І це не про ніжність. Розділ 5

#MoonChaiStory #ЛевАвінов #МаріяД'яченко #G #B

Листопад був жахливо дощовим. Краплі не переставали падати ані на хвилину й тепер мій маршрут скоротився до «кімната-пари-кімната».

Та на цей тиждень маршрут був змінений. Знову почалося чергування і я не те, щоби була в захваті. Хтось взагалі не чергує, а комусь випала столовка. А я проведу весь цей тиждень у довбанній бібліотеці. Бібліотека це, звичайно, круте приміщення, проти неї не маю нічого, але ж не тоді, коли я маю йти туди одразу після пар і повертатися до кімнати пізно вночі.

Я відкрила двері до місця, де книжок було більше, ніж моїх родичів. Проскочила повз бібіліотекаршу, кинувши коротке «добрий день», і забилася в темний куток, щоб ні я людей не бачила, ні вони мене. Головна задача першого «робочого дня» - не заснути.

Я розклала книги із вірою в те, що я насправді буду навчатися. Та мій таємний куточок був не такий і таємний, бо мене знайшли пара чорних, блискучих черевиків. І я із точністю 10/10 можу сказати, кому вони належать.

– На весілля до твоїх родичів я більше не піду, — не піднімаючи голову від криво написаного конспекту, сказала я.

– Ха-ха, яка кмітливість із твого боку. — Лев поклав на стіл свій записник, а зверху окуляри. Відсунув стілець і сів поруч.

– Тут десь вечірка 30+? — я посміхнулась, дивлячись на втомлений профіль Лева.

– Д’яченко, ти скажи мені, от тебе хтось просив красти архівні файли на першому курсі? — ось тут я і трошечки присіла в глину. Про це він точно знати не мав.

– А тебе це яким боком хвилює? — я вигнула брову, граючись ручкою.

Лев забрав руку, якою прикривав очі, й повільно глянув на мене.

– Ти думаєш, я до тебе прийшов ляси точити? Якби не твоя крадіжка, я б ліг і спав у 

себе в кімнаті. – Лев відкинув голову назад. Я про це не знала і, в принципі, з логічних причин. 

Минулі роки на чергування я або не потрапляла по розподілу, або не могла прийти, тому що була зайнята важливішими справами (наприклад, шукала ящірку Асгайра, яку просрала, коли мені її довірили на тиждень) чи в мене була зламана рука (невдало пограла в сніжки).

– Без мене? — я лукаво всміхнулась, ледь стримуючи гучний сміх чайки. Він різко перевів погляд на мене.

– Навчайся, а не фігньою страждай. Я бачив твої оцінки. Ти з’їхала. Не думаю, що мені вдасться якось тебе підтягнути в кінці року.

– А просто підтягнути? — я не знаю, що змусило мене жартувати настільки погано, але я готова була валятися на підлозі.

– Я тобі зараз втулю «незадовільно» й посміємось разом, — Лев усміхнувся кутиком губ і всередині мене все перевернулося. Можливо весь цей безсенсовий діалог через те, що ми довго не були наодинці. Я розтулила рота, щоб запитати за що, але Лев мене випередив: — За грубість у бік викладача і свого куратора.

Я закотила очі й повернулася до завдань. Телефон жукнув і я побачила на екрані повідомлення від Стейсі.

«Як чергування?»

«Я в захваті від пилу й ритмічного сопіння

Лева Костянтиновича під боком»

Стейсі посміялася і сказала, що доля мене любить. Легко говорити, коли ти лежиш у ліжку.

***

Спина затекла і страшенно болів поперек. Лев уже годину щось записував у записник, перегортаючи сторінки. Я взяла папірець із пенала й позначила потрібну сторінку в книзі замість закладинки. Піднялася, щоб розім'яти онімілі ноги. Розтягнувшись в різні боки, легше мені не стало.

Цікаво, чи вистачило б мені життя, щоб прочитати всі книги із цієї бібліотеки? Деякі здавалися старішими за сам світ. Студентів у залі для читання не було.

Я підійшла до бібліотекаря й посміхнулась.

– Лев Костянтинович попросив ключ від архіву. — Після того діалогу з викраденням документів, мені захотілося повернутися туди і глянути, щось змінилось чи ні. Як-то кажуть, розумні думки її наздоганяли, але вона була швидше.

Бібліотекар нагородив мене довгим песимістичним поглядом.

– Покликати Лева Костянтиновича? — я вказала великим пальцем у бік, де він сидів і навіть не підозрював, що йому треба до архіву. Бібліотекар похитав головою і вручив мені ключі.

– Дякую. — Таке враження, наче він був глухий.

Я оминула місце, де залишилися мої речі й сидів Лев Костянтинович. Я тихо відімкнула замок і увійшла до середини. Здається, після того, як я тут була, двері більше не відчиняли. Повітря було таке сухе і просякнуте роками життя, що в горлі почало дерти. Я порахувала рік випуску Лева і пішла шукати потрібну папку. Про те, що він навчався саме тут, я почула від Стефанії, коли та говорила з одногрупниками про зв’язки сім’ї Крамар. Я дістала потрібний ящик із передостанньої полиці й почала перебирати папки випускників.

«Авінов Лев Костянтинович»

Я тихо промовила «хе-хе», широко посміхнулася і відкрила папку.

Перше, що я побачила це Лев із довгим волоссям, що було зав’язане в гульку.

– Ніхрена собі, — прошепотіла я і дістала телефон, щоб сфотографувати цей заборонений вид мистецтва. Я відкрила чат і кинула Стейсі це фото із підписом «Come on, fuck me, emo boy»

– Мені 32. Доцільніше використовувати «man», — я аж підстрибнула, переступивши з ноги на ногу й коротко крикнула.

– Ти… Скільки ти тут стоїш? — я обернулася до Лева обличчям.

– Достатньо, щоб зрозуміти, що ти порушуєш закон, — він склав руки на грудях і нахилив голову. – Видаляй те, що надіслала своїй подрузі, — зараз я мала просити вибачення, але якого біса це прозвучало так, наче з мене зараз сповзе нижня білизна.

– Та годі тобі. Глянь який ти сексі! — Я розгорнула перед ним папку й тикнула пальцем у його фото.

– У тебе жахливі компліменти, — пробубонів Лев, відбираючи в мене папку. — Що ти забула в архіві, вхід до якого, особисто тобі, заборонений.

– Ти нагадав мені про нього, так би мовити, надоумив. Ще декілька годин киснути в тому кутку, де повно павуків, така собі ідея. Із веселощів тут – перегляд заборонених документів.

– Якщо мене побачать тут, то звільнять.

– Хто сказав, що тебе тут побачать? У бібліотекаря зараз обідня перерва, але назад він не повернеться, бо в нього вечірній перегляд «Говорить Україна» разом із коменданткою. А ключ узяв ти, — я посміхнулась.

– Ти взяла ключ на мене? — я кивнула. — Боги милостиві. — Лев закотив очі.

– Давай, я готова до розповідей про твоє яскраве студентське життя. Часу в нас предостатньо.

– Для початку поверни папку на місце. — Лев простягнув руку, що відібрати в мене компромат.

– Яким чином твоя папка в моїх руках заважає тобі розповідати про студентські роки твого життя? — я виявилася прудкішою і відвела папку собі за спину.

– Ця інформація конфіденційна. І те, що ти будеш знати про життя свого викладача, може підірвати його репутацію.

– Он-як, — я обернулася до нього спиною, притиснувши папку із фото до грудей. – Мені здається, в молодості ти був не таким занудним, — я крутнулася вліво, щоб не дати йому вирвати в мене папку. Лев схопився за один кінець, а інша його рука тримала мене за талію, щоб я не могла відійти від нього й перенести папку в безпечну зону (тобто безпечно переглядати його фотографії).

– Тобі здається, — я засміялася, почувши тон Лева в себе над вухом.

Переставши дуркувати, я ослабила хватку на папці й Лев тут же відібрав її в мене. Але не відійшов. Натомість він відкрив її і глянув на вміст.

Я глянула на бурштинові очі, що на фотографії здавалися ще чарівнішими.

– Не вірю у те, що ти був святим і неприкаяним, — я тицьнула на фотографію вказівним пальцем. — Ну хрестик ти можливо й мав, але труси на тобі ніколи довго не затримувалися. Якби я була такого ж віку, як ти, й ми навчалися разом, я б напевно була твоєю найбільшою фанаткою.

– Тоді б ти була маньячкою, — я засміялася. — Заснувала якийсь культ поклоніння мені і я був би вашим божеством.

– Гей, — я штурхнула його ліктем під ребро. — Може мені б сподобалася твоя однокурсниця, і я б вважала тебе диваком або гіппі.

– О, так ти вже готова мене проміняти? — я відчула його гаряче дихання в себе на шиї. Через якісь декілька секунд на тому самому місці опинилися губи Лева.

– Я можу робити будь-що. Я зараз не в стосунках і навіть не маю залицяльників. 

Поцілунки ставали дедалі настирливіші. Я відкинула голову на плече Лева й торкнулася рукою його шиї. Лев випустив папку з рук й та здійняла чимало пилу довкола себе. Його руки зупинилися на моїх стегнах, вимальовуючи візерунки крізь тканину моїх джинсів. Він повернув мене до себе обличчям і, не гаючи часу, ми злилися в поцілунку. Жодної ніжності, лише бажання, яке взяло нас під свій контроль. 

Я штовхнула його до столу, що стояв посеред архіву. Мої ноги опинилися між його, поки Лев впирався в стіл. Я посміхнулась у його заціловані губи і, відірвавшись, прохрипіла:

–Ваша репутація, Леве Костянтиновичу, ось-ось зазнає краху, — я потягнула за його ремінь.

–Сумніваюсь, що ми залишимо хоч якісь докази.  

Волосся Лева стирчало у всі сторони, а бурштинові очі палахкотіли яскравим вогнем. Він поміняв нас місцями й, чесно, якби не його руки на моїх стегнах, я б перечепилася за ніжку столу і впала б на підлогу. Тепер він знову опинився за моєю спиною, його руки розстібнули ґудзики на моїх джинсах і пальці Лева накрили мою гарячу плоть, малюючи кола на моєму кліторі. Я застогнала, відкинувшись назад.

– Ми говоримо лише про мою репутацію, — тихо почав Лев. — А як же твоя? — я відчула його посмішку, поки моїм тілом бігали мурахи.

– До біса репутацію. Зараз я хочу лише тебе, — між стогонами промовила я. І Лев не забарився. 

Одним ривком мої джинси опинилися на моїх литках разом із нижньою білизною. Він нахилив мене й мої руки вперлися в стіл. Ще секунда і я відчула тепло плоті Лева, що поступово заповнювала кожну клітину мого організму. Лев потягнув мене за волосся і я вигнулася в спині, здавалося, що між нами немає і міліметру відстані. Ми рухалися на зустріч одне одному в шаленому ритмі, поки нашими венами разом із кров’ю рухалася жага. Моє горло пекло від хрипоти, поки ліва рука Лева стискала моє стегно.

Мої ноги підігнулися і все відійшло на задній план. Лев схопився за край столу і його стогін змусив все в мені запульсувати. Ноги здавалися ватними і, якщо мене зараз відпустять, я впаду. Лев підняв мою кофту й залишив поцілунки від моєї лопатки й до сідниць. Повітря довкола нас палало вогнем. Ще дві години чергування. І мені здається, те що відбулося тут ще не найгірше, що ми зробили й будемо робити.

***

– А зараз перевіримо вашу теорію, - між учнями почулося невдоволення від слів Романа Ісааковича. – Тиша. Підручники мені на стіл. Сподіваюсь, це навчить вас стриманості, — я втомлено видихнула й піднялася із-за парти, щоби покласти книжку на стіл Романа.

Поки всі студенти курсу зносили йому підручники, він писав на дошці запитання.

– Почую перешіптування – вижену з кабінету. Побачу шпаргалки — вижену. Відчую хоча б крихту магії — вижену. Зрозуміли? - Він обернувся і плеснув у долоні.

– У вас є 15 хвилин. — Роман Ісаакович обвів усіх поглядом. — Я не розумію, на кого ви чекаєте, бо час уже пішов.

Як же ж він мене бісив. Таке відчуття, що гірше нього не має жодної живої істоти. Від одного його вигляду мене нудило. Довести щось Роману було нереально і я дивуюсь, як його не побили власні колеги.

Я заспокоювала себе тим, що скоро закінчу академію і забуду про цю стару жабу. Піднявши очі, я глянула, що він робить: узяв до рук книгу студента й гортає її. Наче побачить там щось нове. За мить із книги вилетів пожмаканий, майже весь списаний папірець. Не заздрю людині, яку спалили за шпаргалкою. Роман Ісаакович підняв папірець і швидко пробігся по ній очима. Він усміхнувся так, наче в його руках доля ворогів. Я дивилася на нього, поки ми не зустрілися поглядами. По шкірі побігли сироти і я повернулась до виконання самостійної. Ще рік і я буду вільна від його нестерпних лекцій.