#Наруто #Шикамару_Темарі #В #Міні #ВПроцесіНаписання #ТрагічнийРоман #ВідкритийКінець #ТаємніСтосунки #ПриреченіСтосунки #Пристрасть #Обман #Драма
Накручуючи її м’яке світле волосся на палець, Шикамару дивився у вікно. Місяць ледь-ледь заходив за величні голі крони дерев, присипані снігом. Холодний вітер, що розгулював нічною країною Рік, пробирався крізь щілини дерев’яних віконних рам, від чого в кімнаті було прохолодно. Та під товстою, теплою ковдрою, в обіймах одне одного, вони зовсім не відчували холоду. Приємна втома огорнула обох, по-трохи заколисуючи.
Шикамару відчував її спокійне, тепле дихання на своїй грудині. Ніжно поглажуючи великим пальцем Темарі по спині, він старався не думати про неминучу розлуку. Нара дивився на місяць, що повільно спускався вниз, і насолоджувався теплотою жіночого тіла. Здається, тільки в такі моменти в середині нього клекоче це дивне чуття, про яке захоплено розказують його друзі — любов. Лише воно однісіньке могло ламати голову краще ніж будь-яка головоломка. Шикамару не скаржився — приходив щомісяця, поринав в ці чари й водночас боявся їх. З кожним разом боявся все більше й більше, та з тим, все сильніше хотів залишитись.
— Твої думки заважають мені спати. — почулося бурмотіння, що віддавало легкою вібрацією по теплій шкірі.
Нара неспішно перевів погляд з нічного неба на таке маленьке тіло на його грудях. Очі одразу пом’якшали, наповнелись теплом, але усмішка десь забарилась серед хмар дурних думок. Примостившись на ліжку, Шикамару залишив ледь відчутний поцілунок на маківці дівчини, знову погладжуючи її по спині, неначе заспокоюючи. Він би й з радістю покинув свої роздуми, але більше не міг. Занадто довго це триває, занадто швидко їде їх потяг, так ніби гальм уже давно нема.
— Лягай спати. Для цього питання потрібний чистий розум, а не казна-що з хвостом на вершині. — знову бормотала Темарі в півсонному маренні, втягуючи свого коханця в оману сну.
— Ти кажеш так вже три роки. Крім того, хто тут затьмарює мій розум? — накінець усміхнувся Нара, ловлячи на собі грайливий тьмяний погляд дівчини.
Темарі підняла голову до Шикамару, ледь торкаючись своїм курносим носом його. В її очах не було ні краплі жалю, тільки незмінна гордість. О так, дівчина гордилася своєю спокусною натурою, яку відкривала лише перед ним. Її пишне волосся було усюди, лоскочучи шию, губи, скули хлопця. Він так сумував за цим, й буде сумувати знову, кожного разу до нової зустрічі.
— Я можу говорити та робити це й десять років, й усе життя. — її м’яка щока просковзнула по його легкій щетині. Вона заплющила очі й умостилась на його ключиці. — Хіба все погано? Бачитись раз на місяць в країні, де на нас всім начхати, де нема статусів і дурної моралі, без всяких зобов’язаностей, ревнощів і скандалів. Бути вільними людьми з правом на любов.
Слова з її вуст звучали так правильно, так ніби немає в цьому нічого поганого. Це було їхнім правилом багато років. Шикамару вже давно вважав, що зійшов з розуму з цією жінкою, але йому це подобалось. Подобалось бути слабаком, літати в хмарах, говорити про все на світі тільки з нею одною. Шикамару не потрібно було прикидатися, вдавати з себе когось іншого, адже Темарі кохала його таким, яким він є. І чорт забирай, хіба це не справжнє щастя? Але, коли він думав, як би вони могли справді жити разом… це здавалося молодому хлопцю далеко не ідеальним. Бачитися раз на місяць зовсім не те, що будувати сімейні стосунки. Нара просто боявся, що розчарує її, чи розчарується у всьому сам. Шикамару розумів, що не спробувавши, не дізнається фінал історії, та ніяк не міг наважитись.
Але сьогодні, що ж… сьогодні його ліниві інстинкти знову перемогли, як і сотню разів до того. Його раціональність вічно зазнавала поразки, чому ж він такий радий цьому? Щось шепотіло в нетрах душі: «Не переживай, і так все чудово, а змінювати щось буде занадто проблемно і шумно». Вмостившись сонно біля Темарі, Шикамару глянув за вікно, де починалась завірюха. Холодна крихта тарабанила по хиткій шибці, заводячи мелодію. Хотілось залишитись тут назавжди, але доля ще та жартівниця.
— Наступного разу нам прийдеться вирішити… Мати вже замовила мені весільне кімоно. Навіть не віриться, що я погодився і, що вже через місяць буду мати жінку.
Якийсь час вони лежали мовчки в повній, гнітущій тишині. Та ледь помітний важкий подих десь біля його шиї відбився сумом в карих очах. Вони знали на що йшли. Або ж не знали, але й не обговорили це, лиш закрутились в сумбурі подій, зовсім забувши про час навколо. Темарі не могла винити хлопця, адже вона знала традиції його клану й сама відкладала розмову про їх відносини. Хто ж вони одне одному зараз? Посли своїх країн, партнери по роботі, давні друзі, чи все-таки коханці, що заплуталися самі в собі? Та й хіба це все ще важливо? Він одружується на покірній дівчині зі знатного роду вже через місяць, а її віддають принцу країни Вітру через рік. Навіть якби хотілось щось змінити, тепер вже занадто пізно. Хоч мрія зірвати усі плани й втекти на край світу ще лунає глибоко в середині, та скоріш нагадує нездійсненну мрію.
— Тобі хоч не буде з нею нудно. Принаймні вона знає, що таке кунай і як ним користуватись. Не те що той нудний принц-білоручка. — зазвучало з легкою образою. Її тендітний кулачок легко стукнув по грудині хлопця. — Терпіти таких не можу. — прошепотіла вона, торкаючись губами м’якої шкіри шиї юнака, розпалюючи вогонь в його серці.
Темарі не могла спокійно дивитись на те, як нею, немов розмінною монетою вирішують політичні питання, але й зробити нічого не могла. Дайме знав на що тиснути, знав як заставити її стати покірною й проковтнути гордість. Припинення фінансування Суни, поставлення питання про зміну Казекаге й позбавлення її братів будь-яких статусів, окрім простих джонінів — усе це стало неймовірно дієвим у боротьбі з принцесою. Звичайно, в неї було величезне бажання отруїти всю новоспечену сімейку в перший же день після весілля, але інші країни могли б розцінити це як ворожий намір, тож прийдеться відкласти ідею на крайній випадок. Але хто сказав, що вона не зможе диктувати свої умови, живучи в домі феодала? Ні одна жива душа не заборонить їй бути шинобі й виконувати якісь поодинокі важкі місії, чи бути послом.
Шикамару скоса дивився на спину білявки. В срібному місячному світлі промальовувалися контури витончених м’язів, що напружились, ніби готуючись до бою. Чомусь вона асоціювалася юнакові з котом. Таким ж гордовитим, але й ласкавим, коли тому хочеться.
— В будь-якому випадку, ми є одне в одного. Можливо, прийдеться рідше бачитись, але… давай просто покінчимо з цим наступного разу. Нам остаточно треба вирішити, що ми хочемо. — встромивши носа в її біляве волосся, юнак огорнув Темарі обома руками.
Глибоко вдихнувши, дівчина прикрила очі. Вона не хотіла вирішувати, хотіла й далі жити в омані, що все можна залишити от так назавжди. Проводити дні й ночі з Шикамару, грати з ним в шогі, дурачитись на енгаві, знаючи, що ніхто не побачить й не засудить. Темарі хотіла зберегти це ідеальне життя: жити в своєму селищі, поряд з братами, ходити на місії й разом з тим любити цього розумного дурника. Але ніщо з цього не було можливим. При будь-якому розкладі: залишить все як є, чи втече від усього, щасливою вона не буде.
— Як скажеш. — спокійно мовила дівчина й добавила солодким голосом: — Але давай насолодимося останніми годинами. — губи торкнулися спочатку шиї, потім їх слід залишився за вухом. В кінці Темарі глянула в карі очі, вичікуючи.
— Вже перехотіла спати? — в його погляді була хитрість та запал. Шикамару не потрібно було підтвердження, лиш легке знущання над її владною натурою.
— Ні, але ж завжди можна підкорегувати графік. — тепло її дихання торкалося його губ. Очі Шикамару застигли на них, вже кортілося впитися в їх м’якість, притягнути гаряче тіло ближче, не мучити себе очікуваннями, але також хотілось підкоритись цій грі. — Скажім, піщані бурі зараз так почастішали, просто жах.
Сліпо довірившись лиш одним чуттям, Шикамару ковзнув руками вверх по спині Темарі, зім’яв в поцілунку губи, важко дихаючи через стукіт серця. Хлопець закинув голову, коли вона піднялася й почала перебирати пальцями його волосся. Він навіть не помітив, як долоні опинились ледь нижче тонкої талії, нехотячи стискаючи. Легке відчуття холодних пальців, що повільно, немов дражнучи спускалися по широким грудям, ледь царапаючи їх, лиш сильніше розпалювало вогонь. Чим довше Темарі знущалася над ним, хотіла розтягнути приємний момент, відпечатати його у своїй пам’яті, тим сильніше закручувалася пружинка в Шикамару. Його витривалості не могло вистарчити на довго й хлопець одним ривком повалив кохану на ліжко, нависаючи над нею. Недовга посмішка, короткий погляд і знову поцілунок. Знову й знову до самого ранку.
Льодяний вітер обдував лице, тверезив змучений розум. Перебираючи між пальцями фігурку шогі, Нара задумливо дивився на дошку, а після неспішучись зробив хід. Зітхнувши, хлопець сперся на кулак. Погляд втік до засніженого саду, а він все згадував їхню останню ніч. Так хотілось пошвидше вернутись туди, шкода, що весілля та медовий місяць завадить зустрічі. Шикамару не міг собі навіть уявити, як буде ділити одне ліжко з іншою. Істерична усмішка з’явилась на лиці: його наречена така, про яку він мріяв у дитинстві. Ледь вродлива, покірна, що й слова наперекір не скаже, але дуже добра й мила, та в добавок зі знатного вимираючого роду. Це здавалося насмішкою долі, адже серце його належить владній, норовливій, ледь гострій на язик принцесі.
— Шикамару! — твердий викрик його імені витягнув юнака з роздумів. — Накинь щось на плечі, чи ти хочеш застудитись прям перед весіллям і засмутити Касумі? — вийшовши на енгаву мовила грізно Йошино, покриваючи сина товстим пледом.
— Вибач, просто задумався. — награно посміхнувся він, закутуючись в плед. Тільки зараз хлопець відчув як сильно змерз.
Жінка стурбовано окинула сина поглядом й спитала:
— Тебе щось тривожить?
Здивування ненадовго затрималось на лиці хлопця. Опустивши погляд на дошку, він неспішучись промовив:
— Просто подумав… шкода, що батька не буде на весіллі.
Напевно, тільки така нагла, безсоромна брехня могла вцілити у саме серце Йошіно. Звичайно, Шикамару знав що казати, аби прибрати будь-які підозри у матері. Та він не гордився цим — його нудило від самого себе, але й правди він сказати би не міг. Очі ковзнули угору. З ледь помітним сумом на лиці та тремором у руках, Йошіно огорнула долонями щоки сина. Вона дивилась на нього, немов на хлопчика, що виріс надто рано.
— Не переживай, Шикаку завжди буде з нами. Він завжди приглядатиме за нами, що би не сталося. — опустивши руки, жінка ще ненадовго задивилась на юнака, а після розвернулась до будинку й повільним кроком увійшла в середину.
Шикамару зітхнув, перевів погляд на дошку перед собою й поклав руку на шию, нервово її потираючи. Зробивши хід, стомлені очі ненароком глянули вперед, де зазвичай сидів батько чи сенсей. Дурна звичка, від якої він досі не позбувся. Хлопець заплющив очі й розтирав шию. Його так і хилило в сон. Підготовка до весілля займала занадто багато часу й сил. Крім того, Шикамару ніяк не міг відбитись від думки, що щось робить не так. Він розумів причину, але вважав це ще одною ілюзією. Проводячи стільки часу разом, вони самі ввели себе в оману, вийти з якої стало досить складно.
Потягнувшись вгору, розминаючи м’язи, що довгий час були нерухомі, хлопець склав руки на грудях, а погляд застиг на сірому небі. Якщо мати права, то батько ще давним давно мав дати йому підзатильника чи хоча б якийсь небесний знак. Сумний смішок вирвався з нього: батько завжди давав хороші поради. От якби й зараз, лиш на хвилину йому вдалось із ним поговорити.
Тихенький помах крил, що наближався, завадив роздумам. Вже за декілька секунд посеред неба виднівся ястріб. На диво, він не продовжив свій шлях до резиденції Хокаге, а спускався вниз. Шикамару підняв руку, щоб птах зміг сісти. Хлопець одразу помітив скручений в трубку, маленький клаптик паперу, прив’язаний до ноги яструба. Забравши послання, він відпустив гінця. Юнак спішно розгорнув лист, в якому було лише два слова: «Треба зустрітись». Цей почерк він впізнає серед тисячі інших. В голові одразу ж закрутився вир думок: вона б так просто не стала писати — щось сталося.
Серце забилося частіше, а погляд в мить став ясним, серйозним. Рука потягнулась в кишеню, витягнувши стару запальничку. Дзвінке клацання, звук вогню і палаючий папір. Вставши з подушки, Шикамару викинув клаптик догорівшого паперу в сніг, а сам вдихнув глибше і попрямував у дім.
— Мам! — крикнув хлопець, зупинившись у коридорі, і продовжив: — Я тут подумав, хочу подарувати Касумі якусь пам’ятну прикрасу. Чув, що на кордоні з країною Заліза є чудові майстри.
Спершись на стіну, закинувши голову назад, юнак подумки запитував себе: «Що я роблю?».
— Це ж так далеко, Шикамару. — стурбовано мовила жінка з-за повороту. — Я звичайно поважаю твою рішучість, але ти можеш не встигнути на весілля! — дорікнула вона голосно, аби він почув.
Відповідь прийшла не одразу. Прикусуючи собі язик, Шикамару наважувався.
— Я обіцяю вернутися за чотири дні.
Лишень чотири дні для усіх їхніх питань, усіх невирішених, непромовлених проблем. Нара не знав, навіщо вона написала, навіщо витягнула його за пару днів до весілля, але він обіцяв собі і їй, що наступного разу, цього разу, вони накінець поговорять. Дорога зайняла не більше ніж півтора дня. Довгих, вимучливих годин, впродовж яких він думав що сказати. Шикамару вагався, адже так хотілось залишитися жити в дурних ілюзіях, що вони й створили, але з кожним днем реальність наздоганяла й била все сильніше.
І от вже прогулюючись знайомими вуличками засніженої країни Рік, юнак повен болючої рішучості знову вітається з чоловіком за стійкою, бере той самий ключ і йде в незмінний роками будиночок. Застигши перед дверима лиш на декілька секунд, він входить. Її взуття вже стоїть біля стіни. Це його не дивує: Темарі завжди приходила і йшла раніше за нього. Але атмосфера ще ніколи не була такою напруженою. Зазвичай вона зустрічала його уїдливими словечками та м’яким поцілунком, але сьогодні гнітуча тишина просто душила.
Шикамару пройшов в кімнату: на столику стояв маленький чайничок й одне повне горня; ліжко було розбурхане, ковдра скручена на одній частині, а пом’ята подушка валялась посередині; частина її одягу валялась на дивані, ніби його туди кинули. Погляд кинувся вперед. За прозорою ширмою, на енгаві, закутана в іншу ковдру, сиділа Темарі й дивилась в далечінь. Глянувши на цей безлад, хлопець забув усе, що хотів сказати. В середині похололо, а в горлі пересохло. Він повільно посунув ширму, ноги торкнулися холодної деревини. Шикамару скоса дивився на Темарі, але вона зовсім не звертала на нього уваги, в зелених очах було пусто. Ковтнувши, він сів біля неї й також дивився на ліс.
— Я вагітна. — буденно мовила білявка через незліченну кількість часу. Так просто і без всяких довгих промов. Так, ніби це далось їй зовсім просто. Ніби вона не переживала й не неспала декілька днів.
А Шикамару завмер. Очі в мить розширились, застигли в одній точці, поки мозок туго обробляв інформацію. Здавалося, серце перестало битись, але в висках щось неймовірно бухкало. Він побоюючись повернув голову і здивувався: Підгорнувши ноги до себе, Темарі поставила підборідок на коліна й продовжувала розглядати пейзаж. В ній не було жодних емоцій, просто не залишилося, через що хлопцю стало іще страшніше. Погляд Шикамару бігав, він легко мотав головою, а після сховав лице в долоні. Шок і страх охопив його, наче облило льодяною водою. В грудях щось неустанно палало і, коли точка кипіння була пройдена, воно вибухнуло.
Підірвавшись з місця, юнак вирівнявся, наче нависав над такою маленькою фігурою нерухомої Темарі. Кулаки стиснулися самі по собі, а голос наповнився злостю:
— Давай поговоримо! Вперше за три роки відверто поговоримо! Я люблю тебе! Люблю працювати, говорити, гуляти, напиватися, спати з тобою. Але мені надоїло все це! Мене вже нудить від цієї секретності. Придумувати відмазки, щоб зустрітись. Робити вигляд, що ми виключно колеги, і вся ця формальність на роботі. Переживати за міжнародний скандал, якщо нас викриють. До біса цю проблемність, я вже ненавиджу її! Пора припинити ці стосунки!
Суворий погляд був прикутий до її незмінного тіла. Важко дихаючи, Нара вже шкодував за сказані слова. Запал почав стихати, хоч і відкликався в грудях ударами серця. Він рідко коли бував таким емоційним, але всі ці події: їхні рідкі зустрічі, весілля, а тепер ще й дитина — все це вибило його з рівноваги. Але Темарі… вона здавалася абсолютно байдужою. За стільки років Шикамару вивчив, що нема нічого гіршого, ніж байдужість в цій запальній дівчині.
Зелені очі розглядали засніжений вид лісу й замерзлого озерця близь будиночка. В них не було ніякої зацікавленості чи протесту, зовсім нічого. Та через якийсь час, не відриваючи погляду, Темарі спокійно мовила:
— Думаєш я не ненавиджу? Чи по твоєму я в захваті ховаюся від людей, щоб побути з тобою? Виправдовуватися перед Канкуро і Гаарою кожного разу ж так просто. І робити вистави перед радниками, чи ходити на офіційні заходи в супровіді нав’язаних мені чоловіків, коли збоку є ти, я просто обожнюю. — лепетала вона на високих, але стриманих тонах, а після перевела подих і різко сказала: — Мені осточертіло все це. І кожного разу ти нагадуєш мені про це. Мене бісить така «проблемна» любов... Краще б ми ніколи не познайомилися.
Заплющивши очі, Темарі стиснула зуби, а після закусила губу. Говорити все це було неправильно й так невчасно. Але зараз в її голові лише ці думки. Чомусь дівчині здавалось, що саме їхнє знайомство почало вир цих проблем, та це не так. Не випадок виний, а вони самі. Та страх визнати свою провину, свою неідеальність і слабість заставляє робити йому боляче.
Тільки от Шикамару не знає її думок. За стільки часу він так і не навчився розуміти, що в неї в думках. Стоячи ледь позаду дівчини, Нара навіть не бачив її обличчя. Він готовий був слухати в свою сторону все що завгодно, але не думав, що Темарі воліла б забути усі їхні моменти до останнього. Це було як ніж у спину — неочікувано і страшно. Та з тим, все ставало на свої місця. Час пройшов і вони більше не потрібні одне одному. Чим довше вони будуть разом, тим більше будуть отруювати одне одного. Але заперечити те хороше, що між ними було просто неможливо, і Шикамару на останок хотілось зберегти щось на пам’ять. Він довго дивився їй у спину, роздумував про їхню історію. Хлопець зітхнув, відвів погляд убік — хіба це зараз важливо? Усівся на холодну деревину позаду неї, наче впав. Хотілося сказати щось на кінець, от тільки що й сам не знав.
— Знаєш, я хотів любити не принцесу іншої країни зі знатного роду Собаку но, а просто Темарі. Тебе одну без всього іншого. Думав, що зможу абстрагуватися, але не вийшло.
— О, то все питання тепер в мені? — одразу ж випадом відрізала дівчина, повівши від обурення плечима. — Такому плаксі як ти не вистачило духу одразу подивитись правді в очі, і визнати, що зі мною легко не буде? — тихий насмішливий фирк вирвався з її горла. — Даремно я вважала тебе генієм, Нара.
Від цих слів Шикамару трохи поморщився, відвернув голову.
— Так, духу мені не вистачило, тільки на зовсім іншу річ. Але я не про це. Якщо не дививтися на все інше, то наші стосунки були досить непоганими. Можливо, ти і хочеш забути про все, але я ні. Та навіть, якби я хотів, то не зможу залишити і фотографію на пам’ять...
— Не грай зі мною в ігри. — буркнула Темарі, закутуючись в плед, що вже встиг сповзти. — Кажи прямо.
Ковзнувши поглядом по стрункому тілу, волоссю, гарно зібраному в два хвости, хлопець пригадав те тепло в грудях, що завжди відчував поряд з нею. Чи була його задумка розумною? Звичайно ні. Чи пошкудує він? Напевне. Але це єдине, що він ще може виправити, що може зберегти від цього магічного «ми». Шикамару підповз ближче, простягнув руку, ледь торкаючись пальцями м’якого пледу. Обережно проводячи долонею по її плечу, юнак збирався силами.
— Я хочу цю дитину. — пошепки промовив він, передбачаючи бурну реакцію.
Ці слова стали ще одним доворотом, щоб нерви Темарі заново закрутились і кров почала кипіти. Дівчина вирінялась як струна, миттєво відкинула руку Нари, обернулась і з нахмуреним лицем прошипіла:
— Навіть не думай! Я виховала двох братів, з мене досить! Бути нянькою — це останнє, що я зараз хочу.
Рука відсмикнулась як від окропу. Дивлячись на розлючене лице блондинки, Шикамару інстинктивно напружився, затамував подих, але видихнув і спробував знову.
— Я й не прошу няньчитися. Просто віддай її мені. Це буде єдиною пам’яттю про наші стосунки. Я просто хочу її зберегти.
— Легко тобі казати, а хто має виносити і народити її? Крім того, як ти це поясниш своїй дружині? І як збираєшся ховати мене весь цей час? Не тобі це робити, і не тобі мене вмовляти!
Погляд зелених очей був непохитним, ледь надмірним. Вона розповіла про вагітність не для жалю і вмовлянь, а лиш тому що поважала його. Так, він гідний знати, але не вирішувати за неї. Зазвичай він здавався, але зараз його постать, його обличчя й рухи зберігали міць. Та не просто міць, а цілковите розуміння до останньої емоції, що вона проявляла. В якийсь момент Темарі нехотячи повела бровами, а нижня губа зрадницьки затремтіла. Чомусь здавалось, що він розкусив, відчув те хвилювання, що вона сама від себе ховала. Страх — найбільша ненависть і слабість дівчини.
Даремні спроби зберегти свою непохитність вщент розбилися, коли Шикамару пригорнув її до себе. Поклавши голову на плече хлопця, вона ледь стримувалася, але сльози вже виступили на очах.
— Я обіцяю все придумати. Я зроблю все, що треба, щоб ти змогла потім спокійно піти і про це ніхто не дізнався. Тільки прошу, залиши мені цю дитину. — заспокійливо погладжуючи по спині, шепотів юнак.
Вимовити і слово стало неможливо, так ніби мову відібрало. Замість цього, дівчина лиш дужче обняла тепле тіло Нари і мотала головою. Їй лише двадцять два. Вона не хотіла, вона не могла, тільки не так, тільки не зараз. Рване дихання, сльози вже скочуються по щоках, губи тремтять — Темарі почувається жалюгідною, але нічого не може з цим зробити.
Серце Шикамару от-от розірветься, коли під руками він відчуває як її тіло трясе. Він накриває її плечі пледом, щоб не застудилась, притискає м'яко до себе. Хлопець дає їй трохи часу й просто чекає. А коли її дихання вирівнюється, тіло обм'якає, Шикамару в останнє каже:
— Залиши мені частинку себе перед тим як підеш. Більше я нічого і ніколи не буду просити.
Післямова
Хух, надіюсь я закінчу цю маленьку роботу якнайшвидше. Дякую, що прочитали. Буду рада відгукам.
це неймовірно