Bellum non incipere 1/2

— Беккі сказала, що якщо почнеться війна, то вона поїде за кордон! І напевно більше ніколи-ніколи не повернеться. — Війна не почнеться.  #СімяШпигуна #Йор_Лойд #G #Б #Міді #ВПроцесіНаписання #ЙорФорждер #ЛойдФорджер #АняФорджер #ангст #війна #ЕлементиФлафу #ВідхиленняВідКанону #чому_в_тегах_не_можна_виставити_апостроф_блін Чергова сімейна прогулянка, черговий вечір середи. Аня багато говорила, Йор слухала, а Лойд вставляв короткі зауваження. Аня змогла задовольнитись тим, що він відповів, й побігла попереду сім'ї, аби застрибнути в велику кучугуру снігу. В той самий час Йор звернулась до чоловіка: — Думаєш, це все пусті слова? Після вчорашньої провокації всяке може статися.  — Йор, я певен, все буде гаразд. Щороку, якщо не щосезону, з'являються подібні погрози. Здебільшого про те, що от Останія візьме й знову нападе на Весталіс. Цього разу, звісно, ситуація інша, і Останія погрожує нападом. Але я переконаний, що нічим більшим, ніж невеликим загостренням стосунків між країнами, це не грозить. — Лойд говорив переконливо й спокійно. Частково він навіть мав рацію: щойно з'явились чутки про можливу війну, WISE дали доручення своїм агентам поїхати до Весталісу й зробити все можливе, аби потрібні для миру угоди були підписані й політики розійшлися в доброму гуморі. Одним із цих агентів і мав бути Морок. — Напевно, твоя правда. — усміхнулась Йор. Щирість її усмішки часто радувала й водночас гнітила Лойда. Гнітила, бо він розумів, що ніколи не зможе бути настільки щирим з нею. Але він помітив за собою, що почав уникати брехні там, де можна було.  — Слухай, мені потрібно буде по роботі відлучитись на кілька днів. Не будеш проти побути вдвох з Анею на цей час? Не питай, куди саме Не питай, в якій конкретно справі  Не питай, навіщо — Звичайно ні! А коли ти повернешся? Лойд зітхнув з полегшенням. Йор ніколи не була дуже допитливою, та й на заміну він рідко допитував її. Хоча їй то навряд було що приховувати, і, напевно, цікавитись її справами навпаки варто було частіше.  — Якщо все буде добре, то в п'ятницю ввечері. — То ти пропустиш шкільний виступ Ані! А вона так старанно вчила той вірш. — засмучено сказала Йор, і ці слова почула і сама Аня, що якраз настрибалась в снігу: — Татко не прийде на виступ? — її голос затремтів, і Лойд вже встиг пожаліти про своє рішення. В нього, щоправда, не було вибору, але почуття провини перед Анею нікуди не зникло. Я не маю почуватися винним. Це все заради миру. Щойно він це подумав, Аня перестала сумувати.  — Ну нічого! Я можу показати тобі свій виступ прямо тут! — Аня залізла на найвищу гору снігу, що допомогло їй майже зрівнятися по зросту з батьком. Намагаючись збалансувати на цьому снігу(і ледь не доводячи до інфаркту нещасну Йор, що пильнувала, аби донька не впала), дівчинка почала говорити: — Ні долі, ні волі у мене нема! Зосталася тільки надія одна! — вона говорила, роблячи задовгі паузи в реченнях, і часто запинаючись. Її обличчя виглядало кумедно, коли вона намагалась читати такий серйозний вірш, — надія вернутись ще раз на Вкраїну, по… по… — Поглянути ще раз. — підказала Йор. — Поглянути ще раз на синій Дніпро! Там жити чи вмерти, мені все одно. Еее… Поглянути ще раз на степ, могилки. — темп вірша остаточно збився. — Ніколи б не подумав, що такі вірші вчать в першому класі. — прошепотів Лойд до Йор. Та кивнула. — Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні до… волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна! — завершивши імпровізований виступ, Аня поклонилась, і, як і варто було очікувати, таки навернулась і покотилась вниз зі сніжної кучугури. На щастя, Лойд встиг її підхопити на руки: — Обережно! Аня лише дурненько всміхнулась: — Як тобі мій виступ? — Чудово, ти велика молодець! — Лойд погладив Аню по маківці, а Йор поплескала в долоні. Дівчинка виглядала надзвичайно щасливою. І вона мала право радіти — таки кілька днів зубріння не були марними. І Йор раділа. Незважаючи на морозну погоду грудня, їй на душі було тепло. Вона була в оточенні сім'ї, людей, яких вона любила, і ніколи б не побажала цьому зникнути. Лойд радів з тієї ж причини, і лише тихий голосочок всередині був незадоволений. Голосочок агента Морока, що не дозволяв собі прив'язуватися ні до кого. *** Цій розмові передувала ще одна, коротша й тихіша, що відбувалась після закінчення занять в академії Еден. Зазвичай з уроків Аню забирала Йор, однак цього разу вона затрималась на роботі. За її словами, це було пов'язано з великою кількістю понаїхавших в зв'язку з загостренням політичної ситуації дипломатів, котрих конче потрібно було обслугувати. Не схоже на те, щоб вона брехала. Лойд же, навпаки, звільнився раніше. В зв'язку з насуваючою місією в Весталісі, він мав задіяти трохи зусиль аби не здавалось, що він ніколи не присутній в житті сім'ї і постійно в "відрядженнях". Саме тому зараз, накинувши дитячий наплічник через одне плече, він вів Аню до парку, аби там вже зустрітися з Йор і здійснити рутинну прогулянку. Аня, як завжди, багато говорила і перескакувала з теми на тему так само вправно, як балансувала на бордюрі біля дороги. Лойд мусив стежити за тим, аби вона не впала, іноді ловлячи себе на думці, що аж занадто звик до подібного. Не лише до доньчиних падінь, а, в першу чергу, до самої доньки. В файлику на котру він мав одну прогалину: — Аню, зачекай. — тихо сказав він і нахилився до дівчинки. — скажи, а коли в тебе День Народження? Аня замислено глянула на нього і кліпнула очима, але нічого не сказала. — Аню, ти знаєш коли твій День Народження? — м'яко повторив питання Лойд. Зазвичай батьки питають подібне, аби перевірити, чи пам'ятає цю дату  дитина або щоб згадати самим. Цей випадок не підпадав ні під перший варіант, ні, благо, під другий. Батько просто хотів дізнатися. — Не знаю. — пробелькотіла Аня, — це значить, що в мене ніколи не буде Дня Народження? І мені завжди буде… п'ят… шість? — Що за дурниці! Ні звичайно. Якщо ти не заперечуєш, нехай він буде двадцять шостого лютого. Згода? — саме цю дату від балди записав Френкі в документах Ані, щойно її взяли з дитбудинку. Тоді про справжню дату її народження ніхто не дбав, але ось Лойда почала гризти совість, що насправді вона народилась в інший день і її навіть ніхто не спитав. "Що, так не хочеш аби вона Козорогом була?" — підколов тоді Френкі. Міняти дату народження було для нього зайвою паперовою роботою і просто морокою, але за круглу суму він погодився. — Але ж це взимку, — буркнула Аня. — Я не хочу взимку. — Але це дуже скоро! — заперечив Лойд. Якщо вже Аня не знала свого справжнього Дня Народження, то просто так міняти документи він не збирався. Та й саме ця дата вже була записана в всіх шкільних паперах. — Я обіцяю, ти чудово відсвяткуєш це свято навіть взимку. Хочеш, запросимо твоїх однокласників? Аня миттєво пожвавішала: — Хочу! Хочу, хочу! І можна буде отримати великий-великий торт? — вона розвела руками на всю їх можливу довжину, показуючи розміри омріяного торта. Лойд всміхнувся: — Ну, ледь скромніший, але можна. Все для майбутньої іменинниці. А тепер скажи, хто ж це йде до нас? — він вказав рукою на елегантний силует, що наближався до них. Аня швидко його впізнала і побігла назустріч: — О, мамо, мамо! А ти знала що в мене буде свій власний День Народження і свій власний торт? *** — Мені здається, дарма я переживав. Місія не виявилась такою вже й складною. — Морок був в на диво хорошому настрої, хоч і повернувся після складного завдання, заради якого поїхав аж в Весталіс. Фінальним штрихом була розмова з кількома Вестальськими міністрами, але це залишилось на завтра. Вже був ранок четверга, і ось лише зараз він дозволив собі відпочити. В штаб-квартирі WISE в Весталісі будь достатньо зручностей, аби розмістити більшість агентів, тож Морок планував вже йти у свій номер. Хіба оце заскочив в тимчасовий кабінет Сильвії аби перекинутися кількома словами.  — Ти… так. Ти зробив все, що від тебе залежало і навіть більше. — Сильвія кволо посміхнулась, але щось в її очах символізувало про неспокій. — В тебе все гаразд? — Так. А в тебе? — А чому має бути негаразд? В мене-то все добре. — От і чудово. Йди готуватись до завтрашнього завдання. — зовнішній вигляд Сильвії сигналізував, що вона справді не в порядку. Очі ніби затухли, а голос дрижав. Однак Лойд був шпигуном, а не детективом, тож вирішив, що в неї негаразди в особистому житті. Щоправда, яке в його колег може бути особисте життя?  Щойно Лойд покинув кімнату, Сильвія зітхнула й закрила обличчя руками. Плечі її здригнулися. — Привіт Френкі. Ти щось теж в'ялий. — Лойд ввійшов в номер, який поки ділив з Френкі. Ввечері наступного дня він мав його покинути та повернутись в Останію. — Привіт. А ти на диво веселий. Що ж це з усіма коїться? Незважаючи на таку поведінку, Морок вирішив притупити свою пильність, бо все одно ніщо не мало завадити його хорошому ранку. Він навіть не заперечуватиме, якщо друг запропонує зіграти в карти на гроші чи почне тараторити про своїх колишніх. Але натомість Френкі лише спитав: — Ти не хвилюєшся за Йор та Аню? — Якщо Йор не приготує чогось смертоносного, то, переконаний, все буде гаразд. — Ти егоїст. Лойд напружився. Подібної претензії від Френкі він вже точно не очікував. Його плечі трохи напружились, погляд посерйознішав.  — Чому? Щось сталось?  Френкі скорчив дивну гримасу й підвів одну брову, як раптом друга теж піднялась до неї, а очі розширились в усвідомленні. — То ти ще не знаєш! Сильвія вирішила тобі не казати. На серці Морока похололо. — Що я не знаю? — Забий. В неї, схоже, були на це причини. — Френкі говорив про це явно як не про тему, на яку можна просто забити. Він відвернувся до стіни, але дещо змінений і напружений голос Морока змусив його розвернутись назад: — Що я не знаю? — Слухай, Мороку, тобі буде легше якщо ти дізнаєшся самостійно.  Френкі помітив острах на обличчі Морока. Ще не переляк і не злість, лише невелику напругу. І щось в цьому виразі все-таки змусило його здатись. Він не сказав нічого вголос, лише вказав головою на пульт від телевізора, що лежав на столі. Двічі Лойда заохочувати не довелось, і він впевнено ввімкнув телевізор і першим, що йому відкрилось, був канал новин. Не багато часу знадобилось, аби зрозуміти, що ж так стривожило всіх. — Сміливі війська Весталісу вже на підході до Берлінту. Такими темпами вже за три дні ми зможемо повністю захопити його і досягти наших військових цілей, в які, звичайно, не входить вбивство цивільних людей. — диктор новин говорив беземоційним і монотонним, лише ледь-ледь натякаючи на те, що це явно не той тип новин, який він звик розповідати.    Коліна Морока підігнулись майже миттєво, і він дивом втримався на ногах. Наступні слова про "спеціальну військову операцію" і "добре треновану армію" пройшли повз його вуха, мов фоновий шум, і на мить він відчув себе ізольованим від всього світу. Руки почали тремтіти, а обличчя різко зблідло. Лише наступні слова диктора раптом прозвучали набагато голосніше, ніж все інше, й ніби повернули його до реальності.  "Це не початок нової війни, це завершення старої" — Ми не могли це передбачити. — з максимальним розумінням сказав Френкі й поклав Лойду руку на плече. Той здригнувся від доторку, й, зберігаючи відсторонений погляд, сказав: — Я маю зателефонувати Йор. — Звичайно. — Френкі не заперечив, не зробив уїдливе зауваження про "фейкові" стосунки, навіть не обділив його незграбно-саркастичним поглядом. Він лише спостерігав, як Лойд набирає номер на домашньому телефоні.  Гудок, ще один, іще. З кожним разом руки Лойда починали тремтіти все сильніше. Френкі терпляче чекав, всівшись на краю дивану. — Не бере слухавку? — Ні. — відповів Морок, — скажи, коли це почалось?  — О п'ятій ранку, за годину до твого повернення з місії. Тоді з'явилась перша офіційна заява про війну, а війська вивели ще ввечері. — Я допустив це. Френкі зітхнув: — Ніхто з нас не міг це передбачити. Ми намагались завадити тому, щоб Весталіс напав на Останію знов, а не тому, щоб Останія почала мститись. Операція Сич була націлена абсолютно на протилежне, ми не працюва… — Але сьогоднішня місія була націлена саме на те, щоб перешкодити Останії! Я знав, я мав постаратись сильніше, я мусив. — голос Лойда надломився. — Ти як ніхто знаєш, що війни не починають лише старі пердуни в костюмах. Звичайно, вони грають роль, і ти зробив все, аби їм завадити. — неочікувано Френкі постарався бути серйозним і підтримати друга, — Але за їх спинами ціла нація, і навіть найкращий на світі шпигун не може їй перешкодити. — Це не має значення, все провалилось. — Лойд кинув спроби додзвонитись до Йор, і з тим, як слухавка телефона опустилась на своє місце, на його серце ніби ліг важкий тягар. Після цього він пустим поглядом втупився в стіну.  — Слухай, нічого ще не провалилось. Якщо ти зараз опустиш руки, тоді в нас справді не буде надії. Але ти все одно потрібен… — Кому? Батьківщині? — Морок сказав це з очевидною іронією. Він міг назвати себе жителем Останії, але зважаючи на дії, які щойно почала ця країна, він волів вважати себе просто ніким. Пустим листком, на якому можна намалювати будь-що. Будь-яку національність, будь-яку особистість. Частково це було правдою. — Ти сам знаєш відповідь.  Лойд закрив обличчя руками.  — Може, зателефонуєш Фіоні, раз ти вже біля телефону? — Чому саме Фіоні? Якщо від кого й очікувати вказівок, то це від Сильвії. — Сильвія зараз в сусідній кімнаті, Фіона — на базі в Останії. Чомусь ці слова Френкі роздратували Лойда, але він послухався. Набрав номер, знову почув кілька гудків, але цього разу трубку взяли достатньо швидко. — Агент Північ? — Мороку!  — Агент Північ, ти як?  Про формальне привітання і кодові слова обоє, схоже, забули. В трубку почулось зітхання. — Як в дитинстві.  — Ти в безпеці? Як ситуація? — За мене не варто переживати. — що б агент Північ не казала, але було очевидно, що їй було приємно, що Морок за неї турбувався, — по Берлінту вже було кілька прильотів, але, повір, все не так страшно. — жінку було чути з перебоями. — Чорт. Ти випадково не знаєш, як там Аня та Йор? Вони не виходять на зв'язок. — Ні. — голос Фіони миттєво посуворішав. — Тоді мені потрібно негайно повертатись. — сказав Лойд, абсолютно не роздумуючи. — Чому? Єдина місія, яка в тебе зараз — це та, що в Останії. Тобі все одно потрібно її завершити, це навіть ще важливіше. А операція Сич, очевидно, більше не актуальна. Тобі більше не потрібно грати роль Лойда Форджера, Мороку. Ці слова вдарили по ньому гірше, ніж звістка про війну. Мороку миттєво стало погано.  — Ти не розумієш.  — Що я можу не… — в трубку почувся гучний звук. Не обов'язково вибух, але гучний достатньо, аби змусити здригнутися навіть Френкі, що сидів на іншому кінці кімнати й ледь чув те, що говорила Фіона. — зараз є важливіші проблеми, я передзвоню. В жодному разі не повертайся. Дзвінок завершився. Лойд злісно штовхнув ногою стіну.  *** — Але вона має рацію, чи не так? Тобі потрібно завершити місію тут. Лойд не відповів. Пройшло декілька годин після розмови з Фіоною. Кілька годин моніторингу новин, неможливості знайти собі місця і повного стресу. Звичайно, він розумів, що не міг запобігти війні самотужки. Та й ніхто не очікував, що дрібна провокація справді приведе до подібного. Але совість його гризла страшно, і він зрештою дозволив їй з'їсти себе повністю. Він не почувався готовим до завтрашньої місії. Напевно, це й було причиною, чому Сильвія не сказала йому нічого, але він ще й готовий був закластися, що це Фіона намовила її так зробити. Їй не подобалась така прив'язаність Морока до фейкової сім'ї. — Сильвія сказала,  — почав Френкі, — що оскільки ситуація нестабільна, в агентів WISE є майже повна свобода дії. І раз операція Сич більше не є актуальною, ми можемо повернутися до роботи в Весталісі. Під час воєнного конфлікту буде дуже важливо підпільно працювати тут. Під бомбами в Останії нам робити справді нічого. — Але я повинен повернутися. — Спочатку ти повинен завершити цю місію. — Угу, звичайно. Навіщо? Френкі відповів питанням на питання: — А навіщо їхати в Останію? І, навіть якщо зберешся їхати, як ти це зробиш? В тому напрямку зараз хіба військова техніка рухається. — Військова техніка… — Морок задумався. Френкі знав його досить добре, аби відслідкувати напрямок його думок, тож ледь не прокричав: — Навіть не думай! Морок нічого не відповів. Ввімкнув телевізор й почав слухати новини, що лилися нескінченним й болючим потоком.  Під вечір Сильвія запросила Морока до себе в кабінет.  — Чесно кажучи, я думала, що ти прийдеш сам, щойно дізнаєшся. — почала вона. — Але я не прийшов. — Ти не прийшов. — Сильвія кивнула. — я знаю, що Френкі тебе вже проінформував про подальші плани. — Точніше про їх відсутність. — Що ж, так.  — Все, заради чого працювало WISE, загнулось за один момент.  — Але це не робить нашу організацію менш потрібною. Зовсім навпаки. — Це щойно була обіцянка засипати мене роботою? Вже передчуваю нові місії.  — Ні, чому ж. — Сильвія зітхнула. — я, звичайно, можу запропонувати покінчити зі старою. Не думаю, що вона вже матиме якусь користь. Фіона сказала, що може прийти до Йор та повідомити, що Лойд Форджер загинув під кулями чи завалами якоїсь будівлі. Обирай, яким героїчним чи не дуже способом хочеш "померти". Морок закусив губу. Він навіть не вагався, чи хоче цього, бо розумів, що ні. Однак сказати це Сильвії — інша справа. Однак вона, схоже, зрозуміла. — Все з тобою ясно. Можеш поки не покінчати з операцією "Сич". Тобі може здаватися, що ти не маєш близьких людей. Можливо навіть, твоя правда. Але є ті, хто турбуються про тебе, і про кого турбуєшся ти. Тобі складно від них відмовитись. І це навряд WISE. — вона зробила паузу, а Лойд продовжив мовчки слухати, — але я все одно знаю тебе достатньо.  — До чого ти хилиш? — Я знаю, де буде військовий коридор. Точніше, ти можеш забезпечити його парі десятків біженців, що сьогодні вночі тікатимуть від кордону з Весталісом. Достатньо лише вирішити кілька справ тут і там, — цим займусь я — й на цьому напрямку залишиться лише кілька одиниць військової техніки. Їх треба знешкодити зсередини. Тоді цей шлях до центру Останії буде вільним. Вільним для тебе і біженців. Морок якийсь час не знав, як відповісти. Однак це було саме тим, чого він потребував. Нова місія, в якій він як принесе користь, так і зможе дістатися Берлінту. — Дякую. — Вестальську форму тобі видадуть. Зазвичай ми не відправляємо агентів на військові завдання, але від п'ятої ранку ніщо вже не "зазвичай". — додала Сильвія, сумно всміхнувшись. — будь обережний, Лойде. Звертання на це ім'я змусило відчути мурашки по всьому тілу.  *** Весь вечір неділі Аня була в чудовому настрої, жвава та енергійна, вона стрибала по квартирі. — Це вже не смішно, юна леді! — Йор щиро намагалась бути суворою, але ці слова звучали з її уст так неприродно, що лише змушували Аню сміятись і казитись ще більше. — пора вже іти спатки! — Я маю спочатку завершити з агентом Бондом! — з усією серйозністю, яку могла з себе вичавити гіперактивна Аня, вона заявила про свої наміри. — місія "порятунок світу від світової війни" не може бути перерваною. Йор зітхнула. Вона знала, що Лойд не любив, коли Аня гралася в війну чи щось подібне, та і на її думку ці ігри були за жорстокі. Однак, коли останні місяці всі медіа тільки й говорять про можливу загрозу вторгнення, не можна звинувачувати дітей в тому, що вони рефлексують. Аня в цьому випадку ще й була досить спокійна і не сильно переживала — принаймні, Йор так здавалось. Вона упустила момент, в який її донька, що до цього обіймала свого пса, раптово відсахнулася від нього, як від вогню, і почала перелякано ковтати повітря. — Аню! Що сталося? — Йор швидко підбігла до неї, нахилилась і подивилась доньці прямо в налякані очі. Вона ніколи не бачила, щоб Аня так тремтіла, дрижала, тривожилась. — що таке? Без жодних пояснень Аня уткнулась Йор в живіт і почала гучно плакати, хапаючись за маму, ніби в наступну мить їх мали розлучити. Йор підняла доньку на руки й спробувала заспокоїти, хоч і не розуміла причини такої різкої зміни настрою. Зазвичай дівчинка могла заспокоїтись після кількох хвилин, але цього разу плакала довго й безперервно. Йор ніколи не звертала увагу на те, яка насправді Аня тендітна. Вона була явно замалою для свого віку, і від цього Йор стало ще більш не по собі дивитись на те, як вона плакала. Зітхнувши, вона прилягла на диван, досі тримаючи Аню на руках і намагаючись її заспокоїти. Іноді здавалось, що вона вже припинила й от-от засне, але потім схлипування починались знову. За вікном вже опустилась ніч, коли дівчинка виснажилась і поринула в сон. Йор же, не зважаючи на втому, ще довше не могла стулити очей. В голові крутилось багато думок: "Яка ж ти жалюгідна, Йор Форджер. Ти навіть не нагодувала свою дитину вечерею, нікчемна Йор Форджер. Лойд не може навіть покластися на тебе, і ти ні на що не здатна навіть зараз, в такий непростий для країни час. Гидка, гидка Йор Форджер!".  Стулила очі вона вже коли почало світати, але нагоди хоч трохи виспатись їй не випало. Бо ранок почався не з кави.  Не зі зборів Аню в школу, не з несмачного сніданку. А з протяжної сирени за вікном, що звучала настільки голосно, що, здавалось, здатна була оглушити Йор. Вона тоді прокинулась першою, щойно почула цей звук. Хоча вона й не те щоб спала — скоріше ледь дрімала, час від часу перевіряючи, чи все гаразд з Анею.  Йор спочатку не могла зрозуміти, що відбувається. Все відчувалось, мов сон при хворобі, бо, коли ти досі в легкій дрімоті, але чуєш шалений вий сирени і нерозбірливі повідомлення з гучномовців надворі, складно усвідомити реальність того, що відбувається.  Йор повільно піднялась з дивану і на ватних ногах дійшла до телевізора, увімкнула його і почула саме те, чого боялась найбільше. На серці похололо, й вона ще довго не могла зрушити з місця, допоки з трансу її не вивів тихий голос Ані, що вже прокинулась і дочовгала до мами: — Почалося? — прошепотіла вона. Замість відповіді Йор міцно-міцно обійняла доньку.  *** Сильвія справді все організувала. Давши детальніші настанови, вона видала Мороку військову форму Весталісу. Вона ідеально сіла на нього, змусивши скривитися від думки, як природньо він в ній виглядав. Раніше, в часи, коли він воював в цій армії за віру і правду, він би носив цю форму з гордістю.  — Яке моє нове ім'я? — спитав Морок, — потрібне якесь типово Вестальське, в мене є декілька на думці. Але якщо я беру на себе роль реальної людини, то це все ускладнює. — Просто подивись на нашивку з іменем. — сказала Сильвія, і Морок послухався. Згадана нашивка, з чорними літерами на зеленому фоні та номером групи крові знизу, справила на нього дивне враження. — Я звідкись знаю це ім'я. Сильвія лише зітхнула, ніби сподівалась на іншу реакцію, але і цю також очікувала. — Справді знаєш, і дуже добре. Але, боюсь, Лойд Форджер витіснив цю людину з твоєї голови. Не скажу, що це погано. Він не зрозумів.  — Просто поводься природньо.  Лойд кивнув. Ще кілька довгих годин і складних махінацій потому він вже сидів всередині військової машини разом з ще дюжиною Вестальців, всіх у формі і з мотивацією вбивати, знищувати чужу націю, ламати долі. Звичайно, ніхто з них не сказав би цього вголос. Вони всі мали свої пояснення, якими виправдовували свої дії. "Я маю прогодувати сім'ю" — сказав би Вестальський солдат.  "І заради цього буду стріляти по цивільнім" — цього б він не проговорив.