Одеський «Ліс». Розділ 11

#MoonChaiStory #MCSЛіс #S #F #Ворон_Станіслав #Воронслави #Юліан_Єрем #Юліареми #Магда_Єремія #Єрегда #Марена_Зеленоока #Б #Міді #ВПроцесіНаписання #AU #Нецензурна_лексика #комедія

Ворон відкинувся на спинку крісла, майже із відчаєм зітхаючи. Він планував розповісти про Вія полковнику, зібрати докази... І він би допоміг, столичний поліціянт куди впливовіший за місцевих... Але весь план провалився.

Марена розповіла усе, що їй було відомо. Батько попросив її передати певні документи своєму знайомому з Одеси, і тому відправив її на канікули саме сюди. Дівчина бачилась з ним двічі: коли тільки приїхала до міста і за тиждень до дня народження Ворона. Тоді Валерій надіслав Марені флешку й просив віддати її Вію. Дівчина ніяк не могла заспокоїтися, ледве маючи сили говорити крізь сльози. Вона продовжувала вибачатися за те, що наразила на небезпеку членів Лісу. Ворон вважав її аж занадто добросердною... Йому було цікаво: чи всі діти, вирощені в любові батьків стають такими?

Юліан заснув таким міцним сном, що навіть намагання Єрема обробити його розбиту губу не могли потурбувати його. Магда і Єремія закрились в кабінеті, обдумуючи наступні дії. Станіслав і Мавка не відходили від Марени, переймаючись за неї. А Ворон, як це бувало зазвичай, залишився сам. Він ніколи не відчував себе самотньо, точніше кажучи, звик до цього почуття. Він міг залишатися наодинці зі своїми думками, але глибоко всередині завжди мріяв, аби хтось просто був поряд: як Єрем, який тримав голову напів притомного від алкоголю Юліана на своїх колінах, чи Мавка, яка витирала з обличчя Марени сльози... Чи може когось, як Станіслав, який мовчки стояв поряд, але все одно був опорою для дівчини. Так, напевно, для мовчазного Ворона підійшов би хтось, як Станіслав. Одночасно стало смішно від цих думок. Хтось, схожий на Станіслава, ні за що не подивиться на нього...

Станіслав вийшов з кімнати й глянув на Ворона, який сидів у кріслі, закривши очі. Він вирував в своїх думках — про це свідчив вираз обличчя хлопця, який час від часу змінювався. Станіслав підійшов до хлопця й сів у крісло навпроти. Їх розділяв журнальний столик. Хлопець став роздивлятися Ворона: тонкі, видовжені лінії обличчя, довгі темні вії, чорне волосся... Якщо пригледітись, то Ізя був симпатичним. Напевно, не одна дівчина, а то й хлопці бігали за ним. Станіслав, зловивши себе на витріщанні на Ворона, відвів погляд, але за декілька секунд невпевнено знову глянув на нього. Він помітив у вухах Ізі бездротові навушники. Цікаво, яка музика йому подобається? На диво, окрім сумної історії дитиства Ворона, Станіслав зовсім нічого не знав про нього. Чим він захоплюється, яка його улюблена страва чи яку музику він слухає...

Ізя відкрив очі й із здивуванням зловив погляд Станіслава. Він вийняв навушник і з німим запитанням подивився на хлопця. Усі слова застрягли в горлі, а серце, здавалося, хотіло за хвилину перекачати усю кров не менше трьох разів. Ворон не звик до компанії в моменти, коли він поринув у роздуми.

Станіслав розімкнув вуста, але його голос залишився німим. Зіткнувшись поглядом із Вороном, він розгубився. Хотів щось спитати, але зовсім не міг скласти слова у речення. Сказав перше, що спало на думку:

— Що слухаєш?

Ворон кілька разів кліпнув, не очікуючи подібного питання. Він подивився на навушник у своїй руці й простягув його Станіславу. Той взяв запропоновану гарнітуру, мимохідь торкнувшись пальцями його руки. Чуже тепло чомусь відчувалось таким рідним.

Станіслав прибрав руку і вставив навушник у вухо. Заграла спокійна музика. Мелодія немов окутувала у теплу ковдру. Прислухався до тексту:

«Бо тут так холодно для тебе, тому прошу дозволь вкритись разом у моєму светрі...»

(ENLEO — Sweater Weather (Ukrainian cover))

Слухаючи цю пісню, Станіслав ніби ставав ближчим до Ворона, він ніби дізнавався нові його риси. Він закрив очі, намагаючись поринути в атмосферу пісні, приймаючи душу Ізі у свої обійми.

Ворон же сидів немов весь на голках. Він переживав, що Станіславу не сподобається пісня так, ніби він сам її написав. Насправді, така музика йому подобалася, а ця пісня чомусь нагадувала Ізі про самого Станіслава. Був самий розпал літа, але чомусь саме ця пісня відчувалася, як Станіслав, як його усмішка чи похмуре від роздумів обличчя. Як його яскраво-руде волосся. Як хлопець, якого Ворон хотів би тримати в руках і не відпускати.

Ізя помотав головою, відганяючи подібні думки. Який Станіслав? Столичний поліціянт, який в будь-який момент закриє в СІЗО за всі злочини? Він не те, що думати про подібне не може,а навіть мріяти.

Від різкого руху з вуха Ізі випав навушник. Станіслав почув його стукіт по скляному столику і зловив у руку, коли той грозився впасти на підлогу. Хлопець витяг із вуха другий навушник і поклав у долоню, віддаючи обидва господарю. Ворон взяв їх, знову мимоволі торкнувшись пальцями шкіри Станіслава. На цей раз він підняв погляд і стикнувся із бурштиновими очима. Хлопець затримав руку Ізі в своїй, але за мить відпустив, притискаючи долоню до себе. Так неввічливо вийшло...

— Гарна пісня. Тобі подобається така музика? — спитав Станіслав.

— Так. А тобі? Подобається? — Ворон тремтячими руками складав навушники до кейсу.

— Не зовсім мій стиль, але непогано. Я більше рок слухаю.

— Он як...

Ізя намагався приховати своє хвилювання й тремтячі руки, а Станіслав зачісував почервонілі вуха волоссям. Така невимушена обстановка між ними, приватна розмова була досить незручною. Обидва хотіли б щось сказати чи спитати, але дуже хвилювалися, залишаючись наодинці. Говорити не про справи було незвично. Особливо, коли обидва розуміли, що перед ними сидить людина, яка їм подобається.

— Як ти? — раптом спитав сержант.

— Ну... Думаю я маю ставити це питання, — усміхнувся Ізя.

Станіслав задумався над відповіддю:

— Нормально. Не очікував такого від Валерія, але маємо, що маємо. Марену тільки шкода.

— Він використовував тебе, аби дізнаватися про Ліс. Невже ти не переймаєшся за це? — здивувався Ворон.

— Ні, я переймаюся за вас. Від цього постраждаєте саме ви і ти зокрема, — Станіслав нервово перебирав пальцями. — Мені шкода.

— Тобі не варто шкодувати, ти ж не міг знати, ти просто... виконував свою роботу.

Станіслав сумно усміхнувся.

— Моя робота — захищати і рятувати життя, а не наражати людей на небезпеку, — хлопець підняв очі на Ворона. — І останнє, чого я хотів — наражати на небезпеку тебе. Вибач мені, я казав Валерію те, що навіть не мав.

Ізі, здавалося, перехопило дихання. Станіслав так виділив його із списку Лісу. Стало приємно і тепло всередині. Відчуття, ніби він важливий для когось.

— Не вибачайся, Станіславе, — усміхнувся Ворон. — Впевнений, ми знайдемо вихід. Інакше не були б ми верхівкою злочинної організації.

Ізя нервово засміявся, наголошуючи на тому, що вони злочинці. Станіславу стало сумно від усвідомлення цього. Чи то від того, що його людські почуття і закон суперечать одне одному, чи то від того, що шлях злочинців не був вибором цих людей. Він мав визнати, що прив'язався до них. Але найбільше він прив'язався до Ворона... Ні, він закохався у нього. У людину, яку може ледве знав, але дуже тонко відчував. Він щиро хотів допомогти йому. Станіслав і погодився стати частиною плану Відьми проти Вія лише заради нього... І він не хоче більше брехати собі... Ворону.

— Я піду налию собі чогось. Хочеш щось? — Ізя піднявся.

— Ходімо, подивлюся, що там є, — Станіслав прослідував до кухні разом із хлопцем.

Ворон став розглядати пляшки, опускаючи порожні на підлогу і нюхаючи повні. Нарешті, хлопець знайшов те, що йому до вподоби. Компот.

— А ти що будеш?

Станіслав огледів пляшки, і його погляд затримався на коньяку. Ворон не став чекати відповіді хлопця і дав йому склянку

— Дякую.

Хлопці сіли за стіл, повільно п'ючи свої напої. Вони мовчали, і саме в цій обстановці відчували себе найбільш комфортно. Просто так сидіти, мовчати і відчувати людину поряд із собою. Розуміти, що їй не все одно, але без слів.

Після другого ковтка Станіслав розговорився. Але все одно залишався небагатослівним. Він покрутив у руці склянку, наважуючись на розмову.

— Знаєш, іноді я думаю, що я повний дурень.

Ворон здивовано подивився на хлопця.

— Чому? Я думаю, що ти дуже розумний, — Ізя зробив невелику паузу і додав: — може просто не дуже пристосований.

Станіслав усміхнувся.

— Я... Мені подобається дехто... У романтичному плані типу. Тобто не дехто, а... — хлопець понизив голос, майже шепочучи, — ти.

Ворон, що сидів поряд добре почув Станіслава. Він спочатку подумав, що йому почулося, потім захотілося стрибати від щастя чи провалитися крізь землю... Невже Станіслав справді зізнається йому? Господи, тільки б хлопець не побачив, як Ворон червоніє.

— Ти не дурень, — відвертаючись, відповів Ізя. — Скоріше божевільний.

Станіслав засміявся.

— Так, напевно так і є, — він одним ковтком осушив склянку.

— Ти мені теж. Подобаєшся...

Станіслав немов вмить протверезів. Він подивився на Ізю із здивуванням і щастям водночас. Було так приємно розуміти, що його почуття взаємні... Ворон намагався приховати рум'яні щоки. Це здалося таким милим... Станіслав простягнув руку, обережно торкаючись пальцями щоки хлопця. Той подивився на нього.

— Чи можу я поцілувати тебе?

Ворон здивувався, шо викликало в нього типовий, трохи комічний тон:

— Шо, зараз?

— Так, — усміхнувся Станіслав.

Ізя кивнув, даючи дозвіл. Хлопець нахилився до нього, обережно торкаючись губ. Ворон відчув терпкуватий присмак алкоголю на губах Станіслава. Рука, яка торкалася його щоки, приємно зігрівала шкіру, що так скучила за людським теплом. Ворон вперше за довгий час відчув, що він не самотній, і був безмежно вдячним за це Станіславу. Він стиснув долоню хлопця у своїй, ніби бажаючи закарбувати в його шкірі свій дотик.

Станіслав розірвав поцілунок, не відпускаючи руки Ізі. Він усміхнувся, подивившись в очі хлопця. Одне слово вони прочитали в погляді одне одного: «Дякую».