#ТокійськіМесники #Шин'їчіроСано #S #В #Міні #Закінчений #Ангст #Художники #Трагедія
Опис:
ОБЕРЕЖНО! СПОЙЛЕИ ДО ФІНАЛУ МАНҐИ!Він малював, невідомо навіщо, проте зараз це все що він міг. Біла акрилова фарба змішана з чорною тушшю різноманітними відтінками сірого розповзалась по холсту.
Кімната закутана у запах ментолових цигарок, запах настільки задушливий, що жодна нормальна людина не змогла б там спокійно знаходитись.
Чоловік сидить перед картиною, запалює цигарку та довго вдивляється у мазки, своїми пустими, чорними очима. Його рука підносить затиснену між пальцями цигарку, і Шин вдихає ядучий дим.
Видихає.
Куриво летить білими хмарками, закручуючись наче маленькі вихори й розбивається, об товщу вологої фарби, нанесеної поверх тканини. Чоловік намагається розплутати свої чорні пасма, але нічого не виходить, адже біла з сірим фарба вже застигла, тут хіба що обрізати, або вирвати волосся з коренем.
Він малював, невідомо навіщо, проте зараз це все що він міг. Біла акрилова фарба змішана з чорною тушшю різноманітними відтінками сірого розповзалась по холсту.
Шин’їчіро справді хотів би намалювати щось більш натхненне, красиве, світле. Але виходили лише огидні сірі плями. А ще виходили огидно хворобливі, юні риси обличчя, мертві очі, як і у нього самого, а навколо голови наче вимальовується німб світла, як у тих святих на іконах.
Йому не подобається, він тушить цигарку об все ще свіжий мазок на полотні.
Все у його житті не так.
Шин не хоче жити, але й не хоче вмирати, затиснутий між цими суперечностями, насилу дихає й змушує себе існувати.
Брат помер і не живши, друзі покинули, молодша сестра втікла, а людина яку він кохав, дивиться на нього з жалістю та затискається з якимось молодим пацаном, той певно не мав і вісімнадцяти.
Як сьогодні він пам’ятає той день, коли намагався зізнатись йому.
— О, у тебе нікого немає. То може? - наче в жарт питає Шин.
— Ні, хочу бути самотнім вовком, — різко обрубає, не вагаючись.
— А он як, — ніяково куйовдить волосся на потилиці. — Такий серйозний, це ж був жарт.
— Ага, — відповідає, неуважно.
Наче йому було б начхати у будь-якому випадку.
Він знову звертає увагу на картину, йому не подобаються кольори, але білий акрил та чорна туш для каліграфії, це все що він знайшов вдома. Й не дивно, Емма коли захоплювалась малюванням, жодного разу їх не торкалась, малюючи лише щось сонячне, яскраве настільки, що боліли очі.
Але Емма тепер далеко, вона не хоче його бачити, чути, знати…
Він бере у руки розкладний ніж, аби зрізати невдале полотно й ціпеніє.
Йому не подобаються кольори…
Здається Шин божеволіє.
Все не те…
Не так…
Чоловік і не помічає наскільки сильно він стиснув у руці лезо ножа, як можна було взагалі стиснути лезо замість руків'я.
Різкий біль приводить до тями. Кров цівкою стікає долонею.
Шин’їчіро знову дивиться на портрет…
Він у відчаї скидає усе що було на табуреті. Пензлі, банка з водою, фарби, все летить на підлогу, наступним летить холст з мольбертом. Навіть якщо усе це буде розтрощено, колишній господарці усього приладдя тепер не буде діла до того.
Шин кричить, лається, стілець теж летить та ледь не ламається від сили удару. Він наче й справді збожеволів від самотності…
Нарешті вибився з сил.
Його очі знову вчіплюються у картину, вона заляпана його кров’ю, змазана й десь потекла.
Шин’їчіро усміхається й розуміє…
…це межа.