людей, яких я бачу вперше.
–Можеш відпустити мою руку. – Спокійно промовив Лев, поки я приходила до тями. Я думала його батьки з'їдять мене, принаймні поглядом. Але вони були милими. Але перше враження завжди оманливе. Або вони справді милі.
–Все пройшло не так погано. – сказала я і глянула на Лева. Він дивився прямо.
–Так, – сухо зазначив він, поринувши у свої думки.
–Я думала, що вони будуть прискіпливі до мене. І я їм не сподобаюсь. Не подумай, що я хотіла їм сподобатися, – швидко додала я чим викликала у Лева смішок, – просто не хотілося б пробути дві години у напрузі. І напевно б на мене тоді б косо дивилися всі твої рідні.
Ми піднялися сходами на другий поверх будинку, наскільки я зрозуміла із сміху, що долинав аж до сходів – саме тут готується наречена.
–Я вперше на весіллі, – раптом усвідомила я. Ну тобто, коли я була молодше то напевно також була на весіллі з батьками але я нічогісінько не пам'ятаю.
–Тоді вітаю? – Лев обернувся до мене і посміхнувся. – Спробуй не спіймати букета.
–Ха-ха, ти у нашому дуеті відповідаєш за гумор, – пробубоніла я і постукала у двері, біля яких ми зупинились. Лев прибрав моє волосся назад. В той самий час двері відчинилися і я навіть не встигла пустити якусь “голку” в його бік.
–Лора-а*, твій брат. — це була одна із дружок у золотій сукні, яка була на сантиметрів п'ять вище коліна. Вона була доволі приваблива темне волосся і блакитні очі. Ще б якби на Лева не витріщалася ціни б їй не було.
Я кашлянула привиртаючи увагу і награно усміхнулась.
–І… якась дівчина. – мене аж перекосило. Так все добре йшло і от на тобі, з порогу.
–Нехай заходять.-- скомандував інший жіночий голос і нас впустили в середину.
Сестра Лева, Лора, стояла на невеликому подіумі і вдивлялася у дзеркало. На ній був тонкий халат кольору слонової кістки. Її волосся була старанно заплатене із маленькими перлинами. Ми були з нею приблизно однакового зросту.
Вона обернулася до нас і широко посміхнулась, зіскочила з подіуму і міцно обійняла Лева, втулившись носом у його груди.
–Нарешті. Я думала ти запізнешся. – пробубоніла Лора. Лев притулив її до себе і поклав підборіддя їй на голову, обережно, щоб не пошкодити зачіску.
–Не зміг би пропустити один із найважливіших подій в твоєму житті. – від цієї сцени у мене запекло очі.
—Випускний ти прошляпив. – промовила Лора і підняла очі на нього. –Я так сумувала за тобою. Сподіваюсь, ти більше нікуди не поїдеш.
–Ніхто не знає, що буде завтра. – Лев посміхнувся і перевів погляд на мене. –Лора, дозволь тобі представити, – він підійшов до мене і поклав руку мені на поперек. – Моя дівчина і майбутня дружина Марія. – Бляха-муха, шановний ти трохи переплутав.
У кімнаті стало мало повітря і місця. Я посміхнулася і обернулася до Лева з поглядом “Ти що тільки що ляпнув, чоловіче?”
–Та ну.. – промовила Лора і просканувала мене поглядом. –Що рада знайомству, невістка. – прискіпливо мовила вона.
Я наче нічим сьогодні не снідала але відчуваю приступ нудоти.
–О, не варто так поспішати. – я засміялася із удаваною легкістю. –Ми навіть ще не заручені і балачки про весілля, поки є пустими. – я ущипнула Лева за ногу. Від швидко перехопив мою руку і схрестив мої пальці. Неочікував?
–Як казав мій брат, ніколи не знаєш, що буде завтра. – Лора посміхнулась. –Лев, я б хотіла поговорити із твоєю дівчиною сам-на-сам. – Лора посміхнулась обернувшись до нього.
“Чорт, чорт, чорт. Ні, ні, ні.” Я намагалася перехопити погляд Лева. “Дивись на мене, зараза білобриса. Втягнув мене в цей перфоменс, то залишайся зі мною.” Але ж він звичайно не дивився на мене.
–Добре. Я буду чекати тебе на вулиці. – Лев поцілував мене у скроню і пішов на вихід. Я сумно видихнула і напружилась всім тілом.
–Сідай, що ти як не рідна. – Лора обернулася до дзеркала і взяла щітку для волосся. – Я б хотіла побути з Марією один на один, – вона звернулася до своїх дружок і ті вилетіли як обпечені. Якщо до цього я була просто напружена і в стресі, то зараз я думала, що зомлію. Двері зачинилися і голоса дружок, зникли у коридорі. – І коли ви познайомились?
–Рік назад, на моїй практиці, – я перебирала пальці у себе за спиною.
–В Америці? – Лора обернулася до мене, спершись на стіл спиною.
–Ага, так. Але потім ми ще раз зустрілися і тоді я відчула цю іскру, — я посміхнулась і відчула як червонію.
–Так, що аж забула, що рік назад Лев був в Україні і подавався до академії Сирин, на професора з Історії Магії? –її очі звузилися до маленьких щілинок. Я стисла губи. – Ви ж не зустрічаєтесь. – це не було питанням. – Ви познайомилися за 10 хвилин до того, як увійти до мене?
–Ні. Але б я була рада його не знати аж стільки часу, – сенсу вдавати, що ми щасливі вже майже рік не було.
–Аж це скільки? – Лора не була здивованою чи злою. Або ж старанно приховувала це.
–Ну, півтора місяця приблизно.
–Ого. І як ви познайомилися насправді? – вона розслабилася і була зацікавлена нашою історією “справжнього кохання”.
–Ми переспали і я навіть не знала його імені, або не пам'ятала. – Лора тихо присвиснула і захихотіла.
–То ви дійсно зустрічаєтесь і кохаєте одне одного? – я глянула на неї поглядом “а схоже?” і вона засміялася. – То як ви з ним спілкуєтесь?
–Він мій куратор.
–Брехня.
–Якби ж то!
–Йолки-палки. Співчуваю.
–Дякую.
Наша розмова переросла у тишу. Схоже до такої історії “кохання” Лора не була готова.
–Ти ж нікому не скажеш? – запитала я.
–Ні. Мене саму дістали ці розмови про “треба шукати дружину, Левчику!”. Не уявляю як йому. – вона махнула на двері рукою.
Це напевно такий тиск… Мені навіть стало шкода Лева. У двері постукали.
–Лора, сукню привезли.
–Мара, як же ж я хотіла тихе весілля. – Лора закотила очі.
–Ти витримаєш цей вечір. – я посміхнулась і потягнулась, щоб взяти її за руку.
–Дякую. – прошепотіла вона. – Не хай заносять. – скомандувала вона.
–Я побіжу, до свого.. майбутнього чоловіка. – Лора пирхнула сміхом і я засміялась.
–Зустрінемось, невістка. – кімнату залив наш сміх і я вийшла з кімнати, на диво, з гарним, навіть, піднесеним настроєм.
Лев стояв на першому поверсі дому і розмовляв із кимось з гостей. Я підійшла і обійняла його за талію.
–Привітики. – я заглянула йому в очі і широко посміхнулась.
–Ще побачимось. – промовив чоловік і посміхнувшись нам, зник на дворі.
–Ви вже закінчили? – я зробила крок назад і відпустила його, щоб мені було зручно дивитися на нього, а йому на мене.
–Так. Твоя сестра чудова. Я навіть засмучена, що у мене не має ні брата, ні сестри.
–Ага, ну-ну. Я б глянув на тебе якби перші 18 років вашого спільного життя складалися виключно із сварок, а перші 8 із бійок.
–Добре, бути одною в сім'ї не так погано, – я натягнуто посміхнулась. – Твоя сестра здогадалася, що ми насправді не кохаємо одне одного.
–Що?! – прошипів Лев.
–Це я тебе маю запитувати. Яке нахрін весілля, Леве Константиновичу? Га? – я склала руки на грудях.
–Ну зрозуміло, що до весілля б це не дійшло, – ці слова якось так не приємно торкнулися мене. Він міг сказати будь-що у своє виправдання але сказав саме це. Мій настрій погіршився.
–І добре. Я б не витримала жити з тобою під одним дахом і робити вигляд наче безтями закохана в тебе, кожного разу як буду бачити твоїх батьків, – випалила я і слова обпалили горло.
–Чудово. Бо вдаєш ти це дуже й дуже погано. – м'якість у його погляді кудись поділась.
–То може треба було запросити із собою акторку, а не дівчину з якою ти переспав і вона виявилася твоєю студенткою? – ми говорили майже пошипки але в постому холі, наші голоси здавалося відлунювали.
–Можу викликати тобі таксі і ти поїдеш до академії. – холодно сказав Лев. Я пирхнула. А мені ж п'ять хвилин тому було його шкода.
–Який же ви придурок, Леве Константиновичу, – я обійшла його і пішла вниз сходами. Це було поганою ідеєю погоджуватися на цю авантюру.
*Лора-- оригінальний жіночий персонаж фанфіку Пані Мари "Я врятую тебе опівночі"