— До завтра, тату!
Ніхто не сказав маленькій Мірі, що це завтра може настати набагато пізніше. Альтернативний всесвіт, де Місако померла, коли її доньці вже виповнилося п'ятнадцять.
#татусімимоволі #татусі_мимоволі #buddydaddies #AU #таймскіп #N #A #Міні #Закінчений
Здавалося, посмішка Мірі випромінювала сонце, коли вона розвернулась геть з матір’ю.
— Здається, ми так і не змогли змінитися, — сказав Кадзукі, дивлячись, як вона йде.
***
Міцно тримаючи аркуш паперу в руках, Мірі знову і знову перечитувала написане на ньому. Вона вже виплакала всі очі, тож тепер вони були просто сухі та втомлені.
«Моїй милій, милій доньці. Моїй найдорожчій дитині.
Хоча іноді ми не могли знайти спільну мову, ти повинен знати, що я завжди, завжди любила тебе і намагалася робити для тебе все, що було б краще. Мені дуже шкода, що я не змогла побачити твій випускний, але я знаю, що ти виростеш красивою, розумною та впевненою дорослою дівчиною, на відміну від тої, якою я була в твоєму віці. Залишати тебе в цьому жорстокому й темному світі прямо зараз дуже егоїстично з мого боку, але, боюся, у мене не було вибору. Однак у мене був один свого часу, і, боюся, я вибрала неправильний варіант: я не підтримував зв’язку з твоїми татусями. Ти, мабуть, пам'ятаєш двох дивовижних чоловіків, з якими ти прожила цілий рік, поки я була на самому дні. Здається, це було рівно десять років тому: тобі не було й п’яти, але це точно врізалося у твою пам’ять, чи не так? Раніше ти постійно говорила про них, але після того, як тобі виповнилося п'ять років, вони відвідували лише кілька разів.
Я не знаю, як у них справи зараз, тому я не хочу підіймати твої сподівання. Але після того, як я піду, вони перші, з ким тобі слід принаймні спробувати зв’язатися; у мене немає їхніх номерів, але в цьому конверті ти знайдеш їхню адресу та кілька фотографій з того часу, як ти жила з ними. Я впевнена, що вони подбають про тебе, тому не хвилюйтеся.
Навіть якщо ти їх не знайдеш, не сумуй. Я знаю, що ти знайдеш спосіб подбати про себе, і щойно ти засумуєш за мною, пам’ятай, що я завжди буду поруч з тобою в наших піснях.
Не здавайся, Мірі.
З любов’ю, твоя мама».
Плечі Мірі знову почали здригатися, тому вона притиснула руки до грудей і обійняла себе, аби трохи заспокоїтися. Вона не могла виявляти слабкість: принаймні зараз. Мама завжди казала, що вона сильна дівчинка, і повинна залишатися такою, доки не знайдеться хтось, хто скаже: «це нормально іноді дати слабину».
Але цього когось точно не було за дверима, у які вона постукала кілька хвилин тому:
"Скільки разів мені повторювати?! Немає тут Рея і Казу… ке? ко? Та все одно! Я живу тут уже шість років і я не знаю, де попередні власники! Йди до своїх батьків, дитино!" — старий зачинив двері прямо перед її носом. Мірі нервово здригнулася.
Вона зітхнула й обернулася, щоб вийти з дому. Вона відчула деяке дежавю від цього місця, але не була впевнена, чи справді впізнавала його. Вона також не пам’ятала облич її батьків і не була певна, що зможе впізнати їх зараз, навіть маючи фото при собі.
Вийшовши на вулицю, вона закуталася в зелений шарф, який був з нею майже відтоді, відколи вона себе пам’ятала. Похолоднішало, бо наближалося Різдво і теплі дні вже були далеко-далеко.
Мірі була готова розплакатися від безнадії. Вона вирішила погуляти, щоб просто не стояти на одному місці і не замерзнути на смерть.
"Неймовірно. За два дні я втратила маму і двох тат, про яких раніше навіть не підозрювала. Що може бути гірше?..»
Це було закладено для дівчинки-підлітка, єдиною турботою якої ще недавно була підготовка до шкільної вистави.
Вона не знала, скільки часу йшла містом Токіо, але в якийсь момент вона потрапила в мало знайоме їй місце. Мірі пройшла повз кафе «Ядорігі», вивіска якого не світилася, а вікна були забиті якимось картоном.
У неї було достатньо грошей, щоб залишитися в якомусь готелі на кілька днів, але вона знала, що врешті-решт опиниться в притулку.
Прогулюючись холодними вулицями, які поступово ставали все вужчими й темнішими, бачачи щасливі родини, які готуються до Різдва чи радіють першому снігу, вона почувалася майже непомітною. Так було до тих пір, поки гучний шум не вирвав її з роздумів. Швидше за все, це був постріл!
Мірі миттєво здригнулася і, налякано, інстинктивно обернулася в пошуках джерела звуку. Мабуть, вона зайшла в кримінальний район міста.
Майже відразу її погляд зустрівся з поглядом незнайомця, який стояв у сусідньому провулку. Його очі дивилися в неї й виражали одночасно шок і гнів, й Мірі нервово ковтнула: тепер вона помітила, що незнайомець був одягнений у все чорне, а ті самі темні пасма волосся, що спадали йому на очі, не віщували нічого доброго. І останнє, але не менш важливе: він тримав щось у руці, і це точно був пістолет. Пістолет, який щойно когось убив.
Після секунди порожнього глипання очима чоловік зробив повільний крок у її напрямку, зберігаючи зоровий контакт. Мірі пришвидшила крок і забажала зникнути цілком і з кісточками.
В якийсь момент вона зловила себе на тому, що біжить щосили. Чоловік ніби й не переслідував її, але дівчина не заспокоїлася, доки не дійшла до якогось готелю і, нерівно дихаючи, попросила маленьку кімнатку, щоб залишитися на ніч. Жінка на рецепції запитала, де ж її батьки, але, не отримавши відповіді, просто з розумінням передала ключі Мірі. Вона тихо подякувала і, щойно опинилась у напівпорожній кімнаті й усвідомивши, що під час бігу втратила шарф, почала нестримно схлипувати вголос. Звичайно, не тільки через шарф. Вона знала, що їй доведеться повернутися туди, звідки вона прийшла, щойно прокинеться, а потім негайно піти до дитячого будинку, оскільки тут більше не було кому про неї піклуватися.
Її маленький рюкзак полетів на підлогу.
***
З тих пір, як Кадзукі зрозумів, що Рей також підпадає під термін «хтось, до кого ти не можеш дозволити собі прив’язатися і можеш втратити в будь-який момент», він дистанціювався від нього. Це не було раптове рішення, це не було обговорюване рішення, це навіть не було свідоме рішення, але вони обидва знали, що це було правильним рішенням. Ймовірно.
Кадзукі переїхав у сільську місцевість і зробив усе, щоб мінімізувати свою роботу найманим вбивцею, підробляючи тут і там й ніде не затримуючись надовго.
Рей, навпаки, з головою занурився у вбивства, хоча цього не любив і не бажав любити. Обоє не могли пригадати, коли вирішили залишити свою квартиру, яка надто нагадувала про кращі часи (чи її знайшли вороги, й через це вони були змушені її покинути?) і навіть коли востаннє розмовляли один з одним. Але, відповівши на раптовий телефонний дзвінок від Рея, Кадзукі здалось, що минуло не так вже й багато часу.
— Якби я сказав тобі поїхати до Токіо, не ставлячи жодних запитань, ти б це зробив?
— Гм, я думаю, що так, але чому? І чого так раптово, га?
Відповідь надійшла не відразу.
— Місія пішла не за планом: мене побачив сторонній.
— Втрачаєш хватку, га? Тобі слід було залишити цю роботу набагато раніше. Але яке це має відношення до…
Рей не відповів на це, він просто продовжив говорити:
— Втікаючи, цей незнайомець втратив зелений шарф з твоїми ініціалами. І цей незнайомець виявився дівчиною-підлітком із каштановим волоссям, і я так впевнений…
— Навіщо ти мені це кажеш? — голос Кадзукі затремтів, коли він сказав це, намагаючись зберігати нейтральність і суворість, — вона з Місакі й, мабуть, не пам’ятає нас.
— Ось чому я хотів, щоб ти не запитував, а просто прийшов.
Кадзукі зітхнув.
— Скільки, за прогнозами, залишалося жити Місакі? Десь вісім-дванадцять років, так? — запитав він.
— Отже, десять років у середньому арифметичному.
На деякий час знову запанувала тиша з обох сторін.
— Ти знаєш, де вона зараз? — запитав Кадзукі, маючи на увазі не Місакі.
— Не знаю, але я думаю, що її можна відстежити.
— Ну, ми ж повинні повернути дівчині її шарф. Я приїду завтра вранці поїздом.
***
На вокзалі Токіо, як завжди, було людно. Погода була ще холодною, але сонце змилувалось і ще деякий час благословляло городян та світило крізь хмари.
Потяг щойно прибув на станцію, готовий висадити старих пасажирів і прийняти нових.
На перон вийшов блондин років тридцяти, майже без багажу. Давно його не було в місті.
Назустріч йому вийшов темноволосий чоловік майже такого ж віку. Дивно, але він не звертав уваги на оточення і був глибоко занурений у свої думки.
П'ятнадцятирічна дівчинка з каштановим волоссям, маленьким рюкзаком і розгубленим виглядом збиралася сісти на потяг із Токіо саме на цій платформі.
Рей побачив Кадзукі і попрямував до нього, Мірі поспішила сісти в поїзд. Хтось штовхну її, або ж це вона на когось налетіла.
Цей хтось не вибачився, отже, мабуть, це вона з неуважності врізалась?
— Вибачте, — пробурмотіла Мірі.
Спочатку вона не отримала відповіді, тож подивилася, в кого це вона влетіла. Побачивши, вона одразу завмерла. Мить потому, той хтось дістав із кишені зелений шарф і простягнув його Мірі. Вона просто стояла в шоці і не брала, але й не тікала. Не погрозливо, а ласкаво, майже як давній знайомий чи родич, якого їй важко було впізнати, він сказав:
— Ти так змінилася, Мірі.