Тінь і крила. Розділ 3

Спільно з Оленою Дар.

#MoonChaiStory #MCSЛіс #Власій_Юстин #Ворон_Станіслав #Юліан_Єрем #Магда_Марена #B2 #Міді #ВПроцесіНаписання #ОригінальніЧоловічіПерсонажі #Ангст #Драма #Романтика #Гумор #Міфологія

— Власію, чого ти такий блідий, як мій батько Єрем у свої найкращі роки? — Юстин засміявся. 

Такий знайомий сміх немов оповивав своєю радістю. Але його заразна атмосфера щастя розбивалась вщент об стіну почуття провини Власія. Він ледве не плакав, дивлячись в обличчя Юстина. Так хотілося вибачитися, спитати, як він може все виправити, допомогти, але слова зовсім не складалися в речення.

— Пробач, Юстине... — прошепотів хлопець, коли нарешті відпустив сльози. 

— Гей, Власію, чого ти плачеш? — Юстин обійняв друга за плечі. 

— Пробач... — Власій міцно обійняв його у відповідь. 

— Чого ти, пташечко? Тобі нема за що вибачатися. Ну-ну, заспокойся. 

Хлопець міцно обіймав друга, намагаючись не зачепити поранене крило. Він погладжував його по спині, заспокоюючи, але Власій продовжував плакати, ховаючи обличчя на плечі Юстина. 

Коли він, все ж, прийшов до тями, то подивився на друга. Той усе ще всміхався, не стримуючи радості від зустрічі з відносно здоровим Власієм. Хлопець шмигнув носом. 

— Пробач, що розклеївся... Розкажи, що у тебе з оком? Сильно болить?

— Нічого не болить, — ще ширше усміхнувся Юстин. — Просто не бачу на це око. Наче його ніколи й не було, уявляєш?

Очі Власія знов почали виражати вселенську печаль, і хлопець поспіхом додав:

— Але все добре! Я прекрасно бачу іншим оком, правда тепер трохи плутаюсь в пітьмі... Та я звикну! І нічого такого страшного немає. Це вартувало того, щоб врятувати мого любого друга! 

Слова Юстина не допомогли, Власій ледве не тремтів від жаху і вини, яку відчував. Він не міг повірити, що його друг так сильно постраждав через його необачність. Так хотілося все виправити, але він був безсилий. 

Юстину вже стала набридати ця сумна і занадто волога, враховуючи що вони від ріки далеченько, атмосфера. Він прийшов, аби попіклуватись про друга, але той лише рюмсав, дивлячись на його око. Яка мила, але й водночас дурна пташечка. 

Власій усе ще дивився в підлогу, необережно витираючи ніс рукою. Юстин підійшов ближче і заглянув у обличчя друга. Його сірі очі, які він намагався сховати пасмами волосся, ще були мокрі від сліз. Юстин усміхнувся і взяв його обличчя в свої руки, ніжно торкаючись кінчиками пальців його оперення трохи вище вилиць.

— Усе добре, Власію, чуєш? 

Хлопець підняв очі на нього. Усмішка Юстина дійсно могла б освітити собою весь Ліс. Бачити його усміхненим було справжнім щастям, але від цього почуття провини лиш наростало та давило на нього, прибиваючи до землі. Здорове крило опустилося так низько, що більше нагадувало шматок плаща. Юстин усміхався, приховуючи власний біль. Він завжди так робив. І зараз теж. Він завжди недооцінював себе, хоча й волів здаватися самовпевненим, як його батько Юліан. 

Юстин помітив, що Власій знову став сумнішим. Він не знав, що ж іще може зробити, аби розвеселити друга. Станцювати, заспівати пісню, показати фокус? Цей впертий двометровий птах завжди такий: якщо через щось хвилюється, то без парочки чудодійних трав не обійтися. 

Та одна ідея зненацька промайнула в голові Юстина. І видавалася вона не такою ж поганою. А губи Власія були такими спокусливими... 

Хлопець потягнувся нагору і легко торкнувся губ друга. Вони були солоноватими через вже засохлі сльози, але дуже піддатливими. Юстин не став наполягати на цьому поцілунку, тож швидко розірвав його і знову подивився в очі Власія. Той був приголомшений вчинком Блуда. Він розгублено торкнувся своїх губ, зробивши крок назад від хлопця, не вірячи власним відчуттям, бо це більше нагадувало сон в гарячці. Злякавшись, Власій вибіг з кімнати, залишивши Юстина одного в роздумах: «Йому хочу сподобалося?»

Треба було терміново подихати повітрям. Власій, якби міг, вилетів би з хати. Він усього за кілька кроків опинився на вулиці, ледве не збивши когось з ніг. 

— П-пробачте, — кивнув Власій, йдучи далі.

Його не хвилювала срібноволоса дівчина з луком за спиною. Власій різко зупинився, так що крило боляче стрельнуло від неконтрольованого руху. Він скривився, але не від болю. Хто?

Хлопець повернувся до дівчини. Це була та сама вовчиця, яку він бачив до того, як втратив свідомість. Він вмить відскочив на кілька кроків і, наскільки міг, закричав:

— Це ти мене підстрелила! Скажена дівка з арбалетом.

Вийшло не дуже гучно, але вовчиця мала хороший слух. Вона усміхнулася. 

— Мене звуть Олена, — вона зробила кілька кроків назустріч і простягнула хлопцеві руку. — А ти Власій?

Хлопець із нерозумінням подивився на неї. Пряма осанка — вправний стрілець. Вона була спокійна й простягала руку так, ніби нічого й не сталося. 

— Ти мене підстрелила, — ще раз нагадав Власій. — Вважаєш це гарним початком знайомства?

— А, точно, — раптом згадала дівчина. — Дивно, що ти вижив. Але якщо так вже сталося, то будемо дружити?

Олена усміхнулася так, ніби товаришувати з тим, кого ти намагалася вбити — буденна справа.

— Не буду я з тобою дружити, ти хвора якась, — відсахнувся Власій. 

— Тисни руку, пірнате непорозуміння, — крізь зуби процідила дівчина. — А то я зараз можу і не промахнутися. Далеко ж не полетиш, якщо взагалі відірвешся від ґрунту вище трави.

Від неї тягнуло жагою вбивства. Власій покосився на своє крило і невпевнено простягнув руку для рукостискання. Олена схопила його долоню мертвою хваткою і потрусила так, ніби намагалася залишити хлопця без однієї кінцівки. 

— А що тут відбувається? — Юстин раптом вискочив з тіней, заглядаючи то в обличчя вовчиці, то в обличчя Власія. — Вечорниці і без мене?

Від неочікуваності хлопець відсахнувся від друга, а Олена стояла абсолютно непорушно. Вона подивилася на щойно звільнену руку і простягнула її Юстину. 

— Мене звуть Олена. Давай дружити, — знову та сама фальшиво доброзичлива усмішка. 

— Оленко, карасику мій, ми ж вже друзі, забула? — усміхнувся Юстин. 

— А, забула. Так незвично мати друзів поза зграєю... — Олена опустила руку. — І я тобі не карасик, підлий Блуде. 

— Карасик? — обличчя Власія змінювалося від нерозуміння до засудження і навіть сміху. 

— Довга історія, — Юстин розштовхав друзів й став між ними. — Давайте пройдемо до хати й усі дружньо поговоримо. 

Олена слухняно зайшла всередину. Власій досі не розумів, чому вона “карасик” і товаришує з Юстином. Так само як він не розумів, чому хлопець поцілував його. Він був збентежений: як і від неочікуваності, так і від того, що йому сподобалося. Але більше від неочікуваності... Він навіть не зміг нормально поговорити з Юстином. Чорт забирай, ну чому все так складно? 

Всередині на них чекав Станіслав. Він виглядав ще насупленішим, ніж завжди. Чоловік підняв втомлені очі на молодиків та вовчицю. Він затримав свій погляд на сині. Власій здригнувся і випрямився, бо найбільше у світі він боявся розчарувати саме батька Станіслава, який завжди притримувався правил. Чого не скажеш про тата Ворона… З ним було простіше… домовитися.

— Дядьку Станіславе, Ви казали у Вас розмова до нас, — Юстин усміхнувся. 

— Так... Розмова, — чоловік пройшовся кімнатою, підбираючи вдалі слова. — Ви, я бачу, вже познайомилися з Оленою. Це добре. Вам доведеться багато провести часу разом.

— Що? — ледве стримав обурення Власій. 

Він глянув на Юстина. Той виглядав абсолютно спокійним. Напевно, він вже знав про це. Станіслав насупився, але не став сперечатися з обуренням сина. Проігнорувавши його, продовжив: 

— Сірко, вожак зграї вовків, люб'язно надав нам Олену в якості помічника. Магда відчуває, що з Лісом щось коїться, — погляд Станіслава був похмурим. — Ми будемо збирати нараду, але перед цим треба дещо зробити. 

— Лихо? — спитав Юстин. — Ви ж його знищили. 

— Поки що невідомо. Але треба дізнатися, саме для цього ви нам потрібні: поспілкуйтеся з сутностями, може хтось теж відчув чи бачив... 

— А якщо ні? — Олена зробила крок вперед. 

— З цим Відьма розбереться. Зробіть те, про що вас просять. Русалок і мавок на себе взяли Водяник і Зеленоока. Інші — за вами, — відповів Станіслав. — Юстине, Власію, мені шкода, що вимушений просити вас про це одразу після одужання, та якщо ми будемо зволікати, це призведе до непоправного.

— Я подбаю про них. Мене у зграї навчили надавати першу медичну допомогу, — сказала Олена. — Ми ж друзі. 

Дівчина подивилася на хлопців і усміхнулась. Ті вичавили з себе невпевнені усмішки у відповідь. Не дуже вони й довіряли здібностям зарозумілої вовчиці. 

— Було б добре, — неочікувано усміхнувся Станіслав. — Залишаю їх на тебе, Олено. На цьому все, можете йти. 

Юстин взяв дівчину під руку й вивів з хати. Власій не рухався, дивлячись на батька. Чоловік зрозумів, що той хоче поговорити і попросив інших зачекати на вулиці. 

— Батьку, що відбувається? — занепокоєно запитав хлопець. 

Станіслав підійшов до нього і поклав руки на його плечі. 

— На жаль, Власію, я сказав усе, що знаю. Зараз Зеленоока намагається розвідати, що саме спричинило шкоду Юстину...

— Ви не знаєте? — перебив батька Власій. — Навіть пані Магда? 

Чоловік кивнув. 

— Що б це не було, ми захистимо вас. Я обіцяю, — Станіслав відсторонився, провівши рукою по плечу хлопця. — Ви найцінніше, що ми маємо. 

Він торкнувся кинджала на поясі. Власію була добре відома ця зброя. Він одразу помітив його, як тільки зайшов до кімнати, але не хотів піддаватися поганим думкам. Станіслав носив заговорений кинджал лише в крайньому випадку, оскільки міг ненароком нашкодити сутностям, серед яких він живе. 

— Все настільки серйозно?

— Я не знаю, Власію. І це мене дратує, — чоловік скривився. — Тому, будь ласка, дізнайтеся у сутностей якомога більше. 

— Я обіцяю, що ми довідаємося якомога більше. 

— Будьте обережні. 

— Обіцяю, батьку. 

Власій вийшов з хати. На ґанку стояли Юстин і Олена, які дуже активно щось обговорювали. Побачивши хлопця, вони обидва різко замовкли. 

— Ну що? — спитав Юстин. 

— Ходімо, — коротко відповів хлопець і пішов уперед. — Потрібно скоріше розібратися. 

Його супутники переглянулись, стиснули плечима й послідували за Власієм. Перед цим він відчув, як його пір’я торкнулися пальці Юстина. Лише на мить. Наче він намагався вибачитися чи просто підтримати.