#MoonChaiStory #Марія/Єсен #G #A #Міні #Закінчений
Яскраве світло бібліотеки причудливо переливався на волоссі дівчини, надійно захованої від інших завалами книг, зошитів, паперів з рецептами зілль, астрономічних карт та інших речей, які студентка розкидала по усьому столу. Вона й гадки не мала, як все це буде прибирати, а найголовніше — коли?
За кілька годин, проведених за навчанням, в голові стало затісно, а купа матеріалу, необхідного для успішних заліків, не ставала менше. Вона й гадки не мала як це все вивчити за решту тижня, враховуючи те, що Марія була однією з кращих на потоці. Телефон довелося вимкнути, адже за неймовірним збігом обставин саме зараз вона стала всім конче потрібна. Соломія писала щось про неймовірні результати її нового експерименту із зіллям, Стейсі ніяк не могла знайти свої улюблені парфуми, Стефанія з Левом заповнювали журнал успішності хорсовців і в них там щось не зійшлось, а Даниїлу страшенно захотілось побалакати і коли він дізнався, що Марія знов засіла за підручниками, серйозним тоном запропонував влаштувати поховання режиму сна Д’яченко. Власне, терпіння дівчини було майже вичерпано, тому вона щиро пообіцяла, що обов’язково знайде прокльон, який зав’яже довгий язик марівця назавжди.
— Та чого ти, крихітко, я ж пожартував. — Почувся сміх хлопця із слухавки.
— Ну, як так, тоді не дивуйся, що завтра під час сніданку твоє обличчя окунеться в їжу. Але це так. Жартома.
— Ну, якщо жартома, тоді гаразд.
— Та щоб тебе зі Стасею поселили! — Гаркнула дівчина перше, що прийшло в голову, бачачи невдоволені погляди інших відвідувачів цього святилища знань.
— За що ти мене так ненавидиш?
—Ну, мабуть за те, що ти зараз вирішив влаштувати мої поховання.
— Не тебе, а твого режиму сна.
— Зустрінемось під час сніданку.
Останню годину Марія витратила на вивчення дат з історії магії і навіть не помітила, що в бібліотеці стало більше вільного місця. Напевно інші студенти вже розійшлися по своїх гуртожитках.
— Маріє?
Дівчина підвела злегка роздратований погляд на порушника її навчального процессу. Єсен виглядав здивованим і суворим одночасно.
— Ти ж у курсі, що за п’ятнадцять хвилин всі повинні бути у своїх кімнатах.
— Так. Я, певно, засиділась. Та і все одно Настя буде проти мого нічного навчання. — Д’яченко потягнулась і тільки зараз зрозуміла наскільки в неї болить спина. — А ти що тут робиш?
— Тебе власне і шукаю. Десь пів години тому я зустрів Даниїла і він попросив загнати тебе спати, бо, на його думку, його ти прокльонеш.
— Я завжди знала, що в нього все-таки є чим думати.
— Та я гадав, що ти вже пішла. — Проігнорувавши репліку студентки Хорса, хлопець подивився на завали книжок і несхвально похитав головою. — В тебе голова ще не болить від такої кількості інформації?
— Моя голова вже давно звикла до такої кількості інформації. Особливо вночі.
— Мені здається, тобі треба завершувати. Повір, ти не здаси заліки гарно, якщо не зможеш нормально мислити. — Староста потягнувся до «Історії магії» і поставив її на найближчу полицю.
— За цей тиждень треба багато чого вивчити і повторити, і я хочу встигнути. — Ще кілька книг відправились на полицю. Марія не сильно засмучувалась цій ситуації, навпаки, вона була рада появі Єсена, але те, що він поводився з нею, наче з малою дитиною, змушувало її дратуватися.
— Все необхідне для заліку ми вже проходили, або будемо проходити цього тижня, а для повторення в тебе є цілі вихідні.
— Тиждень тому, я захворіла і пропустила купу занять, а моя успішність значно знизилась. Якщо я не здам ці заліки, то залишуся без стипендії, а це останнє, чого я хочу. — Дівчина забрала «Зіркову енциклопедію», що була наступною в черзі на потрапляння до книжкової шафи. — Якщо тобі так принципово, я продовжу займатися в кімнаті, але потім сам будеш вислуховувати скарги Насті.
— Мені принципово, щоб ти почала нормально спати. — Хлопець примружив очі, підійшовши ближче.
Марія встала.
— Це з якого дива?
— Та з такого, що... — Єсен запнувся. Д’яченко вичікувально дивилась. — Я. Я відповідальний за тебе.
— Ти відповідальний за студентів Велесу. А я належу до Хорсу.
І відповідальні за мене Лев і Стефанія та й їм не так принципово скільки я вчуся. — Це було частково правда. Староста Хорсу дійсно не надто цікавилась скільки часу студенти витрачають на навчання, на відміну від куратора, що намагався зробити будні в академії менш рутинними. За це він був улюбленим викладачем чи не половини потоку.
— Я відповідальний за тебе не як староста, а як... Друг. — Відчуття, що цей «друг» щось не розповідає наглухо засіло в голові.
— Як друг? — «Давай, будь ласка, скажи, що я тобі подобаюсь!»
— Саме. — Староста відвів погляд.
«Та я йому подобаюсь!» — Обурено мовила про себе дівчина. — «Чи ні? Може він ще не готовий до відносин? Або сумнівається?»
В незручному мовчанні було чутно коників на вулиці. Хорсівка прикрила очі.
«Гаразд, я піду тобі на зустріч, але якщо через це завалю іспити і ти так і не поясниш мені свої почуття, то взнаєш все погане, що я колись про тебе думала.»
— Так... Мабуть ти правий. — Єсен здивовано перевів погляд на, зазвичай вперту, Марію. Ще нікому не вдавалось так просто змінити її думку.
— То ти зараз підеш спати? І ніяких підручників?
— Саме. За день я дуже втомилась.
Д’яченко почала збирати речі, поки, все ще здивований, Єсен розставляв книжки по полицях. За чотири хвилини до початку комендантської години вони вже підходили до гуртожитку.
— До речі, а чому Даниїл саме тебе попросив провідати мене?
Блондин пожав плечами.
— Мабуть, я був першим, кого він зустрів. — Частину в якій маровець з серйозним обличчям казав, що Єсенова наречена на грані смерті, хлопець пропустив.
Решту шляху до гуртожитку вони пройшли мовчки.
— Може ви все-таки знайдете в себе залишки совісті і почнете слідкувати за часом, га? — Із вже звичним бурчанням зустріла їх комендантка. — Якщо вже й вирішили влаштовувати побачення, то хоча б не змушуйте себе чекати.
— Вибачте, ми засиділися в бібліотеці. — Ввічливо промовив Єсен.
— Ага, знаю я ваші «бібліотеки». Швидко по кімнатах!