Бінґо_GSF
#Bleach #Бліч #Бякуя_Кучікі_Юкіхіме #Бчкуя_Кучікі #Рукія_Кучікі #Ренджі_Абарай #Ічіґо_Куросакі #Юкіхіме #G #B2 #Міді #ВПроцесіНаписання #СмертьГероя #Драма #ОЖП #Ангст #AU #АльтернативнийВсесвіт
Навколо були лише білі стіни. Та й дізнатися про те, що вони були білими, було неможливо: головнокомандувач просто знав про це. Посеред величезної зали — камери — стояла чорна конструкція, схожа на велетенську труну. Вона була оповита чорними магічними стрічками, які стримували духовну енергію всередині. Жінка, що знаходилася там, напевно, спить, позбавлена усіх сил. Настав час розбудити її.
Кьораку прочитав закляття, і чорні стрічки повільно згоріли, відкриваючи труну. Конструкція розділилася на дві частини, одна з яких відійшла трохи вбік. Шюнсуй подивився на силует всередині.
— Доброго ранку, Юкіхіме, — з легкою усмішкою промовив він.
Жінка також була оповитий чорними стрічками, але й закріплена ланцюгами для надійності. Головнокомандувач знов промовив закляття, і частина стрічок впала додолу, відкриваючи обличчя жінки.
— Давно не бачились, наставнику, — посмішка торкнулася її вуст, а в смарагдових очах виблискували бісики. — Навіщо розбудили мене?
— За цей час так багато сталося, — чоловік натягнув на очі шляпу, здригнувши темними крилами. — Небесному Місту потрібна твоя допомога.
Жінка сіпнулась, більшість чорних стрічок звільнили її тіло, лише кайдани на ланцюгах тримали її тіло прикутим до труни.
— Невже ви не можете впоратися із повсталими Захисниками? Я відчуваю, що духовна енергія багатьох Хранителів зникла. Їхня кількість зменшилася...Втричі?
— На жаль, ти маєш рацію. І ти потрібна нам. Ми знімемо з тебе певні обмеження, але поставимо печатку. У випадку, якщо ти захочеш знищити Небесне Місто, ти помреш. Не моя вимога, Ради.
— Ці старі параноїки... — Юкіхіме закотила очі. — Добре, але я маю одну умову.
— Яку?
— Я відвідаю Нульовий загін. Ви ж розумієте, чия сила дозволила мені поглинути своїх фамільярів?
— Хочеш навчитися контролювати її?
— Саме через це я тут, чи не так? Бо я не вмію контролювати сили Небесного Короля, які в мене при народженні вселив мій любий татусь.
— Добре. Там ти зустрінешся з Тимчасовим Хранителем, Рукією Кучікі та Ренджі Абараєм.
— Усі знайомі обличчя, — посміхнулася жінка. — Невже на реабілітацію їх відправили?
— Поговоримо про це по дорозі, спускайся.
Чоловік махнув рукою, і кайдани розсипались на духовні часточки, а Юкіхіме, розправивши крила, вмить опинилася біля нього. Шюнсуй задивився на неї: біле і напівпрозоре пір'я немов було виготовлено з кришталю. Вони вловлювали будь-який промінчик світла, перетворюючи на якравий блиск.
Жінка розім'яла плечі й шию, ще раз розправила крила, показуючи усю їхню красу. Вона дозволила головнокомандувачу поставити на себе печатку, яка з'явилася візерунком на її спині.
Місто Неба було не впізнати, та й це було зовсім не воно.
— Вандеррейх, — коротко зазначив Шюнсуй.
Юкіхіме подивилася на оновлене місто. Тут відчувалася атмосфера Захисників. Тепер битва відбувалася на їхній території.
За кілька хвилин біля в'язниці з'явився чоловік: Оецу Омайя. Оперативно. Саме він провів дівчину до Нульового загону — Палацу Короля. Кожен з Нульового загону був видатним Хранителем. Наприклад, Оецу винайшов спосіб ефективно розділяти душу, створюючи фамільяра. Він розробив спеціальну ляльку, в яку Хранитель міг вселити частину своєї душі. Наразі усі учні Академії користуються ними.
У Палаці Короля було тихо. Відчувалась ця тиша, немов могильна. Траур за старим мирним життям? Можливо.
Жінка пройшла до палацу капітана, де її зустріли сотні духів-фамільярів. Вона відчувала їхні погляди на собі, і вони були далеко не привітні. Звісно, Хранитель, що поглинув майже сотню своїх фамільярів, не міг викликати у них симпатії. Юкіхіме притисла крила до спини, відчуваючи себе некомфортно у цій обстановці. Проте вона все одно йшла з гордо піднятою головою, як справжня аристократка.
— Чекай тут, — кинув Оецу, залишивши жінку саму у великій залі.
Кілька фамільярів, що знаходилися там, поховалися за колони. Юкіхіме подивилась на них, але не стала кликати чи заводити розмов. Їй це не було потрібно. Вона розправила крила, дозволяючи світлу наповнити кришталеве пір'я блиском.
Жінка почула кроки за своєю спиною. Відчуття вловили знайому духовну енергію. Гість зупинився у двох кроках від неї, і в ніс вдарив до болю знайомий запах. До болю в кожній клітинці тіла. До непереборного бажання торкатися, чути, відчувати...
— Вони звільнили тебе... — низький оксамитовий голос, який вона вже й не сподівалася почути.
— У якому ж відчаї Ґотей, — посміхнулася Юкіхіме. — Не гидують й злочинцями.
Хранителька склала крила, але налиті світлом пір'їни не переставали блищати. Зачарований їхньою красою чоловік зробив ще один крок, торкнувся пальцями оголеної шкіри жінки на шиї, провів рукою вниз по хребту. Юкіхіме здригнулась, коли він торкнувся чутливого місця між крилами. Його тепло було таким рідним і таким до болю бажаним.
Чоловік опустив руку нижче, обіймаючи нею жінку за талію. Зробив різкий крок, притискаючи до себе. Він вдихав аромат її волосся, досліджував пальцями її живіт. Хоч одну мить, хоч ще одну мить пробути поряд з нею — усе, про що він міг мріяти.
— Хіме... — його голос звучав ще нижче, ніж зазвичай. Він майже беззвучно прошепотів її ім'я. Так, щоб тільки вони удвох могли це почути.
Юкіхіме розслабила тіло, віддаючи себе в полон рук чоловіка. Вона бачила над собою купол з чорних крил, який ніби хотів сховати їх від усіх, зникнути з цього часу й простору. Просто бути удвох...
Чоловік залишив поцілунок на маківці Хранительки, відпускаючи її. Його кроки віддалялися, і Юкіхіме не знайшла в собі сміливості вигукнути його ім'я, подивитися в його очі. Вона просто стояла, намагаючись якомога довше зберегти в собі його тепло.
Вона знала, що не може претендувати на нього. Знала, що сама спричина те, що привело їх до цього моменту. Моменту, коли вони, ховаючись, шепотіли про своє кохання. Моменту, коли торкатися її стало злочином проти власної честі.
Юкіхіме обернулася. Хоч на мить побачити його. Він, напевно, так сильно змінився. Те, що стало для неї миттю солодкого сну, для нього було роками жалю. Але вона неочікувано стикнулась з поглядом його сірих очей. Він й справді змінився, але не так, як вона очікувала. Він став сильнішим, він навчився бути без неї. Навчився... Можливо, Юкіхіме заздрила йому, бо вона не могла уявити й миті без погляду цих темно-сірих очей. Вона б молилася усім неіснуючим богам, благаючи про помилування. Помилування від провини, яку вона відчувала, бачачи біль в очах цього чоловіка.
Він не втримався. За кілька кроків наблизився назад до жінки, схопив руками її обличчя, цілуючи немов востаннє. Юкіхіме накрила долонями його руки, відповідаючи на цей такий жадібний поцілунок. Пройшло так мало часу, але як же вона скучила за цими губами, за їх гарячими поцілунками. За кожним доторком цих пальців, за запахом цього тіла, шурхотом чорного пір'я.
Наважитися розірвати цей поцілунок було так складно, але чоловік зробив це.
— Хіме... — ледве не у відчаї шепотів він.
— Б'якуя... — жінка обхопила руками його обличчя, запам'ятовуючи кожну рису, аби закарбувати в пам'яті цей образ.
— Ти... Ми... — чоловік не міг підібрати правильних слів, але Юкіхіме перебила його:
— Пробач. Мені справді дуже шкода, — жінка відчула на щоках гарячі сльози. — Пробач мені, Б'якує.
Чоловік неохоче відсторонився, погладжуючи обличчя Хранителя великими пальцями. Він хотів сказати, що все добре, що вона невинна... Але вона винна. В одному з найтяжчих злочинів Небесного Міста.
Раптом роздався скрип величезних дверей зали. Кучікі ледве не на шюнпо відскочив від Юкіхіме, але вона не могла його звинувачувати в цьому. Капітан шостого загону, голова клану Кучікі... Сам факт того, що вона досі є його дружиною вже є обурливим. Вона — тавро на його репутації, і вона зрозуміла б, якби він оформив розлучення. Але за ці два роки Б'якуя так і не зробив цього. І було ще болючіше: чоловік готовий пожертвувати честю, щоб кохати її. Беззвучно, десь всередині себе, він кохатиме заточену на тисячі років за десятьма печатями свою дружину.
— Сестро... — у залу зайшла дівчина.
Вона теж була не впевнена у тому, що вона б хотіла сказати, побачивши Юкіхіме. Тому вона просто підійшла, міцно обіймаючи жінку. Жінку, яка стала для неї сестрою, яка допомогла стати справжньою аристократкою, яка зробила з простолюдинки Рукію Кучікі.
За її спиною стояв хлопець. Він дивився в підлогу. Врешті-решт, кому не набридне ця атмосфера цвинтаря. Відпустивши зі своїх обіймів Рукію, Юкіхіме заговорила:
— А де те руде непорозуміння трьох світів?
Рукія подивилася на свого супутника — лейтенанта Ренджі Абарая. Його чорні крила здригнулися, а очі забігали по залі.
— А мені звідки знати? Десь був, — відповів хлопець.
Юкіхіме відчула, як сильно Рукія хоче вдарити себе по обличчю від іспанського сорому. Жінка ледве стримала сміх, і навіть на зазвичай беземоційному обличчі Б'якуї промайнула усмішка.
— Капітане, ну хоч Ви не смійтеся, я справді не знаю! — обурився хлопець. — Чого ви взагалі смієтесь?
— Ренджі, ти просто ідіот, — до нього зі спини підійшов рудоволосий хлопець, закидаючи руку на плече лейтенанта.
Абарай подивився на ще одного Хранителя. Він дуже сильно відрізнявся від інших у цій залі. Його крила мали яскраво-руде пір'я, немов його волосся, що було майже неможливим для Хранителя. Навіть пір'я Юкіхіме було колись чорним, як і в інших.
— Ось і наш славнозвісний герой, — посміхнулася Юкіхіме і пройшла залою, спираючись спиною на колону. Фамільяр, що стояв біля неї, вмить обрав собі іншу схованку.
— Юкіхіме Кучікі... — хлопець вимовив її ім'я, немов намагаючись зрозуміти його смак. — Я знаю, що не подобаюсь тобі, тож залиш свій сарказм.
— Проблема не в тому, що ти мені не подобаєшся, Ічіґо Куросакі, — Хранителька роздивилась хлопця з ніг до голови. — А в тому, що одні стають героями, а інші... — Юкіхіме різко смикнулась, демонструючи дзвін невидимих ланцюгів, що досі стримували її. — ...мають помирати заради цих героїв .
— Я не розумію, — Куросакі зробив кілька кроків назустріч жінці, але зупинився за кілька метрів від неї.
— Не розумієш? — Юкіхіме засміялася.
Її сміх рознісся мурашками по шкірі присутніх. Фамільяри ще сильніше притислись до стін, ніби бажаючи зникнути, лише б уникнути цієї жінки.
— Мене звільнили, щоб я померла за тебе, Ічіґо Куросакі. Ти дійсно думаєш, що їм важлива моя сила? Ні, дурний хлопчисько, твоя сила — єдине, що має значення для них!
Жінка на шюнпо наблизилася до Ічіґо, заглядаючи в його обличчя. Куросакі хотів відступити від такої близькості, але жодна частинка тіла не наважувалася поворухнутись, допоки Юкіхіме дивиться на нього.
— Ти мені дуже навіть подобаєшся, Ічіґо Куросакі. Я б сказала, що заздрю тобі. Бо ти — герой, адже вбив господаря, аби звільнити його фамільяра. А я лиходійка, бо зробила все для того, щоб врятувати життя Мурамасі!
Хлопець відвернувся, не бажаючи дивитися в смарагдові очі жінки.
— Ти вбила своїх фамільярів заради Мурамаси, — вичавив із себе Куросакі.
— Ти знаєш, що це не так! — Юкіхіме схопила хлопця за комір. — Ти єдиний знав, що це не так! Але ти промовчав! Промовчав, коли вони виносили мій вирок!
— Юкі! — Рукія кинулась відтягати жінку від хлопця. Ренджі допоміг їй вирвати Куросакі із рук Хранительки.
Б'якуя підійшов до них, хоч до цього стояв осторонь. Він підійшов до Куросакі, проходячи повз Юкіхіме. Жінка зловила погляд Тимчасового Хранителя, даючи йому розуміти, що це все — лише його провина. Кожен день, який Б'якуя проводить, звинувачуючи себе за власні почуття. Кожна мить, коли Рукія із сумом згадує названу сестру. Кожна секунда, яку Юкіхіме провела у в'язниці. Це провина Ічіґо Куросакі.
Тимчасовий Хранитель відчув цю провину сповна, коли подивився в очі Рукії. Дівчина була на його боці, але в її погляді читалось нерозуміння. Ренджі також із підозрою дивився на Куросакі, але найбільше хлопця лякав погляд Б'якуї. Він відчував, ніби на його стороні зараз стоїть найзаклятіший ворог. Іноді Хранителі не могли приховати свою жагу до вбивства, свою ненависть. І це був той самий випадок.
— Вам треба слідкувати за своєю поведінкою, Юкіхіме Кучікі, — промовив чоловік, не відриваючи сповнених ненависті очей від Ічіґо.
Юкіхіме дивилася, як усі присутні стають на сторону Куросакі і лиш сумно усміхнулася. Вона розправила крила, вилітаючи із зали на пошуки Оецу.
Капітан шостого загону пройшов назад до стіни, де стояв до цього. Упевнившись, що Хранителька полетіла, Рукія подивилася на Ічіґо.
— Про що сказала Юкіхіме? — Кучікі подивилася на хлопця.
— Я... не знаю, — пробуркотів Тимчасовий Хранитель.
— Залиш це, Куросакі, — заговорив Б'якуя. — Або ти хочеш звинуватити мою дружину в брехні?
Словосполучення "моя дружина" було сказанл недарма. Воно давало ясно зрозуміти, що брехати чи шукати виправдання у Куросакі не вийде. Та й без цього Ічіґо відчував презирство чоловіка.
— Ічіґо, розкажи, що сталося тоді під час битви з Коґою? — спитав Абарай, намагаючись хоч якось врятувати друга від гніву свого капітана.
Усі присутні розуміли, що Ічіґо сильніший за Б'якую. Колись він вже перемагав його. Але випробувати нерви Кучікі нікому не хотілося.
— Юкіхіме не поглинала своїх фамільярів, — перебираючи пальцями, тихо сказав Куросакі. — Точніше, я не впевнений в цьому. Фамільяри злилися з Мурамасою, але було вже запізно. Юкіхіме щось зробила, і її крила змінились. Вона сказала, що зібрала залишки душ фамільярів, аби вони не загинули...
— Хіба це можливо? — Рукія подивилася на брата. — Це не вважається поглинанням?
Капітан шостого загону до болю стис руки в кулаки.
— Це зовсім інша техніка. Вона врятувала життя фамільярам, даючи їм своє тіло в якості ємності.
— Я чув про неї! — раптом вигукнув Ренджі. — Нам колись на уроках в Академії казали. Для цього потрібен величезний об’єм духовної енергії.
Б'якуя не розділяв ентузіазму лейтенанта. Він продовжував вбивати Куросакі очима.
— Чому ти промовчав, Ічіґо Куросакі? — крізь зуби процідив Кучікі.
— Я... Не був впевнений... І я мав рятувати Іноуе, — Ічіґо підняв очі на чоловіка, але краще б не робив цього.
Кучікі був розлючений. На Куросакі, на самого себе... Він мав здогадатись, що Юкіхіме, його Юкіхіме не нашкодила б своїм фамільярам. Вони були її скарбом.
Б'якуя до скрипу стис зуби. Він розумів, що має зберігати спокій. Ічіґо усього лиш дитина. Що б він не зробив для Неба, яку б силу не мав. Лише підліток, на якого навалилась величезна відповідальнісь.
Кучікі видихнув і мовчки полетів, залишаючи Куросакі з Ренджі і Рукією. Він хотів би знайти Юкіхіме, ще раз обійняти її. Востаннє... Але не міг. Якщо б Б'якуя зробив це, то не зміг би відпустити. Він ні за що б не відправив дружину на смерть. Колись Кучікі обіцяв захищати її, бути поряд навіть якщо проти них будуть усі три світи... Він не стримав свою обіцянку, дозволивши Раді 46 винести вирок. Він був боягузом, що боявся зайвий раз відкрити рота на закон, хоч і знав усю його неідеальність. Невже страта Рукії нічому його не навчила..? Чи він наївно сподівався, що таке не станеться знову?
Б'якуя спустився на землю біля оранжереї. Цього він точно не очікував побачити у Палаці Омайї. За рослинами доглядали кілька фамільярів. Кучікі обережно зайшов усередину, торкнувся рукою бутону гортензій. Пелюстки розсипалися у його долоні, падаючи на землю. Ці квіти так сильно нагадували йому Юкіхіме. Скільки б разів Б'якуя не намагався зловити її, утримати у своїх руках, вона все одно просочувалась крізь його пальці, зникала, шукала свій власний шлях. Чоловік мріяв би мати їхній шляхи: той, яким би вони йшли удвох, але Юкіхіме завжди була вільною. Іншою. Це він любив у ній. Він любив усе в ній. Він кохав її.