Він, вона і море

#АтакаТитанів #AOT #G #Армін_Енні #АрмінАрлерт_ЕнніЛеонхарт #А #Міні #Закінчений #Постапокаліпсис #НатякиНаСтосунки #Романтика

Як ніколи яскраве вдень сонце неквапливо заходило за горизонт, кидаючи на ще теплий пісок останні тьмяні промені. Тут, за стінами, кожен може відчути пануючу безтурботність, про яку так мріяли жителі, що опинилися у багаторічному ув'язненні непробивної звичайним смертним огорожі.

Адже для когось щирим щастям і заспокоєнням для душі, вимученої довгими жорстокими битвами, стало море; хтось не здатний відвести погляд від степу, що так і вабить до себе дикою природою; деякі ж в мирний час вважатимуть за краще безтурботно полежати в прохолодній тіні величезних дерев, що упродовж багатьох років були укриттям для команди відчайдушних розвідників.

Страшно навіть припустити, скільки крові волелюбних людей ввібрав в себе цей потоптаний титанами ґрунт. Крок за кроком, а попереду – тендітна стеблинка квітки, яка пробивається крізь твердий покрив. Трепет крихітних білосніжних пелюсток, ніжність бутона, що ще не розпустився, давали зрозуміти, що рослини, точно так само, як і люди, вважаються лише порошинками в порівнянні з безкрайніми кілометрами незвіданого світу.

Лише через багато років людство нарешті осмислило суть життя без перешкод. І ось вона – свобода. Якщо раніше простір між трьома стінами вважався рятівним оазисом, а землі, що знаходилися за ними, – незбагненним міражем, то зараз варто докласти немало зусиль, намагаючись знайти хоч одну особу, яка думає інакше.

Таємниці вабили до себе допитливих людей, що всіляко боролися з найсильнішими супротивниками заради можливості лише раз в житті поглянути на небачені простори незайманої природи. Ці мрії були здатні зрушити з місця навіть того, хто втратив віру в перемогу борців, і надавали їм непохитного настрою рухатися вперед, до своєї головної мети.

А далі була перемога. Перемога, яка посіяла надію на нове життя навіть людям, що остаточно зневірилися, одночасно пройшлася землями людства, потягнувши за собою закривавлений траурний шлейф. Однак всі знали одне – вони загинули як герої, не ховаючись у закутках від несподіваного випробування на міцність, яке підготувала для них доля.

У ті важкі миті з кожного будинку був чутний нестямний плач овдовілих жінок та осиротілих дітей, які ще нещодавно буденно проживали день за днем, проводячи більшу частину вільного часу в крузі рідних і близьких. Їхнє лице вже ніколи не осяє радісна посмішка, а скорбота нещадно зітре безліч спогадів. Але в той же час вони чудово розуміють істину: усі жертви не були марними.

"Коли ж ти припиниш думати про погане навіть в такі радісні моменти, Арміне? – світловолосий хлопець з глибоко-блакитними очима мрійливо озирнувся навколо себе, прислухаючись до ледь чутних криків чайок. – Хоча кого я обманюю. Радість безповоротно пішла з мого життя ще кілька років тому", – Арлерт задумливо штовхнув ногою камінчик, який лежав поруч, прямуючи до коня, що був прив'язаним до дерева, аби якнайшвидше продовжити шлях до місцевої затоки.

Від дня відвоювання стіни Марія пройшло більше півроку. Корпус розвідників поповнився новими учасниками, що бажають вивчати незвідані землі поза кам'яною огорожею. Спільними зусиллями солдати заснували три табори на сході Парадизу, перед цим освоївши невеличкі ділянки біля гострих скель, що буквально перекривали єдину безпечну дорогу до моря. Фактично, весь цей час затока знаходилася за декілька миль від зовнішньої стіни, проте через високі пагорби і нерівномірний рельєф ніхто не зумів побачити її практично у себе під носом.

У періоди гіркого виснажливого смутку Армін приходив на піщаний берег, щоб хоч якось придушити почуття занепокоєння, яке постійно краяло його душу. Хлопця хвилювала доля друзів, які ризикують собою задля боротьби за існування людства, тому що ті вже не вперше опинялись на межі життя і смерті. Коли все це припиниться? Невже вони постійно боротимуться за можливість продовжувати жити?

Кожен день для Арлерта здавався суцільним пеклом, адже спогади про втрачених близьких людей буквально з'їдали його зсередини. Лише одне місце у цьому світі було здатне хоча б на мить приглушити його нескінченний біль.

"Море!" – побачивши вдалині бурхливі хвилі, хлопець нетерпляче потягнув коня за повіддя, з кожним стрибком все ближче і ближче наближаючись до широкого берега. Нарешті зупинившись біля найвищого кипариса, Армін прив'язав скакуна до хвойного стовбура, повертаючись у бік піщаного узбережжя.

В очах хлопця ніби промайнула особлива іскра. Вона відбивала в його зіниці невеликі хвилі, які набігають на сушу. Одна за одною вони вдарялися об скелі, після чого відбивалися до берега, з м'яким шипінням перекочуючи камінчики і ледь чутно шелестівши піском. Тінь від заходу сонця падала прямо на пінну водну гладь, що в сукупності створювало неперевершено красивий пейзаж, яким так радісно насолоджувався Армін.

Він любив море.

Вологе морське повітря розвіювало ледь відчутний бриз, тому легені наповнювалися неповторним духом океанічної свіжості. Безтурботна картина, що вималювалася у нього перед очима, викликала безмовне захоплення і змусила серце трепетати, насолоджуючись атмосферою незвичайного видовища. Армін не бачив моря раніше, він лише мріяв.

– Ерен, ми обов'язково повинні хоч раз в житті побачити море! – натхненно посміхаючись вимовив десятирічний хлопчик, розгортаючи товсту книгу з купою малюнків, щоб якнайшвидше розповісти цю цікаву інформацію кращому другу. – Ось, ти тільки подивися, яке воно величезне! Тут написано, що море набагато більше території, де мешкають люди. Як це можливо?

– Обов'язково, друже. Ми разом підемо дивитись на море, обіцяю! – урочисто вигукнув Ерен, дивлячись на радісні іскри в очах Арміна, що з'явилися після сказаної ним фрази.

Проте зараз той маленький в минулому хлопчик приречено сів на теплий пісок, дивлячись у нескінченну морську далечінь. Тривожні думки поглинули його розум, лише шум хвиль був здатний хоч на мить привернути увагу хлопця і тимчасово загоїти душевні рани.

– Ах, Армін, ти теж тут, – здригнувшись від несподіванки, Арлерт обернувся в бік, звідки почувся знайомий йому дівочий голос. Там юнак побачив Енні, що стояла позаду зі звичним для неї байдужим виразом обличчя.

Вона любила море.

– Привіт, я тут просто… – розгублений Армін почав схвильовано виправдовуватись, проте строгий голос Леонхарт тут же перебив його на півслові, не даючи договорити фразу до кінця:

– Я не вимагаю непотрібних виправдань, – без жодних емоцій сказала Енні, тоді як Арлерт мимоволі забідкався від категоричності дівчини, що не зрозуміло звідки взялася.

Навкруги запанувала тиша, яку час від часу міг порушити крик чайки або ж звуки хвиль, що прибиваються до берега. Дівчина підійшла ближче до Арміна, сідаючи поряд з ним, через що юнак ледь помітно почервонів і збентежено опустив погляд. Кожен думав про своє, проте зі сторони здавалося, що думки обох хоч і підсвідомо, але перетиналися одна з одною. Чи було це так насправді?..

– Арміне, – несподівано перервавши гнітючу тишу, Енні ледве відчутно торкнулася руки хлопця, для якого подібний жест став більш, ніж несподіваним. – Тобі складно зараз, я бачу. Давай поговоримо. – Він підняв свій змучений погляд, з надією дивлячись у блідо-сірі очі дівчини, які випромінювали лише щирість і бажання підтримати.

– Я… не можу, пробач мене, – ніяковіючи промовив хлопець, повертаючи голову набік, щоб знову не зустрітися з пильним поглядом Леонхарт. – Не подумай, що я тобі не довіряю. Не те, щоб…

– Я зрозуміла тебе, Арміне.

Дівчина без роздумів витягнула руку вперед і торкнулася тонкими пальцями зовнішньої сторони долоні Арлерта, через що по його шкірі пробігся табун мурашок. Такий трепетний дотик здатний підтримати людину в моменти смутку навіть більше, ніж звичайні слова, які хлопець чує в свою адресу чи не щодня. Йому не потрібна жалість – лише підтримка.

Друзі дивились одне одному в очі, ніби розтоплюючи невидимі крижані стіни, зведені багатьма життєвими труднощами, втратами рідних людей і відданих друзів.

Вони сиділи удвох на піщаному березі бурхливої затоки. Їх осяювали промені сонця, а чуттєві дотики мимоволі запалювали майже згаслий гніт зневірених сердець. А було це так: він, вона і море.

Любі друзі, я вдячна вам за те, що ви приділили час моїй невеличкій роботі! Приєднуйтесь до мого щойно створеного телеграм-каналу, там будуть всі новини щодо виходу нових робіт (не лише по фендому Атаки Титанів): https://t.me/lady_tarnavska 🌙