#містика #відьми #F #В #Міні #Закінчений
Вона була відома як зрадниця свого Бога. Її наставниця — не проста відьма, а темна чаклунка, про яку ходили легенди. Навіть священники боялися підходити до її Сутінкового лісу. Ці дві відьми створили свій ковен: їх знали, як темних сестер. Вони удвох жили в Сутінковому лісі, тримаючи в страху найближче село, священники якого щодня молилися за захист своєї домівки від темної сили відьом.
Вона була донькою місцевого диякона, що стала на грішний шлях. Нечиста сила оволоділа нею та її помислами, але настільки сильно вкорінилась у її єство, що навіть щоденні молитви про прощення не були почуті Богом. Тоді її у свої обійми прийняв Сутінковий ліс... Роками ніхто не чув про дияконову доньку, аж допоки не настала в селі засуха. Спека вбила майже весь врожай і худобу. Зморені голодом люди вже полишили всі надії — звернулися по допомогу до відьом. Відгукнулася на їхні благання відьма, і відправила до села ученицю свою — дияконову доньку. Та натомість просила плату: віддати їй на наставництво трьох молодих дівчат.
Дияконова донька не стала чекати плати, бо не могла вона дивитися на страждання своїх рідних, та й викликала рятівну грозу. Три дні не вщухала негода: буря зривала дахи, вода затоплювала городи. Та як вийшло сонце з-за грозових хмар, так й проросли із землі нові паростки хліба. Дякували селяни відьмі, але платити не хотіли. Не пробачив диякон дочці своїй її гріховний шлях, розпалив він вогнище та й спалив на ньому власну дитину. І на місці тому зарікся диякон покарати відьму, що повела його дочку шляхом неправедним.
Чекала відьма на сестру свою рівно три дні. Та як не повернулася вона, то разом зі штормом надіслала до села звістку, вимагаючи плату за свою допомогу. Відправив диякон до відьми відповідь: очистили грішну душу учениці її, відмовляються люди плату віддати. Розлютилася відьма, наслала на село страшну бурю — врожай увесь розтрощили нещадні вітри, землею засипало криниці. Знов страшний голод накрив людей. Тоді надіслала ще одну звістку відьма: як до ночі не отримає вона назад свою сестру, так опівночі накриє село жахіття. Не було що віддати відьмі, то наказав диякон усім зачинитися у своїх хатах, сховатися від відьми.
Рівно опівночі відьма ступила у село. З-за закритих вікон чули люди її кроки вулицею. Безперешкодно дійшла чаклунка до церкви, де досі тліло вогнище. Під ним лежали обгорілі кістки. Впала відьма на коліна, стала збирати кістки сестри своєї, оплакувати її смерть. Вийшов з церкви диякон, став промовляти молитву, хотів назавжди вигнати з села чаклунку. Та лиш дарма він витратив голос свій — відьма не з нечисті створена була, а сама природа наділила її тою силою. Подивилася відьма на диякона — побачив він жінку молоду: мала вона шкіру білішу за сніг, волосся чорне, немов земля і очі бурштинові, що були сповнені сліз кривавих. Спитала чаклунка: «Чи це ти вбив Юстину, доньку свою?» Відповів їй диякон: «Врятував я її, відьмо. У смерті сестри своєї лиш сила твоя нечиста винна».
Розлютилася чаклунка, заговорила вона голосом нелюдським: «Не сестрою вона мені була, а дружиною. На вогнищі спалив ти кохання моє, то спалю я твоє у вогнищі своєму».
Охопив страшний вогонь село, палало все навколо, та й навіть церква свята зайнялась полум'ям. Злякався диякон, втік до хати своєю, та знайшов там лише мертві тіла родини своєї, чув він лиш крики селян своїх, що у власних домівках навіки й залишилися. Впав він на коліна, став молитися Богу, благати про порятунок. Та не того він благав — лиш сильніше загорілося полум'я, поглинаючи диякона. Нестерпний біль пронизав тіло його — вогонь лиш живився його криком, допоки не забрав останню краплинку життя в його тілі.
До самого ранку горіло вогнище відьми — аж допоки не залишилося тліти селище разом зі своїми мешканцями. Стояла посеред вогнища відьма, оплакуючи кохання своє. Проростали із землі нові рослини, сплітались у вінок строкатий. Забрала земля кістки Юстини, і лиш її хрестик натільний залишила собі відьма.
Йшла відьма доріжкою вугіллям всипаною, і де торкалися землі її ступні оголені виростали дерева. Кістки великі й малі огортала земля й ховала у своїх тенетах. Стало це село частиною Сутінкового лісу, назавжди загублене у кронах високих дерев. І лише вінок, із квітів сплетений, нагадував про кохання відьми.