«Ненависть - бо кохаю.
Ненависть - бо боюсь.
Ненависть - бо не вічна
Та наша любов,
Що зродилась з вуглів.
Ненависть - бо пекельно палаю,
Згораю у вирі тих почуттів,
Що кличу їх ненависть.
Ні, то – любов».
- Замовкни! - рявкнув я тому гульвісі з Матри у відповідь на його недолугу пісню.
З ненависті не проростає кохання. Вона не має прихованого підтексту. Ненависть - це просто ненависть. Все.
Виявилось, що не все...
Коли тримав її руку на стику світів, на межі життя й смерті, а навкруги вирувала стихія, що нещадно грозилася нас розлучити навіки, я зрозумів, якій ненависті виспівував оду той дурник-бард.
Коханню. Тому, що пізнав я з Меною, та зрозумів запізно. Тоді, коли її тендітні бліді пальчики вислизали з моїх рук, а я захлинався в ненависті, що не вберіг, а тепер назавжди втрачу.
Незадовго до того…
Мена сиділа на припічку й меланхолійно споглядала непогоду за вікном. Стихія не на жарт розігралася, наче теж відчувала це напруження, що вирувало між усіма трьома світами. Дві частини ланцюга нарешті були в них. Як і віщували монахи – вони вказали на третю частину. Туди, де троє подорожніх її знайдуть.
Мена нервово потирала кисті, час від часу підставляючи долоні назустріч прохолодним дощовим краплям. Мітки не пекли. Не вони цього разу їй дошкулили, а шматки ланцюга, що зімкнулися, немов кайданки, на обох тоненьких напівпрозорих руках. Вібрація й сила, що вливалася, виливалася й переповнювала все навкруги й саму Мену, її тіло й думки, вказали шлях до стику світів. На рахунок три Лівей з Тао зірвали ці кайдани з її рук, але полегшення колишня жителька Небес не відчула: лише гул у голові та гіркий дряпливий жмут у горлі, а ще відчуття… Відчуття, неначе щось життєво важливе відкраяли від неї: відрубали шматочок Мени, і без нього Мена перестала відчувати себе Меною.
З ланцюгами на зап’ястках було погано, але без них, здавалося, неправильно.
Та це не єдині думки, що клубочилися в закутках її свідомості… Бо наново шлях до частини ланцюга лежить утрьох: ненависть, любов та живий мрець. З неспокійним серцем Асарі та Ґуан знову відбули в розслідуванні: при найменшому наближенні до розгадки хтось вправно встромляв палиці в колеса. Хтось, хто вивчив їх надто добре, щоб точно знати куди цілити.
Панібратство Небожительки з непересічною «людиною» непокоїло всіх, окрім Тао, який уже звик до вибриків Лівея, та Мени, яка прекрасно усвідомлювала, у яких бурхливих «водоймах» вона безповоротно тонула.
Недовірливі боги за старшу полишили діву Шан. Але для духа друга знахідка не була в радість, бо, замість скарбів, вона зіштовхнулася зі своїм минулим, а тому відбуття дівчини до Колиски задля подальшого вирішення її долі було лише питанням часу.
Мені випікало серце лишень від однієї думки, що залишить подругу з ЦИМ на самоті. І тепер, коли Шан пішла, нігті Мени вгрузали в дерев’яне підвіконня від власної нікчемності: вона нічим не зарадила болю подруги, не змогла нести пліч-о-пліч тягар її минулого, бо триклятий ланцюг – важливіше! Бо якщо першими не доберуться й не зруйнують план Канга, то подруги, яку треба втішати, може не стати. Дух запевняла Мену, що та нічим їй не завинила, однак Небожителька все одно відчувала цю провину хай у чому б там її не переконували.
Та совість загризала через дещо інше… Навіть у скрутну для себе хвилину Шан бідкалася, що полишає свій дорогоцінний скарб – свою єдину й любу серцю й душі подругу – на смертника та юродивого.
«Вони всі так палко бажають вберегти мене… Та чи справді в цьому є сенс? Коли душа й серце мої вже розлетілися на тисячі друзок, бо така воля того, хто розколює душі», - Мена судомно вдихнула, коли згадала той доторк, до її душі… Один легкий порух, і він би запросто її розколов. Затримала повітря. І видихнула з полегшенням, коли в спогади ввірвалася ніжність, з якою, мов хвилею, на неї накотив Лівей.
А разом з тим і біль, який назавше викарбувався в її серці.
Мимоволі спогадами повернулась у той день…
- Я не обділений привабливістю. Та що там казати, мабуть, один із найвродливіших чоловіків серед свого поріддя. Але ж ти не пустоголова богинька, щоб сохнути по комусь такому, - Лівей провів пальцями поряд з обличчям Мени, немов змахував пилинку, а затим його рука спустилася нижче, і він глухо прогуркотів:
- Кінець кінцем, це занадто небезпечно відкривати свою душу комусь на кшталт мене, бо можна так... - його пальці ковзнули вглиб, обережно доторкнувшись до сяйливого теплого згустку. Мена гучно вдихнула, не осмілюючись видихнути й пінту повітря, а демон муркотливо продовжував, хоча в голосі його крилася кипуча злість:
- І душі ненароком лишитися.
За цим мали послідувати сталеві лещата смерті у вигляді долоні Лівея, однак Небожителька відчула лише, як ковзнув його палець спіднизу, вимальовуючи неквапливе коло по всій осі. Ноги тремтіли, а коліна підкошувалися; у голові все плуталося й паморочилося. Він торкався там, де торкнутися неможливо. Вислів «на струнах душі» з Лівеєм набував зовсім іншого сенсу, оживав, як і оживало все єство Мени, тягнучись назустріч йому… Тому, хто не вірить у кохання, але витворяє таке…
На очі самохіть накочувалися сльози. Богиня хотіла відвернутися: він не заслуговував її сліз, він не мав бачити, як ламає її та всі надії разом – одним змахом руки.
Будь-який необачний рух означав, що душі не вціліти. Мена розуміла це, й усе одно збиралася відсахнутися, та наостанок…
Скляні, повні гарячих сліз, очі Небожительки зустрілися з його байдужими й холодними. Князь прочитав настрій Мени, вгадав наміри Богині, а тому натис на її, все ще сяйливу, душу трішки сильніше, але не менш м’яко. Натиснув так, що граційне беззахисне тіло виструнчилося, немов натягнута струна, й розслабилося в його цупких обережних обіймах.
Мена важко дихала, а на чорному оксамитовому ханьфу повільно розтікалася солона тепла пляма.
Він мовчав. Вона мовчала.
Їй було, що сказати. Їй було, про що кричати. Стільки емоцій вирувало в душі, не знаходячи виходу, вибухаючи новими потоками сліз.
Йому сказати було нічого. Хоча його дратували ці сльози. Дратували її очікування. Від самого себе він теж зараз дратувався, що вона ллє сльози, а він не відповідає її очікуванням.
- Знаєш, ти б могла наплакати на цілу річку. Бурхливу річку, - Лівей, відсторонюючись, міцно стиснув Небожительку за плечі. Його вуст торкнулася облудлива посмішка.
Мена промовчала. Вирішила, що замкне всі свої почуття за сімома замками. Хоча…
«Та він і так уже побачив усе, що хотів», - ніжні вуста стиснулися в грубу риску.
- Мено? – у голосі чулося занепокоєння: не втримався, стіна жорстокості впала, та було вже запізно… Небожительку поглинув власний кокон гнітючих думок, Лівея вона навіть не почула. Кволо відмахнувшись, Богиня почимчикувала в напрямку нічлігу. Очі її бездумно блукали ландшафтом. Під ноги вона майже не дивилася, а тому часто зашпортувалася.
Демон хотів окликнути чи наздогнати, але вкляк на місці. Він усе зруйнував. Але чому йому не байдуже?
«Ці людські почуття… Від них лише зайвий головний біль», - Лівей відчував відразу, а вслід за нею з темних глибин його душі вивергався вулкан ненависті. Такими осоружними були йому її почуття? Чи свої власні?
Очі зблиснули червоним. Князь різко крутнувся на п’ятках і метнувся в протилежний бік.
- Мено? – до болю знайомий голос пролунав… На диво, цього разу не в голові.
Не прочитав її думок? Чи вдає, що не читав?
Хистким неквапливим кроком Князь наблизився до Богині, так що слабке місячне сяйво падало на нижню частину обличчя демона. Вираз його очей розгледіти було неможливо. Однак колишня жителька Небес знала: яким би «гарячим» не був напій, він не розтопить лід у його погляді, а найголовніше, у серці. Лівей непевно стояв на своїх двох, а тому відразу ж плюхнувся на припічок поряд з Меною. Від нього добряче несло.У голові саме по собі зринуло питання: «Цікаво, а такі як він взагалі можуть сп’яніти?»
Неначе, піймавши цю мимовільну думку за кінчик хвоста, демон повернув голову в сторону Мени. Тінь, як і до того, приховувала від чіпкого погляду Богині половину лиця, та від неї не сховався легкий усміх у кутиках його блідих вуст. Ще мить, і в нього вирветься якесь ущипливе слівце, але Князя пересмикнуло, немов він згадав, з ким насправді сидить тут поряд і кому у вічі так пильно дивиться, хоч це й приховують тіні: природні та його власні.
- Чому не спиш, а застуджуєшся, сидячи тут, на відсирілому підвіконні, й підставляючи голову й руки під дощ?
- Я звісно богиня у вигнанні й втратила майже всі свої сили, але ж не настільки слабка, щоб злягти від людського недугу, на відміну від тебе… Недосипання й тутешні протяги можуть легко тебе підкосити, Лівею, - вдавала, наче не знає, хто він. Просто «непересічна» людина. Не тому, що не могла прийняти його сутність чи щось на кшталт цього. Просто незнання робило стосунки між ними простіше. Не настільки просто, якби хотілося, але все ж…
Лівей лиш невдоволено цокнув язиком.
- А Боги не сплять? – усмішка була лукавою настільки, наскільки він міг собі дозволити в теперішніх умовах.
- А Князі не п’яніють? – вирвалося випадково: все ж таки сказати легше, ніж виконати.
Конструктивного діалогу не вийшло. Запала мовчанка. А слідом за нею…
- Якою б сильною богинею ти не була, Мено, тобі все ще потрібен гарний відпочинок, - його тіні стиха підкрадалися до неї: огортали плечі, нашіптували на вушко, пестили шию.
- Що ти… - Небожительці було складно говорити: усе тіло налилося свинцем від непомірної втоми, язик ледь повертався, а очі й зовсім уже неможливо було розплющити.
- Думки зачекають, - його глухий звабливий голос обпікав найболючіше. Тіні над Богинею згустилися, й вона з кінцями поринула в сон, а на вустах так і закляк її шепіт:
- Я тобі цього не пробачу…
- Ти й так багато чого не зможеш пробачити мені.
Лівей постояв так зо хвильку, роздумуючи над чимось своїм, а потім рвучко підхопив Мену на руки: «Богині на вулиці не сплять, - пауза. – Хоча речі в ломбард закладають», - назовні вирвався непроханий смішок. Демон усе ще вагався: зневажає чи-таки захоплюється? Проте всередині кипіло сильніше почуття…
Спину Князя лизав противний холодок, коли вкладав Небожительку в постіль, а тому Лівей, притягнувши свою ковдру з сусідньої кімнати, вкрив Мену й нею також.
«Слабка й беззахисна. Легко вбити, ще легше скористатися. Зате охоча всім допомогти. Плюєш на ризики і власну безпеку».
«Ненавиджу»… - шипів він крізь зціплені вуста, а очі палахкотіли яскраво-червоним.
«Не думай, що я не такий. Що не скористаюся. Можу і вбити, - обличчя викривила гримаса образи. – Хоча й не доведеться. Сама себе погубиш своєю дурістю й заповзяттям», - перед очима витанцьовували образи недалеких часів.
Коли зривав з неї ті кайданки. Коли сила поглинала її, ледь не роздираючи. Коли Мена, втрачаючи себе, ставала…
Демон заперечно мотнув головою. А слідом прийшла злість. Він підозрював з самого початку, то чому тепер відмовляється прийняти очевидне? Чому так вперто вдає, наче й не знав нічого, не планував скористатися?
Думки-черв’яки зжирали його зсередини, немов Лівей самотужки випив отруту демонічних щурів і стикнувся з долею тієї бідолашної. Та хто порятує його, якщо він труїть себе сам?
Не в змозі це більше терпіти Князь прожогом вискочив із будинку. Подалі звідси. Подалі від думок. Від неї. У Матру. Додому. Туди, де спокійно. Де звично…
Прийшов до тями, коли вже опинився в знайомій таверні в Матрі. Не пам’ятав до ладу навіть, як дістався сюди, проте за маскувальні чари, благо, не забув. Звісно, самому Князю Лівею – Розколювачу душ – ховатися зовсім не обов’язково, але не тоді, коли ставки надто високі, а Канг зі своїм дрібним змієням уже наступають їм на п’яти: зіштовхнутися з ними прямо тут і зараз – справжній сюр.
Гул у таверні наростав, а Князь уже давно не рахував кількість перепущених за цю ніч чарок. В очах туманилося, у думках, на щастя, – теж.
Та раптом гул п’яних голосів стих, коли на порозі з’явився бард. Лівей не вслухався в слова, а лиш мляво похитував склянкою в такт. Однак демон аж підскочив, коли голос співця пролунав над самісіньким його вухом. Тепер Князь розрізняв слова, що були вплетені в мелодію з самого початку:
«Ненависть - бо кохаю.
Ненависть - бо боюсь.
Ненависть - бо не вічна
Та наша любов,
Що зродилась з вуглів.
Ненависть - бо пекельно палаю,
Згораю у вирі тих почуттів, що кличу їх ненависть.
Ні, то – любов».
- ЗАМОВКНИ! – рявкнув Лівей у відповідь. Тепер від думок не сховатися; не заглушити їх ні звичними пейзажами, ні смачними напоями.
На долю секунди сам час завмер й усі інші разом із ним.Та барда не лякав гнів гостя, а навпаки, розпалював, бо кожна з його пісень мала свого власника, героя. І ця нарешті знайшла свого, а тому співець загорланив тільки сильніше: «Нена…»
Лівей мовчки вклав монету в долоню барда й вийшов. Пісня стихла.
- Ех, послухали б уважно, - зажурено махнув рукою менестрель вслід роздратованому гостю. – Не дарма ця пісня обрала саме Вас.
Розуміння того, якою саме монетою відплатив співцю, до Князя прийшло тільки, коли він знов опинився на території заїжджого двору:
- Ну… Чортяка! – зле сплюнув Лівей собі під ноги залишки гіркого трунку.
Та дехто зрозумів раніше…
- А хто це такий чудний виявив неповагу до прекрасної пісні шанованого барда? – прямо перед самим носом горе-співця виросла статна кряжиста фігура.
Канг.
- П-повелителю… - низько схилився пісняр: здавалося, що от-от поцілує нерівний рельєф землистої підлоги.
Канг лише байдуже махнув рукою, мов «облиш». Тоді як позаду нього вирізнялося чітке шипіння – то був Ян Лін:
- Поклони потім бити будеш, прихвос-стню. Відповідай, коли Повелитель запитує.
Співець на мить розгубився: демона, якому заспівав своєї пісні-ворожби, бачив уперше, а тому доста не знав, чого саме хотіло почути від нього шановне панство.
Та настирливо шипляче «Ну?!» Ян Ліна підбатожувало нерви барда. Той тремтливою рукою простягнув монету – єдине, що хоч якось вказувало на гостя – і тут же зблід. Коли погляд співця впав на власну розкриту долоню, бажання відмотати час так, щоб навіть не наближатися до похмурого пана (про те, щоб співати йому пісень і мова не йшла), заполонило барда по самі кінчики гострих скривлених вух.
На монеті виблискував Уроборос – знак Князя, що розколює душі*.
- Розумію, дар цінний, - владний грізний голос круговими хвилями розходився в кухлях присутніх. – Чи буде це достатньою платою за твою чемність? – Ян Лін моментально зреагував на слова батька, а тому його змія ковзнула вздовж плеча, вивалюючи монетку Канга зі своєї отруйної зубатої пащеки прямо на долоню співця.
Канг тим часом вдоволено вертів у пальцях здобуток: «От я тебе й знайшов, Л-і-в-е-ю», - не без присмаку зневаги на язиці вимовляв він ім’я надокучливого Князя.
А сам надокучливий Князь тим часом остаточно протверезівши, поспіхом скидав манаття своїх супутників в екіпаж (де він його дістав ще до світання, лишається тільки гадати). Власне компаньйонів про їх негайне відбуття за третьою частиною ланцюга самопроголошений ватажок попередити не спромігся, а тому Тао з Меною прокинулися на світанку вже в екіпажі з купою запитань.
- Ауч, - першою прокинулася Богиня, однак її пробудження було не дуже приємним, оскільки з солодкої млості її вирвав добрячий струс: Мена навіть гепнулася головою об одну зі стін екіпажу. Поступово примружені очі Небожительки звикали до денного світла. Вона повернула голову в бік і помітила, що Тао все ще міцно спить, незважаючи на те, що їх зараз трясе так, наче вони сидять на вулкані. Чари…
- ЛІВЕЙ! – дзвінкий голос розрізав шум коліс. Богиня насторожено супилася: «Що він задумав?»
- Я тут! – разом зі хвиським ударом батога почулося десь ззовні.
- Що це таке взагалі? Зупини негайно! Я хочу вийти, - Мена закипала від гніву. Ба навіть більше від образи, бо вона цілковито довіряла Лівею, а він їй – ні краплі, і тепер Богиня їде в невідомому напрямку, повністю покинута без будь-яких пояснень на волю Князя, а тому навіть за вухом не свербить.
- Мено, я потім поясню. Але зараз… - було чутно, що демону не вистачає повітря: коней він шмагав як навіжений. «Цікаво, скільки він уже мчить так без упину? І куди такий поспіх?» - кількість питань від його розмитих відповідей тільки збільшувалась.
- Не найкращий час для того, щоб робити зупинку, - перевівши подих Лівей закінчив фразу. – І місце теж… Не рекреаційне!
Мена визирнула у віконце.
- Що там? І де ми взагалі? – Тао навис над плечем Богині, й та стрепенулася від жаху.
- Т-тао… - але молодий пан не бачив їх і не чув. Мена не знала, чи варто їй зітхнути з полегшенням.
- Та що там? – Тао перехилився через раму та нічого, окрім безкраїх піщаних просторів, він не побачив.
- Там мерці. Їх багато, й вони всі лізуть сюди, - Небожителька стрімко блідла. Які саме мерці Мена уточнювати звісно ж не стала.
«Вони прийшли по Тао?» - Богиню знов і знов проймали дрижаки.
«Чому саме по нього?» - хоч і кволо, але Князь усе ж таки вичепив тонку ниточку, що вела до думок Мени.
«Я впізнаю цю форму. Бачила їх у видінні – це воїни Тао», - Небожителька хотіла приховати цю таємницю навіть у думках, а тому голос у голові лунав пошепки.
«Ооо, побратими нашого великого полководця! Славно-славно. Тепер, не диво, що вони такі розлючені: голіруч розірвуть».
Богиня лише шикнула у відповідь на їдкий коментар.
«То звідки вони?»
Пауза. А затим коротке:
«Канг. Він вистежив нас».
«Ти певен, що це не наслідки пробудження ланцюга?»
«Такі друзі тільки в нього водяться».
- Мено! – торсав Богиню молодий панич.
- А?
- З тобою все гаразд? Ти не реагувала зо дві добрі хвилини.
- Вибач, я просто замислилася… Про те, як нам бути.
- Я не бачу мерців.
- Над екіпажем купол. Чари заслабкі, щоб приховати щось від внутрішнього ока жительки Колиски, але їх більше, аніж достатньо для омани людських очей. – Тобі слід радіти, що ти цього не бачиш: видиво ще те, - зблідла Мена поступово зеленішала.
- То може нічого не робитимемо й просто лишимося під цим куполом? Він же має якось нас захистити, чи не так?
- Нас то має… А от конюх наш, - Небожителька навмисне наголосила на ролі Лівея в цьому дійстві, - вразливий. Купол не захищає його, а оскільки він керує кіньми, то стає легкою здобиччю для мерців.
«Квапишся поповнити їх ряди?» - з докором проскреготіла Мена в серцях.
«Я безсмертний».
«Безсмертні не вмирають?» - Богиню така відповідь Княза справді спантеличила.
«На собі не перевіряв», - гмикнув Лівей.
«Будь такий ласкавий відкласти з’ясування меж своєї безсмертності на потім. Спочатку маємо дістати ланцюг».
«Так хочеш дістати його?»
«Я маю дістати його».
Демон не відповів нічого, лиш завзятіше підганяв коней.
- Тао, - гучніше гукнула Богиня: шум коліс наростав. Вони мчали з такою швидкістю, що здавалося карета розвалиться на ходу. Однак мерці теж не сповільнювалися. Декількох Лівей успішно ляснув батогом, інші ж, просто не втримавшись, злітали з екіпажу. Та були й ті, хто міцно вганяв пазурі в щит. Вони впевнено дерлися до своєї цілі. – Притримай мене, щоб я не загриміла під колеса! – Мена вже наполовину перехнябилася через віконце: вона не могла допустити, щоб ці пекельні створіння з обгризеними кістками, струпами по всьому тілу й вибитими очима з носами дісталися незахищеного Лівея.
- Стривай! Що ти зібралася робити? – Тао, впавши навколішки, швидко підхопив Богиню за гнучкий стан так, щоб вона точно була в повній безпеці.
- Ці мерці вже деруться дахом: от-от і до Лівея доберуться.Я маю допомогти йому!
Екіпаж сильно хилитнувся в бік на одному з поворотів. Мрець, що вперто повз дахом, майже зірвався. Мена зібралася з духом, глибоко вдихнула й сконцентрувала маленький магічний потік у долоні. Мітки майже не пекли, а енергії Ці вирвалося назовні навіть більше, аніж Богиня розраховувала. Міцно схопившись за віконну раму, Мена щосили смикнула небіжчика за ногу, наскрізь пропалюючи йому щиколотку божественною енергією.
Як виявилося, мерці теж відчувають біль. Розчепіривши пазурі від пекучого болю, створіння зірвалося в урвище, що тепер простягалося під каретою.
Ще декількох, що зістрибнули зі скель перед самими кіньми, Лівей вправно посік батогом, перетворюючи їх прогнилі тіла в кашицю. З кількома іншими впоралася трійка дужих вороних коней. Спостерігаючи за тим, з якою легкістю скакуни трощили десятки... Ні – сотні кісток за раз, Мена почала потроху здогадуватися про їх походження.
Остаточно картинка прояснилася, коли закривавлений ланцюг скакуна брязнув по одному з черепів під копитами. Фасфер1. З грив інших двох коней грудками скочувалася земля. То були Хель2.
Демонічні коні прямісінько з Матри.
Мена нервово ковтнула слину: «Кого ще він міг приволокти з Матри й навіщо?» - та на роздуми в Богині часу не було, адже до Князя вже підповзав інший мрець. Змах пазуристою рукою й…
- ЛІВЕЙ! – Мена зірвала подарований Ґуаном браслет із зап’ястка, і той миттю перетворився на сяйливе хитросплетіння Ці. Кінцівка небіжчика з лязкотом відлетіла в бік. - Я не дам тобі загинути! Не сьогодні. Так що пильнуй і не наражайся зайвий раз на небезпеку, бо вмирати разом з тобою тут я не збираюсь! - хрипко вигукувала Небожителька. Власний голос уже не слухався, але Лівей її почув.
Демон здригнувся від формулювання. Що саме мала на увазі Мена, промовивши цю фразу саме так? Але запитати – значить показати, що не байдуже, а тому Князь, проігнорувавши пересторогу Богині, лише шмигнув своїм батогом по піску. Земля задрижала. Каміння, відскакуючи від червоного, вкритого тьмяними блискавицями, купола Лівея величезними брилами посипалося на мертвеців. Демонічні коні вправно перескакували перешкоди. Карету раз у раз підіймало в повітря, однак приземлення, на диво, було м’яким.
- Тримайтеся! - різко завернувши в бік, до темного тунелю, гукнув Лівей. Перехопивши батіг зубами, Князь одним майстерним рухом висмикнув карти з-за пояса й віяловим кидком спрямував їх у нерівні стіни печери. Прохід завалило.
Мерці лишилися назовні, а супутники нарешті вирвалися з пекельного кола.
Подорожні, відхекуючись біля іншого краю печери, не зронили й слова. Мена лиш свердлила Лівея гнівним вичікувальним поглядом. Щось розповідати Князь не квапився: удавав, наче нині теж на межі смерті після сутички з мерцями.
- Ви чуєте? – невпевнено прошепотів Тао, наближаючись до заваленого виходу. Занепокоєність у його голосі змусила Богиню змістити фокус своєї уваги на друга.
Оживився й демон. Вочевидь, здогадуючись до чого клонив Тао, він стиха підкрався до нього, маскуючись серед примхливих тіней печери.
- Ні… Що там? – Небожителька насупилася. Не подобалося їй і те, як зреагував Лівей.
- Вони клич… - із затуманеним поглядом Тао почав відгортати перші камінці та вже за мить обм’як у руках Князя.
- Мене так само втихомирювати будеш? – зле процідила Богиня, попри біль закликаючи краплини енергії «Ці» на випадок, якщо демону доведеться дати відсіч.
Те, як зблиснули його очі в темряві, важко було не помітити. На язиці в Князя вертівся якийсь дотеп та, витримавши паузу, він ліниво відповів:
- Мерці скупчилися по той бік завалу і вони кличуть Тао, намагаються продертися сюди, щоб забрати свого воєначальника. Мій захисний бар’єр через великі затрати енергії під час бійні спав, а тому Тао тепер чує їх поклик й інстинктивно тягнеться до власників крові, якою омиті його меч та руки. Я мав дозволити йому приєднатися до тих приречених сердег? Мені здавалося, що в першу нашу зустріч ти хотіла не цього…
- А відколи це ти опікуєшся моїми бажаннями? – Мена жахливо гнівалася на Лівея, та лють застилали ті почуття, яким Богиня ради, на жаль, дати не могла, а тому відвернулася, споглядаючи ще більшу пустку, що розверзлася по цей бік проходу.
- Їх голод не стихне, якщо лишимося тут. Треба рухатися далі, - демон закинув непритомного Тао собі на спину й рушив у бік екіпажу.
- А ти? - їх погляди зустрілися, та цього разу тіні не приховували того тріпотливого блиску в його очах. Мена ж намагалася підливати мастила у вогнище свого гніву аби тільки не здаватися на милість цього облудника. – Коли ти заспокоїшся? Несемося бозна-куди… Пояснень ніяких! Чи все ще нам однією дорогою, Лівею? – пильно заглядала йому у вічі, та вже й сама доста не знала, що хотіла там розгледіти.
- Плани не змінилися. Шукаємо нічліг, перепочиваємо й рушаємо за останнім шматком ланцюга.
Мена склала руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи, що більше Князь пустими балачками їй очей не затуманить.
- Печера з мерцями по той бік – не краще місце для змістовних розмов. Пам’ятаю, тут десь неподалік був покинутий заїжджий двір. Їдьмо туди, - демон зміг лише ненадовго відтягнути момент каяття, але аж ніяк не уникнути цієї розмови…
Облаштувавшись у покоях, Мена, користуючись тим, що Тао все ще був непритомний і не міг стати свідком розмови двох неземних істот, виринула з тіней із-за спини Лівея, коли той саме креслив якісь руни на піску, посипаючи їх багряним змоченим порошком.
- Я чекаю пояснень, - льодяний тон свідчив про невблаганність Богині.
Князь лиш відмахнувся, мовляв, нещодавня ситуація з мерцями прояснює все краще за нього.
- Лівею, ми не рушимо далі за третьою частиною ланцюга, якщо ти все негайно не поясниш.
- А які ще пояснення тобі потрібні? Канг нас вистежив, тому в наших інтересах мчати щодуху за третім шматком.
- А як же твій захист? Ти казав... Ще коли ми добули другу частину, що боятися нічого, твої чари сховають нас від Канга. А тепер що? Що змінилося? - Небожителька болісно поморщилася від здогадки, що смертельно жалила в гаряче серце. - Так ти збрехав? Брехав від самого початку! - очі застилали гіркі сльози.
- Я не... - Князю навіть слова не дали вставити.
- Мабуть, і з Кангом ти заодно. Везеш нас прямо до його рук разом з іншими двома шматками ланцюга, чи не так?
- Мено! - гримнув Лівей, а потім стишився до загрозливого шипіння: - Слідкуй за язиком.
- Так доведи, що я помиляюся! - у відчаї викрикувала Богиня, відсторонюючись углиб кімнати, подалі від цього зрадливого демона.
- Хто ти така, щоб я виправдовувався перед тобою? Тим паче тебе так засліпила апокрифічна образа, що ти навіть не хочеш мене почути. Я не збрехав. Маскування дійсно працювало. Однак... Я не врахував дещо.
- Що саме ти не врахував?
«Надокучливого барда, від якого відкараскатися можна було тільки дзвоном монет, гучнішим за його пісні. Хто ж знав, що я сплутаю кишені». А вголос:
- Це важко пояснити...
- Бо в тебе немає пояснення. Ти просто зрадник - от і все.
Лівей швидко скоротив дистанцію між ними. Богиня й кроку не ступила назад. Не ворухнулася вона й тоді, коли рука Князя різко зметнулася ввись, опинившись біля її обличчя.
Його тонкі пальці з особливою обережністю ковзнули вздовж її вилиці. Одним легким рухом заправивши пасмо густого волосся за вушко Мени, Лівей застережливо, з ноткою неспокою в голосі прошепотів:
- Я встановлю додатковий захисний контур по периметру. Не виходь із будівлі, - Князь не просив, він благав: - Будь ласка, - і з цими словами розтанув у пітьмі.
Богиня гучно стукнула дверима в сінях. Тао вже зіскочив на власні дві: хоча в голові йому ще паморочилося, та поклику мерців він більше не чув.
Уздрівши розпашілу від гніву Богиню зі скуйовдженим волоссям і гарячковим поглядом, Тао відразу ж і присів.
- М-мено… - кволо почав колишній полководець. – Усе гаразд?
- Тао, у нашій то ситуації? – насмішкувато звела брови Небожителька.
- Ти ж пам’ятаєш?.. Я завжди готовий віддати за тебе своє життя!
- Тао, твоє життя не менш цінне, - Мена підбадьорливо торкнулася його руки. – Я пошлю звістку іншим Богам. Вони прибудуть на підмогу раніше.
- Це добре, - Тао опустив очі, вдивляючись у нерівності на старій трухлявій підлозі. Таке питати йому було ніяково, бо та розмова не призначалася для його вух, і все ж: - Я трохи чув… Крізь сон. Думаєш, Лівей зрадник? Він же зв’язав себе присягою…
- Я вже нічого не думаю, - тяжко зітхнула Богиня. – Я дуже втомилася… Ця мандрівка – необхідність, інакше я навряд чи зголосилася б на таке. Забагато ризиків. Забагато небезпек. Забагато болю, - а затим вуст торкнулася безрадісна усмішка. – Скоро ми добудемо третю частину ланцюга, і моє вигнання скінчиться: я зможу повернутися до Колиски.
- Ми більше ніколи не побачимося? – Тао спохмурнів: втрачати подругу, що стала близька серцю за такий короткий проміжок часу, зовсім не хотілося.
- Я обов’язково буду наглядати за тобою з Колиски! Часом спускатимуся у світ смертних, але непомітно… Порушувати правила відразу ж після вигнання таке собі діяння, та може мені вдасться знайти якусь лазівку, - Богиня міцно стисла в теплих обіймах друга, тихо промовляючи: - Ми можемо попрощатися надовго, але точно не назавжди.
«Та це не стосується його, - Мена зціпила зуби. – Немає обхідного шляху Богині зустрітися з Князем із Матри. Та й не повинно бути».
«Але ж зустрілися», - нашіптував далекий чужий голос, чи то саме єство виривалося з потаємних глибин душі і волало про істину?
Лівей, уривчасто дихаючи, прихилив обважнілу від думок голову до тонкої стіни. Князь – сильний та не всемогутній, однак на захисний контур витратив майже всі свої сили: тепер Канг із Ян Ліном не внюхають їх, навіть якби Лівей їм руки прямо перед цим потис. До ранку їх точно ніхто не знайде, а потім… Рвати кігті подалі звідси. Демон вагався, що робити зі знанням… Чи може все-таки здогадкою? Планував розібратися з цим на місці, та хіба не занадто часто руйнувалися всі ті плани, де ключовим елементом була Мена?
Князь стукнув тім’ям об стіну й тихо застогнав. Та відразу ж затих, коли з-за тонкої стіни долинули два голоси, а ще її думки «Та це не стосується його».
Рвучко здійнявшись на ноги, демон висмикнув маленьку пляшечку, у якій жевріла червона рідина й, відкоркувавши, за один раз вихилив усю склянку. Завалився на імпровізовану постіль і видихнув з полегшенням: завтра знову буде сильним і ледь не всемогутнім.
Знати б раніше, до чого це все…
Небожителька обережно згорнула папірець у трикутник. Легкий спалах Ці, і звістка відразу ж розтанула в повітрі.
Не забарився і зворотний зв’язок, однак не встигла Мена й під ковдру залізти, як у голові прозвучав впевнений голос Наставника:
«Знаю, що тобі вже вселили надію – підмога прибуде завтра ближче до обідньої пори, та… - Асарі на хвилю змовк, наче обдумував, чи варто давати таку настанову… А з іншого боку: якщо це врятує купу життів, зокрема Богині у вигнанні, то яка з біса різниця? Сильно вагався, та в наступну мить голос забринів сталлю: - Мено, якщо відчуватимеш, що ситуація виходить з-під твого контролю, попроси Князя Лівея – він впорається з усім якнайліпше», - і зник.
Спитати в Наставника Богиня домашнього добробуту звісно нічого не встигла. Та ці слова «попроси Князя Лівея» боляче вгризалися в серце, збурювали душу й каламутили думи.
«Що такого може статися? Чому таким занепокоєним був Наставник? Що такого може зробити Лівей… Проти ланцюга? Та ні»…
Ось так походжаючи з боку в бік, Богиня незчулася, як опинилася за крок від критого ґанку, а там… Застереження «Не виходь із будівлі, будь ласка» зблякло на тлі скімлення пораненого й промерзлого від дощу цуцика.
Один крок…
Один малесенький крок…
І тендітна дівоча рука, що тягнулася до песика, була по-хамськи стиснута крижаною чоловічою. Дві інші жилаві руки міцно переплелися на гнучкому стані Богині, а чорно-зелений змій обплітав усе тіло, вибиваючи останній подих з грудей. Мена повільно провалювалась у пітьму…
Цього разу попри відновлювальне зілля сон був неспокійним. Моторошні образи переслідували Князя в мареннях. Чоло вкрилося холодним потом, а дихання було важким і уривчастим. Лівей перебував у полоні кошмарів; жахіть, що стали дійсністю:
- МЕНО! – демон хутко зіскочив з ліжка й прочинив двері в сусідню кімнату. Немає.
Надривно вигукуючий її ім’я, Лівей прочесав усі кімнати в покинутому заїжджому дворі.
На галас прибіг Тао:
- Що трапилося? – сонце ще тільки почало сходити над обрієм, а тому колишній полководець був заспаним і розхристаним та оголений меч тримав упевнено.
- Мена в Канга!
- Ти певен? – Тао нахмурився: деталі йому так ніхто й не переповів, а тому він висунув цілком слушне припущення: - Може вона з іншими богами? Вчора Мена надіслала їм звістку…
- Пха! З богами… Аякже! – пхекнув Лівей, а потім коротко пояснив: - Якби ця зграйка богів прибула сюди, то навряд чи б вони проґавили можливість розправитися з Князем раз і назавжди.
- З Кня… Стривай, з ким? – та демон уже зник у бурхливому вирі тіней, лишивши Тао наодинці з цим відкриттям.
Як тільки Лівей переступив захисний контур, до рук впав маленький паперовий згорток з його власною монетою. Записка була не багатослівною: «Два шматки ланцюга – і Богиня твоя».
Тепер він точно знав, як учинить: ланцюг не добуде ніхто.
Тьмяний бар’єр задрижав, коли через нього переступив Розколювач душ. Опинившись у місці, де має з’явитися останній третій шматок, Канг з Ян Ліном не сумнівалися в тому, що заволодіють ланцюгом. Знали й про те, що Князю небайдужа Богиня. Та вони навіть не підозрювали, що являє собою заповітна частина…
Для себе ж Лівей твердо вирішив:
«Я віддам їм ці два шматки, і ми зможемо з Меною спокійно вибратися звідси, поки ті два дурні будуть шукати третій. Я можу приховувати не тільки свою ауру, а тому байдуже, у якому зі світів ми надумаємо лишитися», - прорахував кожну деталь та знову забув, що з Меною завжди все не за планом…
- Як бачиш, Князю: твоя Богиня ціла та неушкоджена, - Мена стояла поряд з Ян Ліном без жодної подряпинки, лише руки були оплутані сковувачем сили. Канг повторив умови угоди: - Віддай дві частини, що ви добули, і можеш забирати її.
Упевнений крок.
І ще один.
І з кожним кроком Князя в очах Богині танула надія.
Ще мить, і частини ланцюга опиняться в руках Канга.
- ЗРАДНИК! – гортанно проревіла Небожителька, відштовхуючи Ян Ліна й хапаючись за шматки зв’язаними руками.
- Не чіпай! – переляканий погляд Лівея, та казати щось уже було запізно.
Тепер кисті Богині сковували зовсім інші пута…
Усе тіло пронизав потік невгамовної сили. Мена болісно скрикнула, а під її ногами розверзлася земля.
- МЕНО! – Князь відразу ж схопив Богиню за руку. Сила ланцюга обпекла його, та він не відпустив.
І так вдвох вони падали в прірву, якій не було кінця, а ланцюг поступово поглинав душу Богині. Пальці її один за одним висковзували з цупкої хватки Лівея. Князь прикликав усі свої тіні, щоб огорнути ними Богиню, позбавити її хоча б частки страждань, та ті з болючим шипінням відступали перед міццю ланцюга.
Поверхня розколювалася, вивергалася лава, а з неба сипалися величезні градини. Бар’єр уже штурмували тисячі оскаженілих мерців, що більше не були підвладні Кангу.
Небожителька заледве розплющила залиті слізьми очі. Вона болісно всміхнулась, намагаючись вивільнитися з обіймів Лівея. Не хотіла, щоб він вмирав тут разом із нею, терпів ті ж муки, що й вона.
Та Князь був невблаганним. Сплівши між собою їх пальці, Лівей прокричав:
- МЕНО! Я повірю… Ні! Я вірю в наше з тобою кохання! Тільки не відпускай моєї руки…
Повний текст пісні барда (замість епілогу)
Зустрів я під вітами «Ці» дівчину,
Прекрасну, немов небесну перлину.
А в дічини очі,
Як Матри зоряні ночі.
А дівчини голос – причина моїх безсонь,
Бо в тендітних руках танцює ґуцинь в унісон.
Та добре я знаю, де вона, а де я.
Чим живу я, і чим диха вона.
Стежка в нас не одна.
Та доля така…
Чудернацька.
І вже разом п’ємо ми вино.
І мені від цього так неспокійно.
Як ковзає її допитливий погляд,
А мене пронизує нещадний розряд.
Рве душу чуття, що до болю знайоме.
Не вір мені, дівчино, бо спіткає лиш горе.
Торкаюсь, розколюю, нищу.
За доброту свою заслуговуєш плату найвищу.
А я…?
Коси твої розпущу,
Й надії також усі потрощу.
Спитаєш чому?
Бо від ненависті не своїм гласом кожну ніч я кричу.
Ненависть - бо кохаю.
Ненависть - бо боюсь.
Ненависть - бо не вічна
Та наша любов,
Що зродилась з вуглів.
Ненависть - бо пекельно палаю,
Згораю у вирі тих почуттів,
Що кличу їх ненависть.
Ні, то – любов!
Та зрозумів я запізно,
Коли доля розлучала нас грізно.
Та доля така…
Чудернацька.
Може… Ще не запізно?
*Окрім звичних мідних, срібних та золотих монет, на території Матри (хоч і дуже рідко) в обігу перебувають монети можновладців (князів, Канга), які є уособленням їхньої влади (на монеті наявна відповідна символіка, як у випадку з Лівеєм - Уроборос). Цінність однієї такої монети – цілий статок. Також вони можуть слугувати своєрідним пропуском чи захистом: обдарований сам вирішує як розпорядитися благословенням можновладця.
У таверні Князь Лівей сильно напився й роздратувався, а тому помилково поліз не в ту кишеню й, як наслідок, вручив барду фамільну монетку. Навряд чи хтось при своєму розумі (навіть п’яний як чіп) відкуплятиметься від безневинного співця цілим статком, якщо тільки в тебе не переповнені скарбниці такими ж монетками, а тому Кангові з Ян Ліном не склало труднощів здогадатися, хто саме побував у таверні. Річ Лівея, яку він щойно тримав у власних руках, «відкриває цим двом усі стежки», оскільки тепер Князя з його компаньйонами вистежити легше навіть попри захисні/маскувальні чари.
Бонус: у Ян Ліна немає власної монети, оскільки передбачається, що він спадкоємець Канга, а тому монети Канга – монети Ян Ліна. Однак не виключено, що в майбутньому коли/якщо Ян Лін посяде місце батька, він перекарбує візерунок на монетах і зробить їх повністю своїми, уособленням власної сили та влади, а не згадкою колишньої величі Канга.
1- демонічний кінь, що став жертвою людської жорстокості. Був закований у ланцюги й проштрикнутий ними наскрізь.
2- кінь-привид. Існував обряд, за яким перш ніж поховати на новому цвинтарі небіжчиків, там живцем закопували коня.
Бонус (альтернативна кінцівка)
Отак споглядала за ним таким беззахисним у цей момент. Бачила ввесь біль і відчай на його прекрасному блідому обличчі. Очі нещадно палахкотіли червоним від безсилля, а донедавна грізні тіні шипіли й завивали, немов були живими. Ціною свого життя Лівей намагався полегшити страждання Богині.
Та не міг Князь позбавити її тієї муки, що згризала Небожительку зсередини: він загине через неї. Не хотіла бачити його смерті; не хотіла, щоб він бачив її смерть. Не таким вона уявляла майбутнє без нього. Та що там казати, Мена й гадки не мала про справжні почуття демона.
«Виходить, носив маску… А я так жорстоко зірвала фальшиву личину?» - Небожителька нервово ковтнула: на думку спала остання настанова Асарі, та тепер Мена не уявляла, як може про таке просити… Перші слова далися з натугою:
- Хр... Зхр... Зруйнуй ланцюгхр! - передсмертний хрип Богині.
- Як?! - голос Князя зривався на писк: нестримна сила ланцюга пропікала руки демона до самих кісток, та він не зважав на те, що горить живцем.
- Розколювачу душ та й не знати, що робити? – голос трохи окріп, Мена видавила мляву подобу усмішки.
- Я не зроблю цього, навіть не згадуй! - скільки ж сили в ньому було, що навіть з такими пораненнями очі його палають від злості червоним.
- Це остання порада мого наставника, - благально шепотіла Богиня.
- Ти себе чуєш?! Цей зрадник посилає тебе на жорстоку смерть, а ти сліпо слідуєш його вказівкам? Отямся! - не так ланцюг пік його нутро, як невситимі ненависть і відчай.
- Чи на смерть? - хоча душі його Небожителька, як він колись, не торкалася, та одним чіпким поглядом вивертала все приховане назовні.
- На смерть, - не відступав Лівей.
- А ти постарайся, щоб жила.
- Я собі не пробачу, якщо схиблю, й... - і знову Богиня нахабно його перебила, приклавши до вуст Князя мізинця.
- А я не пробачу собі, якщо полум'я сили зжере тебе живцем, а я, втративши останні краплини розуму, позабуду тебе й увесь той біль, що тобі завдала.
- Агхр, горіло б це все в Матрі! – по-звірячому проревів Лівей.
Грубо розчепивши пальці, виплутуючи одну руку, що донині стискала тендітні пальчики Богині, Князь різко штовхнув Мену в груди, пробиваючись крізь силу ланцюга.
Богиня рвучко вдихнула: усе її нутро болісно розривалося на частини від сили ланцюга, та поштовх Лівея заглушив усі інші відчуття. Небожителька широко розплющила очі. Те, що бачила вона перед собою, вражало: могутній Князь, чиї очі тепер палали тьмяно-червоним, пробирався пропаленою до кісток рукою до схованої між путами ланцюга душі Богині. Демон навіть не дивився на неї. Уся його увага була зосереджена на маленькому сяйливому згустку, який, поступаючись силі ланцюга, стрімко відмирав:
- Я не буду діставати твою душу назовні: занадто ризиковано. Постарайся не рухатися.
Небожителька навіть не кивнула у відповідь, а просто затамувала подих, споглядаючи за краплинкою поту, що повільно скочувалася з нахмуреного чола Князя.
Мена зажмурилася, коли гаряча долоня цупко обхопила її похололу душу. Довгі чорні кігті легким кілким рухом зафіксували ядро з усіх боків. Князь зіщулив очі, повільно обертаючи сяйливий згусток. Знайшов:
- Назад шляху не буде, - на долю секунди завагався. Богиня ж мовчала, усім своїм виглядом демонструючи, що усвідомила це ще давно.
Середній кіготь видовжився у форму голки. Ледь відчутний «стук», і наступної миті одним точним рухом Князь відколов маленький шматочок душі Мени; той, що зв’язував Богиню з ланцюгом.
Шматок душі-ланцюга заіскрився, та Лівей сконцентрував усі свої тіні в долоні, щоб стримати розсіяну силу ланцюга й безпечно дістати третій шматок із тіла Богині.
Та коли частина ланцюга опинилася за межами «підживлювача», усі три уламки зімкнулися на зап’ястку Богині. Своєрідний браслет з часточкою душі Мени тепер повністю й беззаперечно належав Небожительці: вона підкорила силу ланцюга.
Нескінченна темна прірва, у яку вони з Лівеєм до цього летіли вихором, умить осяялась сліпучим світлом.
Усе тіло Богині налилося легким контрольованим мерехтінням. Дужий ритмічний змах тендітної руки, і ударна хвиля цисяньциня знесла всіх мерців, що поступово наближалися до місця запеклої бійні Колиски й Нижнього світу.
- Боги так просто не вмирають? – зухвало поцікавився Лівей, ширяючи в повітрі серед тіней, поряд з Меною.
- Як і Князі з Матри, - звабливо всміхнулася Небожителька, пропалюючи Князя хитрим поглядом.
А в очах обох танцювали пристрасні таємничі іскри.
Та доля така…
Чудернацька.
Ніколи не буває запізно!
Дякую, було дуже смачно!!!
Передайте шеф-кухарю, що скло було неймовірної скляності. Лишень, наступного разу попрошу трошки менше алкоголю в коктейлі "Скло на пляжі", бо скінчила я занадто п'яною 🫨