#Сирин #MoonChaiStory #ВізуальнаНовела #МунЧайСторі #МунЧай #Лев_Марія #G #Б #АвіновЛев #АвіновЛевКостянтинович #Викладач_Студентка #Міні #Закінчений #Зізнання #тижденьгелловіну #18+ #згадка_про_секс
Спільно з: @Aks Muravska.
— Стейсі, не треба…
Але Стейсі вже не слухає подругу. Чи то від кількості алкоголю, випитого декілька хвилин тому, чи то від надто голосної музики на цьому балі-маскараді, а чи просто від небажання чути.
— Прошу!
Д’яченко стоїть як укопана. Страх усередині не дозволяє поворухнутися, навіть коли Настя кидає на неї рішучий погляд через плече, впевнено прямуючи до Лева Костянтиновича, що, нічого не підозрюючи, стоїть і весело розмовляє з Собко і ректором. Поруч із ними — Ада, очі якої округлюються, коли вона помічає постать дівчини, що швидко наближається. Гірс посміхається, і Марія готова розплакатися від розуміння, що зараз її майбутнє залежить від іншої людини. І від реакції ще однієї, надто важливої для неї.
Проте вона нічого не робить, щоб зупинити це божевілля, яке почалося більше року тому… І нічого не робить, щоб зупинити подругу.
Лише, зашарівшись, намагається відійти подалі, але так, аби всі дії Стейсі були в полі зору. Аби вона, якщо щось уже зовсім сильно піде не так, хоча б спробувала виправити ситуацію.
— Знаєте, Леве Костянтиновичу, Ви поводите себе як найбільший дурень у світі! — Різке звернення Гірс не залишається без уваги. Д’яченко вже готова провалитися скрізь підлогу цього залу… І обов’язково провалиться, коли випаде така нагода.
Ада відходить від Авінова подалі, Собко кривиться. Незрозуміло, чи то він радий, що на Лева нарешті визвірилися, чи й сам неприємно вражений. Асгайр Адамович, у своїй звичній манері, приймає вигляд зацікавленого слухача, поки Лев, не розуміючи абсолютно нічого, стоїть і здивовано дивиться на дівчину.
— Настю, що сталося? — невпевнено промовляє, та дарма він це... Марія чудово розуміє, що зараз буде.
— Не називайте мене так! — кричить студентка настільки голосно, що тепер слухачів їхньої розмови набагато більше. Хорсівка стукає себе долонею в лоба, споглядаючи за чоловіком, який починає панікувати, але Гірс уже не зупинити.
— Ви найогидніший чоловік, якого я коли-небудь бачила! Ви ж прекрасно розумієте почуття дівчини до Вас! Але і-г-н-о-р-у-є-т-е, як останній козел!!
Здається, зараз саме час тікати. І сказала б Марія, що треба дріпать, проте нема кому. Хіба собі, але вона не може піти. Це означатиме, що вона зовсім не контролюватиме ситуацію.
Коли Лев озирається, натовп удає, що його аж ніяк не цікавить дивна розмова. Хтось поправляє гелловінські прикраси, наново запалює свічки у гарбузах чи поруч із ними, а хтось просто п’є, не зупиняючись. Навіть коменда…
Шо? Комендантка?! То це шо виходить, Марії більше не треба буде платити за вхід до гуртожитку, якщо вона запізниться? Можна буде просто нагадати Жанні, як та віджигала… Ото крику буде!
А поки кричить лише Стейсі та моторошна музика з колонок. Ну, і Д’яченко. Подумки.
Авінов, збагнувши, що щось треба робити, бере Велесівку за зап'ястя, ніяково вибачається перед колегами і веде ту за собою. Студентка бубонить щось нерозбірливо грізне, проте таки біжить слідом, аби далі продовжувати виказувати йому все, що вона думає.
Стейсі та Лев вибігають на вулицю, Марія — за ними, ховаючись недалеко від входу. Викладач одним рухом випорожнює свій бокал і ставить на якусь гіпсову статуетку привида.
Навколо атмосфера дуже підходяща до переживань Марії. Кольорові прикраси, які повинні нагнітати, поки тільки підтримують дівчину в тому, що не одна вона здається надто сірою на їхньому фоні. Он, гарбузи теж не такі вже й радісні… Від слова “зовсім”.
— Стейсі, що ти там витворила? Я хочу пояснень, — серйозно запитує Авінов. Хоча, бачачи Гірс напідпитку, на нормальну відповідь він точно не розраховує. Тільки сподівається.
— Пояснень!? А що Вам не зрозуміло в тому, що Ви закриваєте очі на почуття дівчини, яка вас кохає?!
Добре, сподівання дійсно були марними…
— Та про яку дівчину ти говориш?
— Про дику!
Чоловік важко видихає. Його врівноваженість кудись миттю пропадає.
— Ти можеш нормально пояснити?!
Марія не дихає. Навряд чи хтось колись в академії бачив викладача таким нервовим… Принаймні вона вперше бачить. Чи чує. Але Стейсі, здається, це взагалі не хвилює: подруга продовжує гнути свою лінію, не думаючи зупинятися.
— Нормально пояснити? Це як, по складах? — Дівчина в агресивному жесті заправляє своє волосся назад. — Тоді слухайте уважно: Ви, абсолютно дорослий та досвідчений, на перший погляд, чоловік, ігноруєте Д'яченко Марію, як маленький, боягузливий хлопчак!
Лев різко стає білим як сніг. Марія — також, і в думках вона явно молиться всім богам, аби в чоловіка не було ніяких проблем із серцем, про які їй самій не відомо, а подрузі — так точно. Проте він наче не хватається за серце, не кричить від болю, хоча й вигляд має доволі… передсмертний.
Стейсі стоїть і злісно видихає на нього повітря. Мовчить, очікуючи на відповідь, та чоловік, здається, навіть не збирається їй відповідати: просто присідає на лаву й, відкриваючи та закриваючи рота, зовсім уже шоковано дивиться на студентку.
— Тобто… Марія в мене закохана? — Лев розгублений. — І ти ледве не прокричала це на весь бальний зал?..
Стейсі досі агресивно дихає, сперши руки в боки, поки Авінов утомлено проводить рукою по обличчю.
Здається, зараз чудовий момент, аби Д’яченко могла провалитися під землю…
— Настю, ти, вибач, точно в собі? Не перепила? — Чоловік змучено дивиться на Велесівку. Цей жалісливий погляд діє на Анастасію як червона тканина: вона дратується ще більше.
— Знаєте що, Леве Костянтиновичу?!
Він не здатен на більше, аніж підняти одну брову. Дівчина продовжує:
— Ідіть Ви до чорта на гостини, раз усе Вам не так! — І швидко розвертається, біжучи кудись. Просто зникає в темряві, яка наганяє атмосфери кожного разу, як звернути на неї увагу.
Чи варто говорити, що викладач з настільки незрозумілою інтонацією шепоче щось собі під носа, що Марії здається, наче він проклинає студентку Велеса?
Втім, цей його таємничий шепіт і тривожні рухи руками припиняються: він, як і Стейсі, різко зіскакує з лави й біжить чи, скоріше, швидко йде назад до приміщення. Ой йо…
Хорсівка, ледь заходячи до зали, помічає викладача у тій самій компанії, що й до розмови з Гірс. Уявляє, як той незручно пояснює ситуацію, і ладна вбити себе за те, що йому, вона впевнена, доводиться брехати. А брехню він ненавидить чи не найбільше.
Марія не слідує за ним далі. Занадто страшно. Вона не знає, що робити далі та як поводити себе поруч із ним. Якби ж хтось підказав... Але ніхто не підказує, тому студентка знову вибігає на вулицю, поки її не помітили, і прямує куди бачать очі. Чи то не зовсім бачать, оскільки далі декількох метрів від академії світло сьогодні не поширюється.
Чарівні гірлянди, тьмяні ліхтарі, павутинки, привиди… У будь-який інший раз вона б раділа, як чітко вдалося передати атмосферу Гелловіна, однак не сьогодні. Цьогорічний бал-маскарад для неї повинен був бути особливим.
Вона особливо до нього готувалася, обираючи гарний наряд, і саме цього вечора хотіла перевтілитись у когось, хто не буде боятися, хотіла сховатися за маскою…
А вийшло, що ховатися тепер доведеться зовсім не за маскою, а й у цілому від людини, яку так сильно кохає. Тому що вона не має стільки відваги, щоб робити вигляд, ніби нічого не сталося, ніби нічого не змінилося.
Попри усі тривожні роздуми Марія таки доходить до… верби. Дідько, ну чому саме до неї?!
Дівочий стогін порушує звичні звуки навколо.
Чесно кажучи, вночі тут, виявляється, моторошно. Особливо тепер, у велесову ніч, коли поблизу можуть спокійно собі бродити кошмарики та сутності.
Різні думки заповнюють її голову, у більшості — тривожні, однак Д’яченко намагається їх придушити, починаючи тремтіти. Нерви їй іще потрібні... Та думки все повертаються і повертаються до викладача.
Раптом вона чує тихий тріск із боку. Швидко повертається — але нікого не видно. Марія якось надто рішуче, як на її стан, підходить до кущів, запитуючи:
— Хто тут?
Гнітюча тиша. Може, їй просто здалося?.. Проте не встигає дівчина заспокоїтися, як на неї налітає нічниця. Студентка майже німіє від страху. Вона боїться тих сутностей до чортиків із першої зустрічі й дотепер.
Що робити, поки всюди темнота? Куди бігти, якщо воно поруч? Як кричати, коли відібрало мову?
Марія повільно відступає назад і від страху майже не чує, що промовляє нічниця. Не розбирає жодного слова та ледве не падає на когось позаду, лякаючись іще більше.
— Марія? — стривожено запитує Лев. Ну… їй плакати чи радіти?
Вона різко повертається до чоловіка обличчям і дивиться спочатку на нього, а потім — на місце, де була нічниця. Абсолютно пусто.
— Леве К-костянтиновичу, т-там точно була нічниця.
Авінов вдивляється в темряву, проте нічого не знаходить, не відчуває.
— Маріє, заспокойся, будь ласка. Там нічого немає. Нікого. — Він, навряд чи повністю усвідомлюючи свої дії, заспокійливо гладить її по спині, пригортаючи до себе. Д’яченко, і до того налякана, починає тремтити сильніше. Чоловік це помічає, однак ніяк не виказує себе, продовжуючи спроби заспокоїти дівчину.
— Присядемо? Нам треба поговорити.
Дівчина нажахано киває кудись йому в ключицю.
І на шляху до лави, і сидячи на ній, вони просто мовчать. Єдине, що порушує безмовну тишу, — це вітер і падіння листочків. Проте відчувається як холод і страх.
Марія піднімає голову, вдивляючись у небо. Незліченна кількість зірок ніби споглядає за парою, за їхніми емоціями та непроговореними словами. Місяць просто дивиться, наче й не засуджуючи, з бажанням допомогти віднайти правильний шлях…
— Маріє…
Хорсівка не повертає до нього голови, лиш із готовністю вислухати лекцію на нетипову тему заплющує очі. А варто їй таки подивитися на викладача — і вона би побачила, як він нервується, як переймається тим, що хоче сказати. Як для нього то серйозно.
— Я думаю, ти знаєш, що мені розказала Анастасія, а тому не змушуй мене повторювати її слова, будь ласка. — Лев стискає пальці у спробі похрустіти. — Просто… поясни дещо. Чому? Чому ти… закохалася в мене?
Д’яченко саркастично хмикає. Вона ж не перша. Невже він не знає і не бачить, наскільки популярний серед студенток і як вони на нього дивляться?..
Авінов уже збирається перепросити за запитання і закрити тему, — з чого він узагалі взяв, що Гірс сказала правду? — але Марія нарешті наважується відповісти.
— Бо це Ви, Леве Костянтиновичу. Весь такий ідеальний, комфортний і правильний. Таких усі люблять.
— І часто не цінують.
— І часто не цінують…
Студентка видихає і важко ковтає. Якби лише мала змогу, вона би цінувала. Кожну мить, проведену разом, кожен погляд чи дотик. Хоча… вона і так цінує. Різниця тільки в тому, що те, що вона постійно прокручує у спогадах, має суто викладацько-дружній характер.
Чоловік не відводить від неї, яка вже дивиться просто прямо в нікуди, погляд і шепоче незнайомі слова. Одразу стає тепліше.
— Нумо я покажу дещо? — мовить Лев, і його голос тремтить від хвилювання. Дівчина нарешті повертається до нього, здивовано кліпаючи. Не почути зміну було б божевіллям…
— Що?
— Дай руку, будь ласка.
І вона без роздумів дає.
Занурюється в інші, не її емоції, думки й переживання.
Випадає з тривожної реальності.
Стає Авіновим Левом Костянтиновичем, його серцем, мозком і душею.
Переглядає спогади один за одним із його точки зору.
Згадує милі моменти з його боку.
І таки падає у вир вагань і сумнівів викладача.
А потім виринає, без змоги сказати й слова. Мовчить, хапає ротом повітря і далі мовчить, шоковано розглядаючи чоловіка тепер уже навпроти, який відводить погляд убік та прибирає свої руки від її.
— Леве Костянтиновичу…
— Леве, — пошепки виправляє, проте вона прекрасно чує.
— А. Я…
Так багато хочеться сказати і так багато зробити… Але вона говорить лише одне, ризикуючи всім. У чому ризик, щоправда, — невідомо.
— Я дуже сильно кохаю тебе, Леве.
Здається, це саме те, що Авінов очікував почути. Від неї, а не Стейсі. І ось вона, точка невороття…
Його кадик смикається, коли він швидко скорочує відстань між ними і ніжно, ледве не повітряно цілує Марію в губи.
Його тремтячі, але гарячі руки охоплюють її обличчя, коли він сідає максимально близько біля неї.
І його серце раптово зупиняється, коли він не відчуває взаємності.
Чоловік відсовується, повертаючи Хорсівці особистий простір. Навіщо він це зробив, навіщо поцілував, налякав? Куди поспішив?
— Вибач… Вибач мені, будь ласка. — Лев розтирає обличчя долонями, та це не допомагає позбутися сорому. Дурень… — Я не хотів… Тобто хотів, але не налякати тебе. Вибач…
Д’яченко не вірить у тільки-но відчуте. Це сон? Бал-маскарад закінчився, всі, і її компанія також, уже давно розійшлися по кімнатах і відпочивають?
Але це не сон. І вона розуміє це лише коли щось усередині до болю стискається від вибачень.
Байдуже, як сильно завтра червонітиме. Червоніти — не жалкувати. А жалкувати Марія точно не буде, бо…
Бо сама повертає голову викладача до себе. Сама охоплює його щоки своїми долонями. Сама наближається, сама цілує його спочатку в куточок губ, а потім і прямо в них. Повільно, невпевнено… Невміло і приємно.
Дихання перехоплює обом, але зупинятися ніхто не збирається. Руки плавно ковзають тілами й обличчям, гладять, стискають шкіру.
Якщо декілька хвилин тому вітер здавався прохолодним і щипав шкіру, то зараз він необхідний, аби від дотиків, від цієї неминучої пристрасті не зосталося ніяких опіків.
Кожен їхній рух, кожне стискання залишається в пам'яті й невидимими слідами на тілі.
Варто було тільки почати, як зупинитися вже неможливо. Марія з кожним поцілунком усе впевненіше стискає чоловіче волосся і намагається пробратися своїми пальцями під його сорочку, бажаючи бути якомога ближче. Лев сміливіше дає волю рукам, пересаджує дівчину собі на коліна…
Хорсівка торкається прохолодою своїх рук до його розпеченої шкіри під одягом, ні про що більше не думаючи. Чуже дихання в області шиї розпалює, і вона відразу ж стогне, коли Авінов ніжно кусає її шкіру.
Лавка якась тіснувата для двох пристрасних тіл… Тіснувата й для їхніх стогонів і важкого дихання.
Місяць неначе навмисно безжально яскравий та освітлює всі частини обох тіл, окреслює всі вигини… Змушує ніяковіти від бажання, яке так легко прочитати в очах.
Сукня піднята занадто вульгарно, і Лев цим користується. Гладячи, вміло надавлюючи й нагострюючи вуха, щоб почути ще один стогін, відчути її тіло, вібрацію та задоволення від його покачування…
Він ледве тримається, то стискаючи, то погладжуючи свою збудженість. Він горить. А вона знову й знову підпалює його мимовільними рухами стегон на ньому ж.
Сорочка давно розхристана. Напівоголене тіло чоловіка не дає дівчині ні хвилини спокою, тому вона рефлексивно пощипує його, невміло ласкає і цілує, залишаючи вже зовсім бліді сліди від губної помади. Розпускає руки по не дозволеним раніше місцям. Слухає тихий задовільно-підтримуючий шепіт на вушко і запитання, чи все добре, чи вона точно хоче цього — ніби знову на лекції, але індивідуальній. Відчуває великі сильні руки на своїх грудях, шиї, спині… Скрізь. Тоне в цих дотиках. Намагається слідувати ритму. Насолоджується його компліментами. Говорить йому щось неймовірно стидливе та просто мліє в його міцних гарячих руках. Розвіюється його диханням. Кусає його шкіру. Дозволяє залишати сліди на своїй.
Вона здригається.
І він.
Вона насолоджується.
І він теж.
Лев запам'ятовує все, щоб на наступний день не дати їй від нього висковзнути.
Марія ж сподівається, що на наступний день він не дасть розбитися її надіям та серцю.
Обоє неймовірно вдячні Стейсі.
Ніч глушить їхні останні стогони і ховає їхню маленьку таємницю за зорі, яку обов'язково забере із собою, щоб постійно нагадувати їм про цей бал-маскарад.
Найкращий бал-маскарад…
Скажу чесно, я далеко не фанат мунчаїв. Бо не грала в Сирин. (Виправляйте, якщо я щось переплутала або написала не так) І не знаю головних персонажів. Але цей фанфік мені сподобався. Для мене він як оригінальна історія. І вона має досить багато різних відтінків переживань. Мені сподобалося як розвиваються події. Що ще додати? Хіба це не найкращий Гелловін?