Тінь, що поряд

#moonchaistory #moonchailovecontest #сирин #Марія_Алан

———————–—————

Академія спокійно спала і ніхто не міг потривожити її сон. Темні коридори відпочівали від галасливих студентів, котрі завтра знову будуть бігти ними на заняття. А поки в приміщенні панувала тиша, яку ледь-ледь порушував гомін трав і дерев за вікнами.

Ніч – час, коли кожен може спинитись, перестати бігти сходинками життя і видихнути на пару годин. Тільки це правило, здається, не стосується всіх. Світловолоса дівчина тихо кралася до бібліотеки. Відчуття, що хтось поряд з нею не могло не тривожити, але зупинятись перед своєю ціллю Марія не планувала.

Повернувши за черговий ріг, вона ледве не впала, побачивши комендантку, котра, підспівуючи під носа саундтрек якоїсь програми з телевізора, не помітила її.

Руки, що лягла їй на рота і передпліччя, потягнули дівчину назад. Д'яченко, перелякавшись, спробувала ліктями вдарити нападника, але він, швидко відреагувавши, прижав її до себе.

Марія завмерла, нервово очікуючи подальшого розвитку подій. Він мовчав, не видав ні звуку, поки комендантка не пішла в інший коридор. Погляд юнки впав на руку і, впізнавши чорні нігті, вона посміхнулася.

Хлопець позаду став дихати помітніше і, коли звуку від посторонніх не було, відпустив її.

Дівчина обернулась і, як вона й очікувала, її зелені очі зустрілися з чорними. Вони, як завжди, були неспокійні. З кожної їхньої зустрічі нічого не змінювалося.

–Чому ти тут вештаєшся? Давно з нічницями не бачилась?– Алан не кричав, але в голосі все-одно проявлялися злі ноти.

–А чому я повинна тобі казати? Можливо, я хочу напустити туману на свою особистість?– мовила Д'яченко і, схиливши голову, підняла брову, явно натякаючи.

–Що ж, якщо так, то залишайся тут їм на вечерю,– байдуже кинув хлопець і вже розвернувся на п'ятках, коли Марія гукнула.

–Як ти тут опинився?

–Чому ти думаєш, що я тобі скажу? Я хочу напустити туману на свою особистість,– повернувшись, проговорив юнак, ліниво посміхнувся й нахилив свою голову, з викликом поглядаючи з яскраві очі дівчини.

–Тобі і без цього успішно вдається. На добраніч.

Сказавши це, вона пішла далі коридором.

–Повертайся до гуртожитку.

Д'яченко здивовано обернулась. Хлопець виглядав майже байдужим, але погляд блистів дивними іскрами незрозумілих їй емоцій.

–Чого б це раптом?

–Мені вже набридло ходити за тобою, щоб з тобою раптом нічого не сталось.

Марія завмерла. "То ось хто це був..." Чиюсь присутність вона відчувала вже не одну ніч, коли вибиралась з кімнати, а тепер, почувши відповідь, не знала, що з нею робити. "Навіщо це йому?"– в думках кружляли питання і теорії, але підтвердження міг дати лише Алан.

Він хотів поквапитись пояснитись, але соковиті очі дівчини його зупинили. "Що я в біса роблю?" Парубок мовчки дивився на неї, а вона на нього. В обох в голові лунали сотні слів за хвилину, але вуста закам'яніли, так і не знаючи, що сказати.

В результаті гнітючу тишу розрізала Д'яченко.

–Дякую,– єдине, що вона мовила.

Повагавшись хвилину-дві, юнка підійшла до нього і квапливо поклала руку йому на спину в ніякових обіймах, та коли спробувала відступити назад, хлопець інстинктивно притиснув її назад до себе, наче й не задумуючись.

Марійчині брови піднялись догори, а вії швидко закліпали. "Це точно Алан?"– майнуло в голові, через що вона посміхнулась.

–Ти з проблемами йдеш пліч-о-пліч і ви дружно знаходите один одного,– півголосом говорив він. –Рано чи пізно це скінчиться, і я не впевнений, добре для тебе чи ні. Не йди нікуди без мене вночі. Будь-ласка.

Тепле дихання супроводжувало його і гріло шию. Дівчині здалось, неначе юнак хоче її заколисати, і вона мимоволі притулилась до нього сильніше. Він здивувався, але не відступив.

Його серце сьогодні стукало в ритмі незвичнішому за незвичний, коли чорні очі просто супроводжували дівчину. Коли вона встигла підкрастися так швидко? Навіщо це їй? Тривожні питання одне за одним випливали в розумі і, щоб не тонути в них, він просто прислуховувався до вдихів і видихів Марійки.

Вони, сховавшись від усіх в темряві, заспокоювали один одного, насолоджуючись миттю. Миттю, котра врешті-решт закінчиться, але зараз пара жила довгими секундами разом.

Д'яченко відхилила голову і подивилась на парубка.

–Чому?..– вона задала неповне запитання, але його вистачило, щоб він зрозумів, про що мова.

–Здогадайся,– прошепотів Алан.

Юнка виконала його прохання і в мить зашарілася. Кутик губи хлопця піднявся не більше, ніж на дюйм, а пальці взяли тендітне обличчя. Погляди зустрілися і юнка перестала дихати, коли парубок ледь відчутно торкнувся своїми вустами її. Не більше. Для них зараз не існувало нічого. Лише вона для нього і він для неї.

Юнак збирався відійти, але Марія піддалась ближче. Вона наполегливо його поцілувала, міцно закривши очі. Він спостерігав, як тремтіли її вії та губи. Вона хутко відійшла.

–Твоя таємнича аура це, звісно, добре, але ти не зможеш довго від мене ховатись,– грайливо щебетала дівчина, немов момент назад нічого не відбулося.

"Я знаю",– подумки сказав Алан і повів її до гуртожитку, покірно слухаючи монолог Марії. В ньому боролись різні сторони, але в присутності зеленоокої чарівниці перемагала та, що не хотіла відштовхувати і її. З цієї ночі ритм його серця змінився назавжди.