![](https://static.wixstatic.com/media/18cb89_66a247bc13794931ac9a79c0af02e0b2~mv2.jpg/v1/fill/w_132,h_132,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/18cb89_66a247bc13794931ac9a79c0af02e0b2~mv2.jpg)
За вікном кружляли біло-рожеві пелюстки цвіту яблуні. Крізь відчинену кватирку долинало зрошене їх ароматом весняне повітря. Сонячний промінь бив щільно зітканим золотом світла просто на дубову підлогу лікарні. А в небі губились в блакиті ластівки, що не так давно повернулись із теплих країв.
Івану хотілось жити як раніше. Босоніж бігати по живому шовковистому споришу, зовсім як в дитинстві у бабусі на селі. Набивати живіт червонобокими вишнями, на яких після дощу залишились краплі і від яких так зводило щелепу. Запахло пряженим молоком з медом. В пам'яті ожила пишна фігура мами, що пекла для синів пиріжки. Згадались її теплі, ніжні обійми, ніжніші від цвіту яблуні. Набагато. А як було приємно обіймати її у відповідь!
Очі засльозились і Іван кліпнув. Всього на мить. На половину миті. Але було вже пізно. Під повіками застелився морок. Перемішуючись з кров'ю, він бив ключем, неначе з пекла. Кричали всі: і німці, і свої. А голосніше від усіх кричав Іван. Так здавалось йому. Від тих криків стугоніла земля і не було чути навіть власних думок. Не було чути вибухів, сичання смерті і голос Бога... Чути не було.
Вогонь пожирав плоть. Тягнуло трупами ще за годину до бою. Після – тільки сировим м'ясом, нутрощами, лайном і болем. Болю було більше від усього. Він гіркий. Сильний. Сильніший від дзвону в вухах після оглушення. Як тоді хотілось обійняти маму...
Іван не міг підняти свої бетонні повіки. Боявся, що навіки залишиться з тим, що за ними. З тим, що бачить кожної ночі. Завжди.
А птахи все співали. Виводили щось весело й радо. Хотілось відхилити штори побільше, аби щебет упав до кімнати росою. Відстань до вікна – витягнута рука. Іван потягнувся до мотузки. І впав. У нього більше не було рук. І встати сам він також не зможе. У нього більше не було ніг.
Ось він – герой Великої Вітчизняної! Лежить на брудній підлозі. В лікарні для душевнохворих. Душа його боліла – це точно. Плакала, кричала, рвала на собі волосся, викривлюючи обличчя в тваринному вереску. Але йому тут було не місце. Він точно знав. Нікому тут не місце. Та радості звільнених від нацистської чуми міст нема чого дивитись на наслідки війни. Такі як Іван будуть псувати краєвиди своїм потворством. Потворством тіла.
Сльоза все ж скотилась сухою потрісканою щокою. Потворство тіла приречене гнити без права вийти світ. Після чого помре. Потворство душі, тим часом, залишиться у стерна навіки.
Мені важко підібрати слова, щоб описати те, що я відчуваю після прочитання вашого твору. Це жорстока правда, про яку мовчали, про яку не можна було говорити. Я дякую вам за те, що ви пишете такі твори, що змушують задумуватися, що точно залишають за собою слід ❤️