Примітка: міні-історія по шипу Селена/Ліам, мікс першого, другого сезону та вигаданої версії їхньої зустрічі в первісному світі Селени + даний фф був написаний ще задовго до виходу оригінальної кінцівки, проте свою українську версію він побачив тільки зараз, тож насолоджуйтеся нашою любою солов’їною ;)
Невдоволено зморщившись, Селена зникла за розлогими гілками одного з тисячолітніх дерев. Величезні пухнасті руки рослини міцно обіймали дівчину, надійно ховаючи від холодних нещадних крапель, що так і норовились остудити її розпалену ніжну шкіру. Пролунав сильний гуркіт грому. Селена здригнулася всім тілом (складно сказати, чи ж було це від гучного реву стихії або ж через змокрілу до нитки легку літню сукню, напевно, усе разом). Її повіки нервово сіпалися, а холод поступово пробирався все вище й глибше, витісняючи все тепло дівочого тіла цілком і повністю.
- Дідько, як же я ненавиджу таку погоду! – смачний «чих» та добірна лайка зронилися з палких вуст в унісон.
- Люблю дощ, адже саме так природа перероджується, починає майоріти яскравішими барвами, які ніякими фарбами не передати на полотнищі, бодай ти навіть будеш таким майстерним художником як Берт, - легка безшумна хода й такий рідний теплий голос – їх неможливо було не впізнати. Ліам тихо підійшов до Селени. Грайливо зазирнувши їй у вічі, він простягнув руку вперед, силкуючись зловити хоча б кілька кришталево чистих краплинок. – Спробуй. Так ти відчуєш глибший зв'язок із природою: простягни їй руку, і вона відгукнеться на твій поклик. Відкрийся їй, і природа відповість тобі взаємністю. А ще… - томно протягнув Ліам.
– Що? - вдаючи до цього непохитну байдужість, Селена раптом пожвавилася: її просто жах як цікавила таємниця природи, відома лише справжньому драяду, але ніяк не їй, дівчині з іншого світу, що звикла будувати мости, а не розмовляти з природою годинами поспіль. Та вона навіть дерева жодного не посадила і не тримає вдома ніяких рослин (так-так, полити кактус раз у два тижні для Селени непосильне завдання), то про яке там єднання з природою могло йтися?
- Я краще покажу, - Ліам підморгнув, хитро посміхаючись. Як тільки рука юнака діткнулася тендітної, тремтячої від холоду, кисті Селени, його мертвенно-бліді щоки зашарілися, вдихаючи стрімкий потік життя в красу неживої порцелянової ляльки, забарвлюючи ніжний юнацький лик у ще ніжніші рожеві відтінки. – Довірся мені, Ліліт.
Дівчина мовчки кивнула.
Ліам дбайливо повернув кисть Селени долонею до тьмяного неба й міцно перехопив її у своїй руці. Трохи нахилившись, він тріпотливо прошепотів ледве вловимий «секрет природи», ненароком зачепивши м'яку мочку вуха прохолодними, через нікудишню погоду, губами, змусивши дівчину тремтіти сильніше, ніж від гнівного гуркотіння грому та зледенілої липкої сукні. Тепер уже Селена зніяковіло вкрилася червоними плямами, але, зберігаючи дещицю самовладання, жадібно хапалася за кожне слово, що їй шепотів Ліам, намагаючись не проґавити можливість стати ближче до цього світу, до драядів, до нього.
- Розкрий долоню ширше, відкрийся природі. Як тільки ти відчуєш першу краплю, природа дасть тобі відповідь на питання, яке турбує тебе найсильніше, змиє всі тривоги.
- Але як я ... - Селена хотіла заперечити, але Ліам лише м'яко натиснув на її зап'ясток, змушуючи розпрямити долоню.
Дівчина стомлено зітхнула. Близькість Ліама не дозволяла їй зосередитися на тому, щоб поставити правильне запитання. «А може, це й не потрібно? - Селена в задумі зиркнула на юнака, випадково спіймавши на собі уважний проникливий погляд кришталево чистих, майже прозорих очей Ліама. Питання виникло саме по собі: - О, мій любий Ліаме, чи зможемо ми зустрітися знову, якщо доля розлучить нас і в цьому світі. Чи згадаємо ми одне одного?»
Селена здивовано тріпнула рукою: немов відповідь на її запитання, з однієї з розкішних гілок дерева, під яким ці двоє тулилися від нещадної зливи, на закляклу долоню дівчини неквапливо скотилася величезна дощова крапля.
Немов відповідь на її бажання, від чергового гуркоту грому затремтіла земля. Небо осяяв яскравий спалах блискавки, без жодної секунди вагань розчахнувши тисячолітнє дерево, під яким знайшли свій прихисток дві нещасні закохані душі.
В очах почало рябіти. Усі звуки стихли. Дівчина провалилася в безпросвітну темряву, більше не відчуваючи ніжних доторків коханого.
***
- Дідько, як же я ненавиджу цю погоду! - витончена лайка й голосний «чих» пролунали з тремтячих від холоду вуст в унісон. Вологі худорляві пальці міцно впивалися в ніжну шкіру оголених плечей.
Дощ зненацька припинився. Селена насупила брови: по калюжах було чітко видно, що з біса ця стихія так різко вгамується. Периферійним зором дівчина запримітила неквпаний рух. Злякано метнувши головою вбік, вона в подиві заклякла. Біля неї стояв рум’янощокий юнак: з громіздкою парасолькою над Селеною в одній руці, іншою ж він намагався вловити краплі дощу, широко розкривши долоню назустріч природі.
Помітивши приголомшений погляд дівчини, юнак лишень тепло посміхнувся. Спритно перекинувши парасольку в іншу руку, суху він простяг промоклій компаньйонці.
- Довірся мені, Селено, - при згадці цього імені посмішка хлопця стала ширшою.
Дівчина замислено простягла долоню вперед. Тяжка холодна крапля змусила Селену здригнутися.
- Я довіряю тобі, Ліаме, - дівоче обличчя залилося яскравими барвами. Дівчина зніяковіло посміхнулася і вклала свою руку в теплу суху долоню Ліама, а вслід саркастично додала: - Тільки давай цього разу ми насолоджуватимемося природою десь в іншому місці.
Трохи зіщулившись, Ліам обережно підняв голову. Юнак хихикнув, виявивши, що вони знову стовбичать під деревом у грозу, і швиденько потягнув Селену в бік затишної кав'ярні.
Висновок: краще милуйтеся похмурою літньою погодою за чашкою теплого напою вдома, замість того щоб у грозу никатися під деревами, а то може й не поталанити як Селені з Ліамом ;)