#Короткийтвір #драма #неприємніпереживання
День починався нудотно сіро. Хмари були небезпечно темними, наче погрожували вилити на тебе щедро відро води. А так і в принципі мало й статися, по радіо ще зранку передавали, що знову піде сильний, льодяний дощ замість довгоочікуваного снігу в середині грудня. Я пробиралась поміж товщу людей, яких як завжди набігло на маршрутку, намагаючись пропхнутися поперед себе і встигнути зайняти найкращі місця щоб не стояти на ногах всю поїздку. Звичні незадоволені крики і обурливі зітхання, неслися з натовпу з якої я ледве пробралась з високо піднятою рукою, розмахуючи банкнотами у пальцях, наче трофейним прапорцем і швидко впхнула у руку водія, пробурмотіла на автоматі свою зупинку навіть зайвий час не думаючи, оглянула салон і розчаровано видихнула і опустила плечі. «Зрозуміло…Сьогодні я теж стоятиму..», і важко зітхнув, пробралась між кріслами і обхопив руками холодні перила, відчула як маршрутка тронулась з місця і ми рушили у дорогу. Я іншою рукою, акуратно дістала смартфон, аби перевірити сповіщення від свого коханого, проте у чаті було пусто.
Я переглянула останні надіслані повідомлення час тому і розчаровано видихнула, сховала його і подумала: « І знову він мовчить і зайнятий роботою». Мої похмурі думки кружляють щодо наших непростих стосунків з Владом, аж поки вони не перемістилися на буденні турботи, як на деякий час дали забути про тривогу. Я не помітила, як скоро прибула на власну зупинку і ледь не пропустив її, вибігла попавши під зливу. Моє волосся і куртка відразу намокли та благо, що прихватила з собою зелену парасолю, побігла до квартири, обминаючи багнюку і великі калюжі.
Шлях був недовгим, увійшовши в квартиру я помітила, як лежить на порозі чуже жіноче взуття. У ту саму секунду, в грудях все охололо, а по спині пройшовся табун неприємних мурашок. Мій до того виснажений після довгої роботи мозок метушливо запрацював, намагаючись знайти альтернативи, проте моє серце боляче билося, як тривожна птаха в клітці і кричала:« Не може бути пояснення! Це зрада! Зрада!». Кожний крок давався мені з неймовірною важкістю, поки все тіло сковував до того невідомий мені страх. Я боялась стикнутися з правдою віч на віч, я не була готова прийняти її. Не доходячи до спальні, здалеку було чути приглушений сміх і розмови і все всередині боляче, наче мотузками все сжалося. Прочинив двері, я застила і в той момент, здалося все покрилося туманом. Почулися крики, розбите скло і істеричний мій плач, поки все всередині пекло і горіло в агонії від болі і зради. Зради кому я щиро вірила, довіряла і любила. Я не пам’ятаю, як мій «хлопець» із своєю «коханкою вискочили на вулицю у чому були і як їх речі опинилися за вікном але все це для мене не мало значення. У той день щось померло разом зі мною.