Повернення додому
Фанфік написаний з іменами членів музичного гурту Монескін: Даміано Давід, Етан Торкіо.
Пролог знайдете тут: https://uaopportunities.wixsite.com/ukrfictionua/forum/romantika/pes-u-tramvayi-miy-pes-prolog
*
Гойдалка була мокрою і холодною: Даміано постелив на неї курточку і сів, впершись ногами в землю по лівій стороні від калюжі. Ланцюги тихо скрипіли і виблискували на місячному сяйві. Цигарковий дим підлітав доверху і, тремтячи, розсіювався у темряві, а попіл летів униз, іноді спалахуючи і вимальовуючи вогником помаранчеві смуги. Дощ вже не падав, і стало по-свіжому тепло, наче наприкінці весни. Колючий мороз перетворився на м’яку прохолоду, що безшумно спускалася по величезних стовпах, розставлених при дорозі. Дитячий майданчик відпускав спіймані днем відлуння дитячого сміху.
Даміано, піднявши голову, мовчки дивився за зірки. Їх було цієї ночі чимало. Сидячий поруч Пес, піднявши голову, дивився на місяць. Його цієї ночі було дуже гарно видно.
Мов загублені кимось вії чи обірвані нитки, розкидалися білі павутинні хмари. А сірі понуро пленталися по горизонту, наче от-от випаде сніг, але повітря було чистим і прозорим, неначе скло. Даміано струсонув головою, щоб прибрати з лиця мокре волосся. Пес теж сіпнувся, аби не прилипали до скронь мокрі вуха.
Дорогою промчався мотоцикл. Промчався так швидко і гучно, що над асфальтом піднялися змішана з мокрим брудом курява і глуха луна. Собака прибився грудьми до землі.
— Мало того, що вуха кролячі, та ще й трусишся, як кролик, — говорить Давід, знову прибираючи з лоба кучер.
Рудий шмигає носом і відвертається від нього. Той посміхається.
— Та годі тобі, не ображайся. Я не зі зла.
Пес повільно підводиться на лапи, роблячи декілька кроків вперед. Потім знову сідає, вирівнявши спину, і тягнеться носом до неба.
—Вір чи не вір, але все ж зі мною пожити якийсь час буде краще, чим кататися в трамваї. — зітхає Даміано, і собі знову дивлячись угору. — Можливо.
Коли собака ніяк не реагує, він впирається потилицею об ланцюг і мовчки докурює цигарку, легко погойдуючись. Заплющивши очі, щось мугикає собі під ніс, наче старається не слухати скрип гойдалки, але запах мокрого піску та мокрої залізної гірки все одно не дають забутися. Драпання в грудях від тютюну перебиває картинки, і Дам знову вдихає дим та жмуриться. Тиха зоряна ніч, як і мало бути спочатку, стає холоднішою.
— Надивися на свій місяць? То пішли, вже пізно.
*
– Ось ми й прийшли…
Як тільки пес став брудними лапами на чистий коричневий килим, Даміано схопив його на руки.
Відчинив коліном вхідні двері, а потім, хитаючись, переступив поріг квартири, кинув ключі на тумбочку і зачинив їх ногою. Швидко пішов коридором, забіг у ванну, поставив Пса на білу сталь, якою відразу ж потекли брудні струмки. Скинувши з себе верхній одяг, Давід закатав рукави светра і ввімкнув душник. Пес, дряпаючи ванну нігтями, подався назад, але не втримав рівноваги, звалився на живіт і голосно загавкав. Обмивши йому лапи, Даміано взяв із пральної машинки перший-ліпший рушник, накинув Псу на спину і виставив його за двері.
Пес струсив з себе воду та затремтів від холоду, що приніс пробігаючий мимо протяг. Не рушаючи з місця, почав все обнюхувати. Потім — робити перші кроки. В коридорі було морозно, в кімнаті, до якої він прийшов — тепло. На підлозі теж лежали килими, але більш м’які та світліші, чим той, що біля під’їздних сходинок. Стояв запах пилу, працюючого телевізора, скляних потертих чимось хімічним кухонних поверхонь, зимою з балкону та нових шпалер. У кутку гудів обігрівач. Навпроти вікна і техніки стояв величезний диван, біля полиць — два маленьких крісла, на кухні — один дерев’яний стілець. Пройшовшись носом по всьому, Пес застрибнув на диван та поклав підборіддя на бильце. Зарився лапами у щілини, животом під подушку і став дивитись на балкон, де бігали тіні від машин.
Згодом, Даміано вийшов з ванни, на ходу надягаючи светр на ще не до кінця висохле тіло.
— Е ні, чотирилапий, то моє місце, — говорить він, нависаючи зверху над собакою. — Давай, переселяйся, де я спати буду?
Але той, звісно, навіть не поворухнувся, лише переклав підборіддя з бильця на подушки і клацнув зубами. Даміано міцно стиснув зуби, взяв з крісла покривало і накинув на нього.
— Але це тільки сьогодні, второпав? — він погладив Пса та забрався до нього, лігши на інший бік, до того ногами, після позіхнув і кинув пультом по вимикачу. — Добраніч.
В квартирі все стихло.
*
Чорний силует пройшовся по білому від світла ліхтаря тротуару, сховавшись за пазухою темної вулиці. На брудному асфальті лишилися химерні сліди: один цілий і великий, з грубими ямами і смугами, наче від резинового чобота. А другий — мов переламаний надвоє і ледь-ледь помітний.
*
Сонячна пляма дразнила чорний круглий ніс. Пес ткнувся лобом в покривало і голосно вдихнув, після з писком видихнувши. Квартира потопала в ранковій напівпрозорій веселці, хоч за вікном скупчувалися кудлаті хмари. Чувся негучний гул — працював кондиціонер з палаючою кнопкою біля намальованої на ньому шапки. Пил танцював над килимами, утворюючи крапкові хвилі.
Даміано втомлено повів бровами, коли побачив своє пом’яте відображення у скляній поверхні над газовою плитою. Дістав з полиці білу неглибоку тарілку і поставив на стіл. Вже хотів взятися за ручку каструлі, але зупинився і задумливо подивився на пусту шафку, наче щось згадавши. Трохи подумавши, відчинив дверцята іншої та дістав звідти алюмінієву блискучу миску, теж поставивши її на стіл. На цей раз підняв каструлю, зняв кришку, що одразу повалилася густа пара, і розлив по посудинах пахучу юшку.
Пес розплющив очі та потягнувся, розвернувшись у бік, з якого летів аромат. Даміано посміхнувся, похитавши головою, від чого його ледь не стояче дибки волосся трохи прилягло. Посунув ногою маленький низький стілець, взяв в руки миску і сів, поставивши лікті на коліна і протягнувши її вперед, пропонуючи.
— Ну, ходи, — прошепотів він, дивлячись йому в очі.
Пес завиляв хвостом, підібгав його під себе. Завмер на місці, міцно стиснувши щелепи, і трохи згорбився. Даміано більше нічого не казав, але й миску не опускав, терпляче чекаючи і не відриваючи від нього погляд. Собака повільно зліз з дивану, пригнувся, зробивши декілька кроків, принюхався. Давід поставив суп на підлогу і посунув ближче, а той, ще сумніваючись, з боязню подивився на нього у відповідь.
— Щось ти якийсь заляканий, Вухастий, — зітхає Даміано. — Бери, можна.
І Пес згодився. Почав їсти, боковим зором спостерігаючи за тим, як Даміано теж взяв свою тарілку, зашкрябавши ложкою по її дні.
Далі сніданок проходив у тиші. Тільки трохи торохтів чайник, що грівся на плиті. І майже нечутно дряпала шпалери якась рамка. На голій стіні, де був тільки один цвях. На чорній довгій нитці. Рамка була дерев’яною, повернутою склом всередину і назовні картоном.
Картонні стояли й стаканчики з-під кави, що стовпчиком оперлися об куток на кухні. Картонні візитки якихось магазинів з купонами на знижку. Картонні упаковки з-під електрозберігаючих лампочок лежали поскладені в одній великій картонній коробці з іншою макулатурою та пом’ятими журналами. Цокала стрілка, бігаюча по картонному циферблаті. На нього уважно дивився Вухастий.
— Тебе теж дратує? — спитав Даміано і промасажував собі шию, трохи зіщулившись. — Треба купить електронний. Заодно роздрукувати оголошення про те, що ти у мене.
Пес ігнорував все, що йому казали. Пройшовся по квартирі, покрутився на місці і знову ліг на диван, згорнувшись в клубок. Даміано мовчки помив тарілку, дарма що в раковині лежали ще п’ять таких самих, заварив собі каву, забравши її з обмальованої десятками коричневих кілець частини стола, оперся поясницею об гарнітуру і встав ногами на свої капці. Кольори веселки змішались в один жовтуватий колір, що наче штора закрив балкон. Дам дістав з кишені телефон, покрутивши його у руці, направив камеру на собаку і свиснув.
— Скажи «чіз», Вухастий, — білий спалах і характерний звук змусили рудого невдоволено гавкнути.
*
Даміано швидко і великими кроками, так, що його помпон на шапці в червоно-білу смугу підскакував доверху, кудись йшов. Пес не дуже старався за ним встигнути, і його довгий начеплений на шию шарф, теж в червоно-білу смугу, тягся по асфальту. На вулиці було ще достатньо сонячно: покриті льодом дахи карекатурних будівель виблискуали і відзеркалювали блакить. Проміння падало і на книжки, і на золотисті яблука, і на в’язані рукавички: все, що продавали бабусі, що сиділи край тротуару. На деревах висіли гірлянди, а на бігбордах миготіли оголошення про новорічні акції. Пес залишав на білій заморозі брудні трикутні сліди. Поважною ходою обминав перехожих та дивився у різні боки, коли мимо пролітали горобці.
— Так, це має бути тут, — Даміано декілька разів вдарив себе по нозі, підзиваючи рудого, але той його проігнорував, пішовши далі. — Агов, ти обнаглів, чи що?
Пес уважно принюхався, зробивши пару кругів на місці, потім повернувся і пройшов мимо Давіда, виводячи петлі навколо посадженого між плитки дерева. Закотивши очі, Даміано схопився за краї шарфа і потягнув Пса у бік магазину. На вивісці величезними буквами було написано: «Годинники. Журнали. Альбоми. Друк», а з напівідчинених дверей вилітав запах чорнила та паперу.
— Ну і куди тебе прив’язати? — зітхає Даміано, закусуючи нижню губу та озираючись довкола. — Може сказати, що ти кріль і ти не кусаєшся? Перекормив просто трохи.
Раптом, Давід ледь не падає від того, що Пес починає рватися кудись до дороги. Спершу, він тягне на себе, але, підсковзуючись на льоду, їде уперед, ледь встигаючи втримати рівновагу. Хапається за перше, що попалося під руку — вуличний смітник — та намотує шарф на лікоть, аби підтягнути Пса до себе, але з рештою, на одній нозі перестрибує бордюр та біжить за ним, врізаючись в кожного, хто трапляється на шляху. Коли ж уже не відчуває руки та насмілюється розплющити очі, то бачить, що Пес привів його до сусідньої квіткової крамниці і сидить прямо на її порозі.
— Ти очманів?! Тобі що, кіточок захотілося?! — закричав Даміано, зі злістю відкидаючи від себе шарф.
Вухастий його не слухав. Брудними лапами обперся об скляну вітрину крамниці та заглядав всередину, голосно скиглячи та виляючи хвостом. Перебивала його лиш Різдвяна музика, що грала десь за букетами рожевих гвоздик та білих еустом. Всередині горіло м’яке світло, на склі висіли приклеєні скотчем святкові листівки. Над дверима висіли золоті дзвіночки, до яких Пес ледь не підстрибував, намагючись привернути чиюсь увагу.
І привернув. З крамниці вийшла молода дівчина, взута у м’які шерстяні чоботи, більше схожі на шкарпетки до самих колін, вдягнена у красивий фартух, зав’язаний поверх в’язаного светра з широкою горловиною. Її кучеряве біле волосся було заплетене у низьку гульку, заколеною сріблястим крабиком, а щоки рум’яні-рум’яні, наче хтось їх пофарбував.
— Хааа! — зойкнула вона, миттєво присівши. — Привіт-привіт, мій солоденький, привіт! — Пес був ладен вибухнути від радощів, закидаючи лапи ледь їй не на плечі. — Привііііт!
Даміано все ще мовчки стояв у стороні, спостерігаючи. Сховав руку, що дещо смерділа після смітника, в кишеню, та посміхався, придушуючи кашель, що все виривався та норовив зіпсувати момент. Та дівчина підняла на нього веселий сіяючий погляд. — А хто це з тобою прийшов, га? До кого вже ти причепився, шибайголова?
Підійшовши ближче, Даміано простягнув руку, потім одразу ж її сховавши назад і простягнувши іншу. — Даміано, приємно.
— Вікторія, можна просто Вік, — сміючись відповіла Вік й перестала тріпати Пса. — Ви друг Етана? Він попросив вас посидіти з Малюком?
— Малюком? — припідняв брову Давід.
— Не беріть в голову, — відмахнулася Вікторія. — То що, ви надовго з ним?
Посмішка повільно сповзла з лиця Даміано, і замість радості та лиці з’явилось здивування.
— Тобто, це не Ваш собака?
*
У квітковій крамниці дуже пахло… квітами. Квітами, медом і шоколадним печивом. Свіжість змішувалася з теплотою приміщення, роблячи повітря м’яким на дотик. На пластикових вазах висіли великі шкарпетки, а на столі стояла купка коробок, обмотаних у святковий папір. По стіні вився якийсь дивний зелений плющ. З вазонів виглядали очі і шапки іграшкових сніговиків. На листках драцени красувалися маленькі банти. Вік поправила один із них та взяла до рук електронний чайник, після чого розлила кип’яток у дві чашки.
Пес лежав на килимі, дивлячись на паперового літачка, що був підвішений під стелею. Дівчина поставила напої перед Даміано та знову присіла, чухаючи рудого за вухом.
—Дивно це все… — почала вона. — Етан ніколи б не загубив його. Він занадто відповідальний для такого.
Даміано обробив серветками долоні та висипав у чай цукор з паперового пакетика. Поправив розтріпане волосся та трохи пом’ятий після погоні светр.
— Хто то взагалі такий? Ви його знаєте?
— Етан працює у нас кур’єром. Працював. Але він звільнився буквально тиждень тому, і більше я його не бачила. Хороший був юнак. Пунктуальний, добрий. Часто йому ні з ким було залишити Пса, то ж він залишав його у мене в крамниці. Але щоб покинути його самого — на зі що в світі.
Даміано так задумливо все слухав, що відсьорбнув чай і обпік язика. Скривився і відставив чашку, що зі скрипом посунулася по деревині.
— А де він живе, знаєте?
— Авжеж знаю. Але то далеко, то на іншому боці міста, — вона встала, підійшла назад до каси та сіла в велике плетене крісло. — Тільки, справа в тому, що я й сама дзвонила Етану багато разів після того, як він перестав сюди ходити, але він жодного разу не взяв слухавки.
У крамниці запанувала тиша. Пес сумного дивився то на хлопця, то на дівчину, наче намагаючись зрозуміти, про що вони говорили. Даміано теж уважно дивився на нього. Дивився і думав, що робити далі.
— Тоді, я сьогодні з’їжджу до… Етана додому. Але, можливо, краще, щоб Вухастий побув у Вас? Все ж таки, Ви йому — не чужа людина.
Вік сумно похитала головою.
— На жаль, я працюю і в нічну зміну, а потім я просто не матиму сили за ним наглядати.
— То, певне, у цього Етана теж є друзі? Колеги, родина? Не може ж собака бути зовсім один.
— За родину я не знаю, чесно кажучи. Хіба що друзі, я часто бачила, що до Етана приходили люди і були дуже раді погратися з собакою, але якби вони могли його взяти, то навряд чи б Етан постійно залишав Малюка на мене.
Даміано піджав губи і знизав плечима. Дивлячись на рудого, він не міг заспокоїтись, бо всередині щось неприємно свербіло. Він стукнув собі по грудях, наче то допоможе, взяв листочок з написаним Вік адресом, накинув куртку, натягнув шапку і встав з місця.
— Подзвоните мені, як щось дізнаєтесь, добре? — посміхнулась Вік і невпевнено торкнулась його плеча, стараючись сховати тривожність у голосі, яка все одно буда занадто помітною.
— Звісно. На зв’язку, — теж якось невпевнено посміхнувся Даміано у відповідь. — Пішли, Вухастий.
Собака, на диво, встав одразу ж і першим поплентався до виходу. Зачинивши за ними двері, Давід присів біля нього і погладив, трохи притиснувши до себе.
— Коротше, потрібен ти всім, і нікому одночасно, — сказав він тихо, зав’язуючи шарф на його шиї міцніше. — Не переживай, не пропадеш. Знайдем його.
*
Зимовий вечір ліг на низькі дерев’яні паркани. Довга, пуста дорога підкидала відлуння їдучих десь далеко за містом машин. Гострі кути неба впивалися в припорошений замороззю асфальт, виливаючи на нього морозну небесну блакить. То був тихий, але дуже великий район. Дерев’яні будинки повсідалися між високими соснами, мов гриби. Даміано дивився на свій листочок, а Пес жваво бігав у нього між ногами, постійно збиваючи.
— Та заспокойся вже, навіжений, — гримнув він. — Зараз знайдемо твого бовдура і йому будеш таке робити.
Будинок, навпроти якого стояли Пес і Даміано, був набагато меншим, чим всі інші. Невеликий затишний дворик, оточений крихітними туями і ялинками, витоптані стежечки навколо, купа дров в кутку. Чисті виметені сходи, килимки та прозорі вікна, прикрашені трохи дивними орнаментами. Дім був світло-коричневим, дах — темно-зеленим, але пофарбовано все наче вручну. Пес, зайшовши у двір, ще більш ошаленів, почавши бігати по свій території, все обнюхувати, а потім кинувся до самого входу, ледь не врізавшись лобом в закриті двері. Даміано підійшов ззаду, зняв свою шапку, сховавши її кудись в куртку, обтрусив прилипле до чобіт сміття. Уже хотів постукати, та собака його випередив, почавши стрибати на двері та голосно гавкати.
Так вони стояли, може, з хвилину. Даміано все ж і сам постукав: раз, другий, третій.
— Слухай, якщо він зараз не відчинить, я сам стрибати на ці двері почну. Агов!!! — він ударив сильніше. — Є тут хто?
— Чого ви тут галасуєте? — почувся чийсь голос позаду.
Даміано озирнувся. Біля паркану стояла бабуся в дивній теплій хустці, зав’язаній на вузол, опершись двома руками на свою криву палицю. Злісно зиркаючи через свої окуляри, вона зайшла у двір, незадоволено нахмуривши брови.
— Е… Вітаю, скажіть будь ласка, чи проживає тут Етан…— підглянув у листочок, — Торчіо. Торіо. Торкіо, — він посміхнувя, схопивши Пса, який чомусь починав гарчати.
— Не живе він уже тут! З місяць може як не живе! А ви тут балаган влаштували, наче робити вам більше нічого!
Пес все-таки гавкнув, продовживши стрибати на двері, а Даміано спустився, втомлено зітхнувши.
— Та ну як не живе? Та не може бути, що не живе, я точно знаю, що він має бути тут!
Бабуся струсила павутиння з ялинки.
— А я кажу, що не живе вже він тут. Як ото пити почав, так його і з роботи вигнали, а потім, хіба, і із дому!
Тут вже Пес почав гавкати так голосно, що десь у лісі зірвалися та закаркали ворони. Даміано потягнув його за собою, намагався заспокоїти, але марно. Жінка кричала щось у відповідь, махаючи своєю палицею, на ґвалт позбігалися й сусіди. Даміано здавалося, що йому все це сниться.
*
Сидячи десь далеко за трамвайною зупинкою, Даміано сидів на сухій колоді і курив. Холодна вода озера бралася овальними хвилями, поглинаючи в себе чорноту. Світло йшло тільки від ліхтаря, який стояв на іншому березі, повернений в бік дороги. Було зовсім тихо, тільки іноді шелестіло гілля тонких дерев, царапаючи легкий туман.
Пес забився під ноги Давіда, поклавши підборіддя на його шапку, і дивився на місяць.
— І так, що ми маємо? — говорить Даміано, підіймаючи долоню. — Перше, — загинає перший палець, — ми знайшли якусь Вікторію. Друге, — загинає другий, — я знаю де ти жив і у нас є номер телефону якогось Етана. Третє, — загинає третій, — Нас ледь не прибили дерев’яною палицею.
Пауза. Даміано дістає з пакета велику упаковку собачого корму, дістає миску з намальованою собачою лапкою, насипає корм і ставить біля нього.
— Ну і твій господар, як виявилося, не така вже й проста людина.
Пес загарчав, що навіть місяць в його очах кудись зник. Давід погладив його.
— Та знаю я, що набрехала вона, знаю, — він зітхнув, почавши роздивлятися якусь резинову іграшку у виді кістки, яку теж дістав з пакета. — Тільки от до кого тебе діти, поки твій Етан не знайдеться, не знаю. Без образ, але я звик жити сам.
Вухастий виїв все, що йому насипали. Даміано ж в горло нічого, окрім цигарки, не лізло. Задумавшись, він забув про те, що тримає її між пальцями, і обпікся, що на шкірі залишилися червоні плями. Скривився, тихо залаявшись під носа, але перестав, побачивши ніби докірливий погляд, направлений на нього.
— Що дивишся? Як хочу, так і говорю, ще будеш мене вчити тут, — відрізав він, дмухнувши на опік.
Але рудий, навпаки, дивився не з претензією, а з чимось іншим. Переступивши свою миску, спершу, він довго тримав голову піднятою, не перериваючи зоровий контакт. А потім, схилившись, почав облизувати руку Даміано, хоч і морщився від запаху тютюну.
— Агов, ти чого? — якось відсторонено сказав він, але руку не забрав. Спостерігав.
А опік наче дійсно починав боліти менше.
У небі, крім зірок, почало виблискувати ще щось. Хвилястою вуаллю на землю почав падати перший сніг. Він падав на озеро, танучи в ньому, на гілки, вдягаючи їх, на руду шерстку. З новою силою повіяв мороз. Але Давід чомусь того не відчув.
— А може, звички інколи треба змінювати.
*
НОВИНИ, ЗВ'ЯЗОК З АВТОРОМ ТА ВСЕ ІНШЕ ВИ ЗНАЙДЕТЕ У ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ "ЛИСТИ ДО ТУМАНУ / ЄЛЕНА ОКС"! Всім дякую за прочитання і підтримку.
#S #Б #Мід і#Монескін #музика #ДаміаноДавід_ЕтанТоркіо #Романтика #Детектив #можливітяжкімоменти #Впроцесінаписання
З нетерпінням чекаю продовження!!