там, де ти

#straykids #minho #seungmin #2min #флаф #ангст #повсякденність #смертьголовногогероя #А #М

Опис: «Тому, що твоя усмішка яскравіше за сонце, а обійми зігрівають краще, з тобою завжди тепло, ти ніби моє особисте сонце»

Літній ранок розпочався рано, тому що сьогодні їхня друга річниця і, як вони вирішили ще на початку стосунків, на першу річницю Мінхо організовував їхнє свято, а на другу – організатором став Синмін.

Він почав думати заздалегідь, тому що ідей взагалі не було, сидів на різних сайтах, де обговорювали, що можна влаштувати, люди там писали багато гарних варіантів, але вони всі не підходили.

Політ на повітряній кулі – Мінхо боїться висоти, піти у караоке – вони це роблять щоп’ятниці, парк атракціонів – вони там були на першу річницю, сходити до зоопарку – вони їх не люблять, адже вважають це неправильним щодо тварин, тому точно ні, ковзанка просто неба – зараз літо, а закритої в їхньому місті немає.

Але все ж таки Синмін вирішив, що спочатку вони займуться спільним готуванням торта, адже вони це ще ніколи не робили, а потім підуть у кафе, яке нещодавно відкрилось. Кажуть, що там дуже гарна атмосфера та смачно готують.

Купивши у магазині всі необхідні інгредієнти для торта, Синмін повернувся додому, де його вже зустрів Мінхо.

– Куди ходив так рано? – заварюючи каву, спитав Мінхо.

– А ти вгадай, – знявши кросівки, сказав Синмін.

– Судячи з пакета, ходив у продуктовий, тільки не розумію навіщо, у нас ще є що їсти, – наливши у чашку гарячої води та перемішавши, сказав брюнет.

– Якщо ти хочеш, то можемо розпочати святкування вже зараз, і тоді ти дізнаєшся для чого я ходив у магазин, – сказав Синмін та усміхнувся.

– Із задоволенням, але, може, спочатку подарунки?

– Точно, я й забув за подарунки, тоді з них і розпочнемо, – Синмін побіг до тумбочки, яка стояла у коридорі.

Мінхо ж взяв табурет та, ставши на нього, дістав невелику чорну коробочку, яка була на холодильнику. Коли Синмін повернувся, вони стали один навпроти одного та вирішили подарувати одночасно на рахунок 3.

– 1, 2, 3, – зробив відлік Мінхо та вони простягнули подарунки.

У руках Синміна опинилася та чорна коробочка, відкривши яку, він побачив наручний годинник, той самий, який йому сподобався місяць тому, коли вони вирішили просто погуляти по торговому центру та якимось чином забрели до магазину з годинниками.

Мінхо отримав пакетик, у якому було дві коробочки, одна трохи менша, інша – більша. Спочатку він вирішив відкрити ту, яка менша. У ній були парні кулони, один був з місяцем, а інший – з сонцем.

– Гарні? – запитав Синмін.

– Так, – зачаровано відповів Мінхо. – Дуже гарні.

– Вибирай, який будеш носити, вони парні.

– Я візьму з місяцем.

– Добре, а тепер відкривай другу коробочку, – нетерпляче сказав Синмін та взяв кулони, щоб Мінхо було зручніше відкривати другий подарунок.

У другій коробочці був гаманець чорного кольору з одним відділом для грошей та другим для карток, також було окреме місце для якоїсь фотографії, або важливої інформації.

– Ти ж загубив свій ще тиждень тому, а новий так і не купив, тому це вирішив зробити я, – Синмін з гордістю усміхався.

– Як я люблю, без зайвих візерунків, та невеликий, а це місце ніби спеціально зроблене для нашої спільної фотографії, – із захватом сказав Мінхо та обійняв Синміна. – Дякую тобі, це найкращі подарунки у моєму житті, – прошепотів він на вухо.

– І тобі дякую, буду носити цей годинник завжди з собою.

Вони постояли так ще декілька хвилин, поки Синмін не згадав, що у них взагалі-то на сьогодні є важливі справи.

– Так, а тепер біжимо на кухню пекти тортик, а то нічого не встигнемо, – вирвавшись з обіймів, сказав Синмін та потягнув Мінхо на кухню.

– Ти впевнений, що ми впораємось із цим завданням?

– Звичайно, ось, у мене є рецепт, – він дістав з кишені аркуш, на якому було все написано.

– Ого, де ти його взяв? – підійшовши ближче, щоб розглянути, сказав Мінхо.

– Зателефонував бабусі та вона мені все розповіла, тому все буде добре.

– «Піна Колада»? Серйозно, так називається торт?

– Пам’ятаєш на день народженні моєї мами тобі сподобався торт?

– Так, він був дуже смачний.

– Це рецепт того торта, тому ти знову зможеш його поїсти.

– Ооо, тоді давай швидше розпочинати, а то у мене зараз слинка потече, – сказав Мінхо та підійшов до тумбочки, з якої дістав два фартухи. – Так ми будемо схожі на справжніх кондитерів.

– Хіба вони не носять спеціальний кітель?

– А ми будемо справжніми кондитерами у фартухах, – сказав Мінхо та поцілував Синміна.

– Добре, тоді розпочинаємо.

На першому етапі потрібно було зробити бісквіт, але Синмін купив його у магазині, тому вони могли розпочинати з другого пункту. Мінхо поставив кокосове молоко на плиту та паралельно збивав жовтки з цукром до побіління, потім Синмін допоміг та додав борошно і крохмаль. Через декілька хвилин кокосове молоко закипіло і Мінхо додав його до жовтків та поставив на водяну баню, іноді помішуючи. У цей час Синмін збивав вершкове масло.

– У нас непогано виходить, як думаєш? – запитав Хо та подивився у бік Синміна.

– А ти ще питав чи впораємось ми, я ж казав, що все буде добре, – він повернувся до Мінхо, який одразу ж засміявся.

– Щось не так? – занепокоєно спитав Синмін та продовжував дивитися.

– Ти, мабуть, надто сильно збивав масло, бо воно вже у тебе на обличчі, – Мінхо дістав з кишені телефон та сфотографував цю картину маслом.

– Краще б допоміг витерти, а не фотографував, – сміючись, сказав Мін та намагався витерти обличчя серветками.

– Добре, добре, ти просто дуже милий, – він підійшов до хлопця та допоміг йому витерти обличчя.

– Ну що там крем, уже схожий на соус?

– Зараз гляну, – Мінхо підійшов до крему. – Так, що далі робити?

– Тепер треба трохи почекати, поки він вистигне, а потім додати його до вершкового масла.

– Зрозумів, тоді вимикаю газ.

– От бачиш як у нас все гарно виходить, які ми молодці, – з радістю сказав Синмін та повернувся до Мінхо, який з ніжністю дивився на нього.

– Тобі так личить цей фартух, може підеш працювати кондитером?

– Робити торти, звісно, круто, але ні, мені подобається моя кар’єра адвоката.

– Мені теж подобається, ти такий гарний у костюмах.

– А як мені краще: у фартуху чи у костюмі?

– Разом зі мною, – сказав Мінхо та взяв Синміна за руку.

– Але ж такого варіанту не було.

– Я просто додав свій варіант, адже він краще ніж ті два, – Синмін тепло посміхнувся, почувши ці слова.

Крем уже вистигнув, тому вони додали його до вершкового масла та збили до однорідності, поставили у холодильник охолоджуватись на півтори години.

Через півтори години

Мінхо дістав з холодильника крем, а Синмін почав нарізати корж на три частини. Потім вони відцідили ананас, зберігаючи сироп, додали до сиропу ром та скропили цим нижній корж. Виклали крем, ананаси та кокосову стружку, накрили наступним коржем та повторили попередню дію. Накрили останнім коржем та скропили його сиропом. Поставили торт у холодильник на декілька годин.

Поки час довго йшов, вони вирішили пошукати якийсь фільм, але більшу частину часу вони знаходили фільм, читали опис та обговорювали його, не дивлячись фільм. Так і промайнули декілька годин.

Перед тим, як дістати торт з холодильника, вони вирішили збити вершки до стійких піків та ввести до решти заварного крему і добре збити. Потім дістали торт та змастили цим його поверхню, посипали кокосовою стружкою та прикрасили ананасами зверху.

– Виглядає точнісінько як той, який ми їли на дні народженні твоєї мами, – сказав із захопленням Мінхо, роздивляючись торт.

– Ми добре постарались, щоб він вийшов таким, – Синмін усміхнувся та поклав голову на плече Мінхо.

– Давай уже їсти, – хлопець дістав із тумбочки ніж.

– Ти поки нарізай, а я все таки знайду нам фільм.

– Добре, – він почав нарізати торт, але раптом щось згадав. – Точно, пам’ятаєш ми хотіли подивитись фільм, не пам’ятаю назви, там про бейсбол щось, пошукай у закріплених вкладках.

– О, точно, зараз пошукаю.

Не минуло й п’яти хвилин, як Синмін знайшов цей фільм, а Мінхо нарізав торт. І ось вони вже сиділи на дивані, їли торт, паралельно нахвалюючи себе як шикарних кондитерів, та нарешті дивились фільм. Година та сорок п’ять хвилин промайнули так швидко, як і закінчилась половина торта.

– Я наївся, – сказав Мінхо та як кіт розвалився на дивані. – Хочу весь день валятися вдома.

– За моїм планом у нас сьогодні ще прогулянка у кафе, – Синмін ліг поряд з Мінхо.

– Не хочу, може, залишимось вдооома, – ліниво позіхнув хлопець.

– Ну як я можу відмовити, коли ти такий милий, – зачаровано дивлячись, сказав Синмін.

– Сходимо у кафе завтра і таким чином продовжимо святкування, – пригорнувшись до Синміна, сказав Мінхо.

– Добре, – тихо відповів той та обійняв хлопця, який зараз був схожий на велике кошеня.

Так вони й заснули в обіймах один одного, а прокинувшись, продовжили своє ліниве свято.

Реальність

Синмін прокинувся зі сльозами на очах. Була четверта година ранку. Він подивився на місце поряд із ним, і сльози вже було не зупинити, наче швидка ріка вони стікали по його обличчю на ковдру.

Знову цей сон, який снився і на третю річницю, і на четверту, і ось сьогодні на п'яту. Знову він плаче, знову він ставить питання: «Чому?», але відповіді як завжди немає. Знову він кричить у порожнечу, знову дивиться на їхнє фото, останнє фото, на якому Синмін проводжає Мінхо на літак, який став причиною його теперішніх страждань. Чи може винен не літак, а погода, яка відірвала крило цього літака, чи Синмін, який відчував, що щось станеться, але не зміг вмовити Мінхо не летіти. Він усе ще не знає хто винен, але все ще шукає відповідь у своїй голові.

Минуло три години, які пройшли для нього як три хвилини, він дивиться на свій кулон із сонцем, «Тому, що твоя усмішка яскравіше за сонце, а обійми зігрівають краще, з тобою завжди тепло, ти ніби моє особисте сонце», – саме так Мінхо пояснив, чому обрав собі кулон з місяцем, а Синміну віддав із сонцем.

Посидівши ще трохи, він встає з ліжка та йде у ванну. У дзеркалі його зустрічає те саме бліде лице, посмішка зникла з нього два роки тому, з того часу сонце перестало гріти, тому що бачило місяць лише на надгробній плиті. Він вмив обличчя крижаною водою, щоб хоч трохи вийти за своїх думок. Потім він прямує до спальні, щоб вдягтися. Неквапливо він дістає з шафи речі та перевдягається.

На вулиці тепло, навіть трохи спекотно, воно й не дивно, зараз середина липня. Синмін заходить до магазину квітів.

– Доброго ранку, можна букет білих хризантем, – каже він дівчині, з виразу її обличчя було видно, що вона зрозуміла для кого квіти.

– Так, одну хвилинку, – вона відійшла до квітів та повернулась з букетом у руках. – Такий підійде?

– Так, він прекрасний, – «як і він», сказав подумки Синмін та протягнув дівчині картку, щоб сплатити.

– Дякуємо за покупку, до..., – не встигла вона договорити, як двері за хлопцем уже зачинилися.

Як і завжди він сів на автобус, на їхнє улюблене місце – останнє біля вікна, Мінхо любив сидіти, тримати Синміна за руку та розглядати вивіски магазинів, проїжджаючи машини, мріяти, що колись він купить і свою машину, буде кататись з Синміном по нічному місту, забирати його з роботи, коли той затримується. Але цій мрії, очевидно, не судилося здійснитися.

***

– Ось я і прийшов, мабуть, зачекався? – сказав Синмін, підійшовши до рідної надгробної плити, він поклав біля неї квіти та продовжив дивитись на фотографію хлопця, який усміхався. – Ти точно минулого разу розсердився, що я прийшов не у костюмі, тому зараз виправляюся, бачиш, я ж знаю як ти їх любиш, особливо на мені. І, як бачиш, я все ще живу, як ти й хотів, – Тиша. – Мені знову наснився цей сон, з нашої останньої річниці, як би я хотів тебе ще раз обійняти, подивитися на твоє сонне обличчя, яке неймовірно миле у такі моменти, хотів би знову відсвяткувати нашу річницю, сьогодні була б уже п’ята, сходити до парку атракціонів, щоб ти знову вибив мені іграшку у стрільбі, щоб ми ще раз сходили до кімнати страху, хочу знову годувати з тобою безхатніх котів, вони сумують за тобою, – Тиша. – Як і я. Сподіваюсь, там, де ти, тобі добре, сподіваюсь, що ти пам’ятаєш мене, сподіваюсь, що ми зустрінемось у наступному житті та відсвяткуємо і п’яту, і шосту, і тридцяту річниці. Я обіцяю не забувати тебе, я обіцяю кохати тебе до кінця мого життя, і обіцяю кохати всі наступні життя, адже сонце не може без місяця, як і я без тебе.