#moonchaistory #сирин #Марія #Кай #Флаф #Романтика #перше_побачення
Тиша. Студентів зовсім не було в бібліотеці, бо тільки-тільки закінчилася сесія, й усі видихнули з полегшенням. Я вирішила прибігти саме сюди, ховаючись від вечірки, яку влаштували на честь кінця навчального року. Почали вони рано, вдень. Даниїл намагався мене затягнути туди, але не вийшло. Мені просто потрібно побути в тиші.
Я взяла якусь книжку по історії магії та почала читати її. Насправді було досить незвично, що на всю бібліотеку лише дві людини: я і бібліотекарка. Зазвичай, тут часто збираються студенти, щоби відпочити. З іншої сторони, це на краще. Я змогла вибрати собі будь-яке місце між стелажами з книгами та просто насолодитися читанням у комфорті.
По вікну, біля якого я сіла, стукав дощ. Жахлива зима, але це дозволяло розслабитися ще краще. Я сиділа на підвіконнику. Мені ніхто не може цього заборонити, бо мене ніхто навіть не бачить. Я дістала телефон з навушниками та увімкнула музику. Давно я не знаходила такого спокою в цій академії.
Неочікувано для себе я почула чиїсь кроки. Але не каблуки, тобто не бібліотекарка. Я можу продовжити сидіти, в надіях, що це якийсь студент, а можу перестати порушувати правила бібліотеки, бо це може бути викладач. І ладно, якщо Лев Костянтинович, Ада Володимирівна чи Агнета Еміліївна. Вони мені нічого не зроблять, тільки ввічливо усміхнуться, а Лев похвалить, що читаю книжку по його предмету. Але якщо Роман Ісаакович, то мені не сховатися від проблем.
Я потратила на роздуми занадто багато часу, тому злізати було пізно. Біля стелажів показався Кай, який вибирав якусь книжку. Що ж, я не здивована, що він також не пішов на вечірку. З його хворобою йому не до цього, хоча вона вже відступає. Хах, його я точно рада зараз бачити.
— Каю, привіт!
Хлопець повернувся до мене та здивовано подивився. Через секунду він усміхнувся мені.
— Я думав, що ти будеш на вечірці з іншими.
— Ха-ха, хочеться трошечки побути в спокої. Тим більш, коли в бібліотеці майже немає людей. Що шукаєш?
— Чесно, я й сам не знаю. Просто нудно одному сидіти в кімнаті.
Насправді по ньому все ще видно, що він розійшовся зі Стефанією. На хорошій ноті, без скандалів, але все ж. Хоча це було досить давно, та і ініціатором цього був він. Можливо, щось сталося в його житті? Я хвилююся.
— Слухай, я там бачила досить цікавий підручник по травництву. Хоча, хорсівцю може не сподобатися.
— Ти також хорсівка.
— Але народжена у велесовській сім’ї, тому цікавлюся цим більше за інших. Тобі знайти?
— Якщо не складно.
Я встала з підвіконня, поклавши книжку на нього. Так, десь я його бачила неподалік. Перечитала все ще на першому курсі, тому з впевненістю можу казати, що цей підручник справді цікавий.
Нарешті я знайшла його.
— Хм, здається, я бачив його в багатьох студентів. Не тільки Велесу.
— То що?
— Почитаю.
Запала незручна мовчанка. Я справді не знала, що сказати.
— А-а-а… Як почуваєшся?
Кай знову щиро усміхнувся. Так приємно це бачити.
— Мені приємна твоя турбота. Вже набагато краще. Нарешті, вперше за півтора року, я виліковуюся.
— Так! Це справді чудово. А те, що ти, не дивлячись на хворобу, продовжуєш бути головою студентської ради, викликає повагу.
— Дякую. Я піду, мабуть, не буду тобі заважати. Десь шукатиму місце, де не буде нашої бібліотекарки. Ти найкраще вже забрала собі.
— Любиш тут читати?
— Насправді, якщо я не зайнятий і мене неможливо знайти в академії, то я сиджу тут. Сюди не часто заходять люди, тому це прекрасне місце відпочити.
— То сідай біля мене. Підвіконня широке, ми одне одному заважати не будемо.
Кай засміявся. Його сміх такий приємний мені. Хочеться його слухати вічність.
— Якщо я тобі справді не заважатиму.
— Ти мені ніколи не заважаєш. Я завжди рада побути з тобою.
Взявши книгу, я знову сіла на підвіконня. Зрозуміло, чому Каю так подобається це місце. Тут атмосфера, яку він дуже любить, а ще прекрасні вигляд на гори. Кай сів біля мене та завзявся читати підручник, який я йому дала.
Я намагалася зосередитися на тексті книги, але частенько поглядала на профіль Кая, який зацікавлено читав. Його шкіра вже набула природній колір та не була блідою, світле довге волосся було зібране у високий хвіст. Якщо так подивитися на нього, то майже нічого не видавало його хворобу, окрім темних кругів під очима. Але це можна було скинути на недосипання. Правда, він все ще шкутильгав та ходив з тростиною, яка допомагала йому.
Навіть просто читати біля нього було неймовірно комфортно. Потрібно частіше його ось так кликати до бібліотеки. Просто посидіти разом та почитати.
Через деякий час я влилася в текст книги та зовсім не прослідкувала за часом та своїм тілом. На вулиці вже починало вечоріти, в бібліотеці все так же майже не було людей. Я чомусь вже сиділа ближче до Кая, поклавши голову йому на плече. Хлопець не сперечався, а просто обіймав мене за плечі.
— Бібліотека зачинається через 15 хвилин. Будь ласка, покиньте приміщення.
Таке відчуття, що пройшло не більше години, а тут вже бібліотека зачиняється. Я поклала книжку назад.
— Ти йдеш?
— Так, секунду.
Кай взяв тростину та встав. Він поклав підручник туди, звідки я його взяла. З бібліотеки виходили ми разом. Не хотілося прощатися з хлопцем та йти до своєї кімнати. По-перше, мені дуже сподобалося проводити з ним час, по-друге, вечірка все ще триває неподалік від моєї кімнати.
— Не хочеш трохи прогулятися академією? Можу показати дуже гарне місце, якого ти точно не бачила. Воно неподалік оранжерей, на нього накладене те саме закляття, що і на прохідну Велеса зараз.
— Знаєш, я не проти. Мені так подобається ця атмосфера, коли всі студенти зараз на вечірках у гуртожитках чи клубах, а академія пуста.
— Навіть не думав, що в цій академії хтось також обожнюватиме цю атмосферу.
Кай начаклував над нами купол, щоби дощ не потрапив на наші тіла, та ми пішли. Не часто я в останній час виходжу з академії, коли вже темно. А на першому курсі таке постійно було.
Поки ми йшли, то розмовляли про прочитане. Я розказала Каю про деякі рослини, які є досить цікавими. Навіть не знала, що його це все цікавить.
Ми прийшли досить швидко. Перед мною була стіна з рослин, але коли Кай відвинув їх, то я побачила сад неймовірної краси.
— Про нього навіть не всі велесовці знають, а ті, хто знають, не розказують нікому, або лише людям, яким довіряють.
— Ти довіряєш мені?
— Так.
Я щиро усміхнулася Каю. Його довіра… Це найцінніше, що він міг мені дати. Я нізащо не зраджу її.
Ми зайшли до саду. Гірлянда, яку розвісили студенти або викладачі, та ліхтарі дозволяли побачити зараз всю його красу. Я не могла просто намилуватися, який же він прекрасний.
Поки я ходила по саду, роздивляючись його, Кай сів на лавочку. Схоже, що йому все ще складно було довго стояти.
— Звідки ти дізнався про це місце?
— Я голова студентської ради, Маріє. Я всі такі місця знаю. Потрібно ж десь студентів шукати по академії, а багато хто з них залипає в таких тут.
З цього місця навіть академії не видно, через крони дерев. Літом тут добре, мабуть.
— Навіть не віриться, що наша академія приховує такі прекрасні місця, де можна розслабитися. Відчуття, неначе ми зараз в ботанічному саду.
Я почула звук сови, а через хвилину вже й побачила її. Птах прилетів та сів на плече Кая, від чого він засміявся. Біла сова з зеленими очима, яка дуже була схожа на хлопця.
— Ця сова живе в цьому саду.
Я підійшла до неї та погладила. Ніколи не бачила, щоби сова так любила людей.
— Сідай.
Птах полетів далі, а я сіла біля Кая. Це точно найгарніше місце в цій академії. Навіть зрозуміло, чому студенти та викладачі так старанно приховують його від усіх. Якщо про нього стане відомо, то сад втратить цю атмосферу, а тут завжди буде багато народу. Втратиться таке прекрасне місце.
— Коли я вперше дізнався твою історію з факультетами, то подумав, що тобі точно сподобається це місце. Навіть не знаю чому.
— Воно мені нагадує сад у моєму домі. Там також настільки ж гарно, як і тут. Мама завжди за ним так доглядає, за кожною рослинкою. Мені подобалося проводити там час і зараз подобається. Але я не знала в академії є місця, що б так нагадувало батьківський дім. Дякую, що ти мені показав цей сад.
— Скажу тобі чесно, про нього навіть Стефанія не знає. Вона не любить настільки природу, тому я і не став розказувати про це місце їй.
— А чому ви розійшлися?
Кай мовчав деякий час, обдумуючи, що йому сказати.
— Багато причин було. Мої почуття, як і Стефанії, вже давно перегоріли, ми давно вже були тільки друзями, а не парою. Було очевидно, що так вийде. Та і я схоже в тебе закохався.
— А-а-а. Стоп.
Кай закохався в мене? І я не заперечую того факту, що він подобається мені, як хлопець, і я б дуже хотіла з ним зустрічатися. Як реагувати? Визнаю, я ще ніколи не була в таких ситуаціях, як зараз.
— Окей, я не знаю, як реагувати, і поки мій мозок не передумав, то я скажу, що ти мені також до біса подобаєшся, як хлопець, і з тобою мені дуже комфортно.
Кай мило засміявся від моєї реакції, а я проклинала мозок, який поводиться незрозуміло як зараз. Я закрила руками лице та закричала, поклавши голову хлопцеві на плече. Деякий час я сиділа так, поки не заспокоїлася. Ох, я справді намагалася адекватно реагувати.
— Ти як?
— Я проклинаю свій мозок.
Кай знову засміявся.
— Ну чому? Вона прекрасна.
— Зате знатиму тепер, як реагую на взаємні почуття.
— Так.
Ми продовжили так сидіти деякий час, поки мій телефон не задзвонив.
— Стейсі? Щось сталося?
— Ти де пропала? На вечірці немає, в кімнаті немає, бібліотека зачинена.
— А-а-а… Та я тут по академії прогулююсь. Щось сталося?
— Та я якби хвилююся, може знову в битві з нічницею десь.
— Не хвилюйся, все добре. Скоро прийду.
Я завершила дзвінок та поклала телефон назад до карману.
— Хороша в тебе подруга.
— Так, згодна. Але іноді… Та ти й сам знаєш.
— У неї характер такий.
— Та я вже звикла.
Я подивилася на Кая. Він спостерігав за совою, яка літала перед нами.
— Гарна, все ж. Вона на тебе схожа.
— Справді?
— Так! Біла, зелені очі, всіх любить.
Хлопець подивився на мене.
— На тебе більше. Ця сова дуже не любить Романа й вічно його кусає.
Я засміялася. Романа не люблять навіть тварини!
Кай спостерігав за мною, від чого я трохи засоромилася, але подивилася в його очі. Через ліхтарі вони були неймовірно гарними. Хлопець трохи нахилився та поцілував мене. Як добре, що цього разу мозок вже адекватно реагував, і я відразу йому відповіла, поклавши руки йому на плечі. Всередині мене все тануло. Я навіть не підозрювала, наскільки довго чекала цього моменту. Кай обняв мене за талію та притягнув ближче. Ще вчора я про це й не мріяла, поки вешталася з Владом, намагаючись помститися Романові, а тут вже цілую Кая.
Мені прийшлося розірвати поцілунок, бо телефон задзвонив. Знову Стейсі.
— Д’яченко, скоро комендантська, ти де вештаєшся?
Стейсі кричала. Кай почув це та засміявся, не відпускаючи мене з обіймів.
— Біля тебе хлопець?
— Прикинь.
— Хто?
— Ну… Трошечки Кай…
— Кай говориш. А ну, включи динамік.
Я натиснула на потрібну кнопку.
— Кай, тут Влад заходив, попросив передати, що якщо ти через пів години не будеш в гуртожитку, то він тебе приб’є.
— А Влад не хоче піти куди подалі?
— Я все чую!
Тобто в нашій кімнаті сидить Влад?
Я швидко завершила дзвінок, поки ці двоє не встигнули щось ще сказати. Ой отримаю ж я через це від Стейсі, але байдуже.
— Схоже, що пора вже справді йти, бо наші коменданти нас повбивають.
— І не говори. Особливо Жанна, яка дуже любить брати хабарі.
Ми вийшли з саду та пішли до академії. На роздоріжжі гуртожитків зупинилися. Мені так не хотілося йти зараз до кімнати, але цього разу потрібно. Скоро комендантська година.
— Цікаво, а це можна вважати за побачення? – запитала я, намагаючись відтягнути час.
— Думаю, що так.
— Тоді я чекаю вже друге.
Кай усміхнувся.
— Скоро. Потрібно вже йти.
Він поцілував мене в лоб.
— Бувай.
— Удачі.
Він пішов. Я ще з хвилину спостерігала за ним, а потім розвернулася та пішла до своєї кімнати, ментально готуючись до лекції Стейсі та Влада.