#фентезі #даркфентезі #G #Б #Максі #ВПроцесіРедагування #Закінчений #пригоди #магія #детектив #чудовиська
Тяжкість, що зародилася після вчорашнього відвідування лікарні, все не сміла залишати доктора Ренарда навіть на порозі додому. Особистий візник, Едгард Фурньє, який так любив тепло розповідати про свою палко кохану сім'ю, увесь день виявився доволі сумним і ледве міг що-небудь розповісти Доктріану. Холодний, пронизливий до кісток, дощ магічним способом огортав пеленою туги і відчаю. Хоч би якими важкими не були часи в містах Дюсстарта, а під пильним управлінням Клода Готьє - люди все ж таки намагалися не втрачати волю і силу проти тяжких негараздів. Але щойно сходив дощ і душі більшості громадян зв'язувалися сумом. А з появою артефакту - люди і зовсім стали бути готові розпрощатися з колишнім рутинним життям. Яким би воно не було нудним або важким, але кожен третій житель знав, що життя варто цінувати. Наскільки воно не було важким.
А що Доктріан? Він цінував своє життя. Цінував як ніхто інший. Знаючи навіть що безсмертний, але смертний перед богами. Після дарованого скільки завгодно довгого життя від богині Йан-ре, безликі незабаром забули про творців світу і стали будувати міста, будинки, заводи та інше, що могло б принести для них затишок для довговічного життя. Люди стали нічим іншим, як їжею і механізмом для подальших удосконалень. Опинившись під навісом, Доктріан узявся за дверну ручку і, з дзвоном дверного дзвіночка, переступив поріг будинку.
— Вітаю вас удома, хазяїне, — не минуло й хвилини, як Сальвадор опинився парити навпроти містера Ренарда. — Як минув ваш день?
— Виснажливо, — залишивши тростину і знявши головний убір, Доктріан почав знімати з себе верхній одяг, Сальвадор допоміг, взявши в лапи плащ господаря. — Моя лабораторія в чистоті?
— І готова до роботи, хазяїне. На вечерю тушкована телятина з овочами і на десерт лимонний пудинг.
— Мій улюблений, — у голосі Доктріана розрізнялися нотки здивування та легкої похвали. — Це перша новина, що змогла розвіяти в мені все обурення, що накопичилося за день.
— Ну, що ви, — Сальвадор зніяковіло припустив вуха, вішаючи вологий плащ на вішалку. — Я лише виконую свою роботу, хазяїне.
— За це я тобі й плачу, — задоволено кивнувши Сальвадору, Док неспішно попрямував у бік кухні.
— Бажаєте прийняти вечерю?
— Почекаємо поки що з цим. Мені потрібно трохи попрацювати, — Доктріан увійшов до мармурової, яскраво-освітленої, кухні. У центрі розташовувався широкий дерев'яний стіл, а біля стін кухонні столики для приготування їжі та плита. Пройшовши в дальній кут приміщення, Доктріан увійшов у темну комору, де зберігалося продовольство.
— Хазяїне, — відгукнувся Сальва, поки містер Ренард не взявся за перемикач, встановлений між полицями борошна і круп. — Ви не вважаєте за потрібне сьогодні відвідати міс Перрайн? Вона сьогодні цілий день у довгих душевних переживаннях. І навіть не спромоглася вийти зі спальні. Як би вона не опинилася при хворобі.
— Все наскільки серйозно? — Доктріан стурбовано глянув на Сальвадора.
— Мені здається, що вам варто навести її, хазяїне.
— Я незабаром повернуся, — ліва рука схопилася за перемикач, почувся важкий глухий скрегіт і прихована лабораторія відчинилася, як на долоні. — А ти поки займися сервіруванням. І, зрозуміло, не забудь про міс Перрайн.
— Буде виконано, хазяїне.
***
Тьмяне сяйво, розташованих по спальні, свічок схиляли Сільву до відчайдушного сну. На додачу ще й дощ розійшовся, змушуючи частіше дзьобати носом і якнайшвидше забутися в колі теплої важкої ковдри та м'яких оксамитових подушок. Після несподіваного візиту до кабінету містера Ренарда, Сільва більше не мала змоги подивитись на таємні малюнки в книжках, що, вочевидь, несли в собі історію появи Дюсстарта. А й можливо, і самих богів. Замкнена, прихована від усього зовнішнього світу, Сільві доводилося перечікувати життя в чотирьох стінах і не робити зайвих рухів тіла без дозволу Доктріана. Через, вважай, настільки несправедливу поблажку під назвою «порятунок», Сільвіана відчувала перші проблиски ненависті за те, що не мала права на вільне пересування. «Тук, тук, тук», - почувся неголосний стукіт за дверима. Здригнувшись, Сільва, сидячи спиною до дверей, повільно переспрямувала згаслий погляд у бік містера Ренарда, який увійшов. Розправлені впевнені плечі, іскри в золотистих очах на тлі свічок, що горіли, чарівно переливалися. Сільва відвернула очі назад у бік вікна.
— Я чув про те, що ви, за весь день, не покинули своїх покоїв, — Доктріан неспішно увійшов, наблизившись до міс Перрайн. — У вас усе добре?
— Я... — Сільва знала, що їй потрібно дати відповідь, але клубок у горлі й безпорадність по тілу, не дало змоги промовити й слова.
— Як ваше самопочуття?
— Зізнатися чесно, я почуваюся так, немов перебуваю в тумані, — бляклі блакитні очі моргнули кілька разів і опустилися в підлогу. — Але я вважаю, що це незабаром минеться, — Сільва спробувала натягнути на обличчі легку посмішку і глянути знизу вгору на містера Ренарда, але якою б не була посмішка - він усе бачив по її очах. — Адже так?
— Ох, люба, — великодушно став твердити Доктріан, вальяжно пройшовши до вікна і, тим самим, перегороджуючи його собою. Він обернувся обличчям до міс Перрайн. — Ви бачили себе? Ви немов блякла лілія позбавлена сонячного світла.
— Можливо, якби ви мене випустили хоч на годинку...
— Це виключено, — невдоволено прорік Доктріан, злегка вискалившись. — Вас ніхто не повинен бачити, — очі Сільви стали лише сумнішими. — Я послав за модисткою, і вона відповіла, що прибуде за кілька днів. А тим часом ви можете зайнятися навчанням і грою на інструментах. Що ви більше віддаєте перевагу? Гру на фортепіано, віолончель чи може на сопілці? — Доктріан глянув на міс Перрайн.
— Я бажаю навчиться читанню і письму, — без частки роздумів пролепетала вона, не дивлячись на містера Ренарда.
— Ваші родичі не надали вам належної освіти? — він дивився на Сільву, немов вивчаючи її, в надії вхопиться за ниточку, яка б привела його до викриття її особистості.
— На жаль, але ніяк ні. Мої мама і тато подарували мені можливість викладати свої думки в промову, але щоб читати чи писати...
— Я вас почув, — містер Ренард, розуміюче кивнув і посміхнувся.
— Можна я поставлю вам запитання?
— Запитуйте, міс Перрайн.
— Під час нашої останньої розмови ви згадали про те, що, врятувавши мене, ви мені даєте шанс знайти щось більше. Так от... Що ви мали на увазі під сказаним? — Сільва підняла очі й подивилася на містера Ренарда.
— Суть моїх слів полягала в тому, міс Перрайн, щоб допомогти вам віднайти себе саму, втілити ваші мрії в життя і щоб ви знайшли свій дім. І з нашої з вами розмови я вже почув кілька ваших бажань.
— Навіщо вам це? — Сільва не відривала очей від Доктріана, як він почав відповідати на її запитання. — Чого ви очікуєте від мене натомість?
— Прошу вибачення?
— Ви ж не подумали, що я не здогадаюся про вашу настільки підозрілу, але «люб'язну примху». Адже кожному безликому щось та й потрібно. І вам, зокрема, потрібна від мене якась користь. Або ж я помиляюся?
Доктріан обімлів: у нього різко виникло бажання викурити жменьку чужоземного тютюну, полирнувши склянкою хорошого бурбона, але замість цього він лише придушив ці бажання і стримано відповів.
— Ви на мене справили неприємне враження, дорога міс Перрайн. Тим самим посмівши образити. Оскільки я, як лікар, маю належну клятву перед своїми пацієнтами і не зобов'язуюся стягувати грошей або ще чогось. І з вашого порятунку, не рахуй того викупу, я жодного срібника не взяв з вас. Тому, якщо ви вважаєте, що мені від вас щось настільки суттєве потрібно, то я...
— Прошу вибачити мене, — Сільвіана зіскочила з ложа, присівши в реверансі. — Я справді анітрохи не хотіла вас образити. Будь ласка, вибачте мені за мої хворі підозри, — вона була готова впасти на коліна від сорому і від того, що дозволила самій собі поглянути на вельмишановного містера Ренарда настільки недоречно.
— Я вас пробачаю, міс Перрайн, — вона підняла голову, вирівнявшись у поставі. — Давайте забудемо про це і не відмовте мені в люб'язності повечеряти зі мною. Сальвадор уже напевно накрив на стіл.
***
У день, коли Клер покинула дім Доктріана, вона довгий час переминалася з місця на місце, блукаючи вулицями Креймута в спробі усвідомити, що їй більше нікуди повернуться. Бордель на вулиці Розбитих сердець, де Клер і надавала свої послуги, більше не потребував її та її грошей. Борг сплачений одним із тих багатіїв, що вважали себе не що, ні на є господарями міста, дратував. Відчувати полегшення від скинутої ноші в особі колишнього життя в борделі Клер ніяк не могла. Адже її викуп можна було вважати нічим іншим, як пасткою. Це можна було порівняти, як переїзд з однієї клітки, поношеної і залізної, в іншу - золоту. Тому, з її викупом особливо нічого не змінилося. Не зважай на теперішнє місце проживання і самого клієнта, який опинився не на годину, не на дві чи то триваліший термін, а на куди набагато невідомий термін.
Зупинившись біля потрібного будинку, Клер не поспішила заходити, ставши неподалік від ґанку. Вона запустила руку в прикріплену кишеню-клапан, легкого, шовковистого плаща в кольорі індиго, і діставши пачку ментолових сигарет, закурила срібною запальничкою. Відчувши прилив полегшеної свіжості та прохолоди, Клер стала розглядати будинок: фасад виявився вкритий пастельного кольору, високі вікна, оздоблені різьбленими, дерев'яними деталями на рамах. Бірюзові очі перевелися в бік вхідних дверей: пофарбовані в глибокий темно-коричневий колір, вони були оздоблені гравірованими лініями та візерунками, що надавали їм вишуканості та шарму. Невеликий дах, розташований над входом, надавав можливість сховатися від дощу. Клер, з новою затяжкою, видихнула злегка гіркуватий присмак тютюнового диму і відвернулася від будинку так, немов побачила перед собою мерзенну комаху. Синяво-чорні локони волосся хвилююче завилися, огортаючи Клер навколо талії та відкритих грудей. З останньою затяжкою вона перекинула під себе недопалок і неохоче вирушила в бік будинку.
Коли двері відчинилися, перше, що впало в око - це високі стелі та просторе коридорне приміщення, яке створювало відчуття легкості та простору. Стіни були оздоблені зеленими шпалерами з візерунками рослин. Сам будинок показував усім своїм виглядом рясну любов господаря до флори: вази, картини з пейзажами лісу або зеленого поля. Навіть світильники, встановлені вздовж стін, мали форму пелюсток.
— Міс, — збоку почувся голос лакея. — Чи можу я взяти ваш верхній одяг?
— Дякую, — розстебнувши короткий плащ, Клер скинула його з себе і передала безликому в чорному костюмі. Лакей окинув пильним сизим поглядом місс Лелюх.
— Прошу, пройдіть за мною.
<tab> Клер стурбовано зітхнула, відчувши легкий, свіжий аромат, що нагадував запах лимонної меліси. Від чого вона тільки сильніше занепокоїлася, згадавши про Доктріана. Пустившись слідом за лакеєм по круглих сходах, Клер тільки й робила, що намагалася вгамувати наростаючий гуркіт у грудях, дивлячись то на лакея, що супроводжував її попереду, то на розвішані картини на стінах.
— Сер, — зупинившись біля одних із дверей, лакей постукав. — Міс Лелюх прибула.
— Нехай входить, — за дверима, з приміщення, почувся чоловічий голос. Лакей відчинив перед Клер прохід, запрошуючи увійти всередину. Коли двері позаду замкнулися, вона не ворухнулася, немов зростившись із паркетною підлогою. Вона окинула поглядом кабінет: шовкові темно-зелені фіранки закривали вікна назовні, в куточках зустрічалися декоративні папороті, які передавали атмосферу загадковості і дикої природної краси, посеред кабінету стояв письмовий стіл, з червоного дерева, під яким можна було розгледіти візерунковий килим. Прості, але розкішні, зелені, флізелінові шпалери, які захищали від шуму і холоду, надавали комфортності. Самі тони зеленої гами створювали заспокійливу і, скажімо навіть, таємничу атмосферу під світлом встановлених уздовж стін бра (16) і палаючого мармурового каміна зліва.
— Я на вас зачекався, міс Лелюх, — почувся тихий чоловічий баритон з боку зеленого крісла з високою спинкою, що стояв навпроти вогню, який мирно потріскував. На підлокітник опустилася потужна білосніжна долоня, на кінцях пальців яких виднілися наточені загострені кігті безликого. А на самому вказівному пальці була срібна каблучка з переливчастим зеленим діамантом. — Сподіваюся, у вас знайдуться для мене добрі звістки, — Клер здригнулася, зійшла з місця і плавною ходою наблизилася до каміна. — Сідайте, — чоловіча ліва долоня запросила присісти поруч, на інше крісло. Прийнявши запрошення, Клер сіла навпроти безликого облученого в білу, накрохмалену сорочку, ілюзорну краватку під колір чорно-зеленого жилета. — І розповідайте, — Клер підняла голову, глянувши в обличчя співрозмовника: очі, зіниці якого плавно переливалися з таким самим кольором райдужної оболонки смарагдового забарвлення, приховували в собі хитрість і зарозумілість. А чорна, хвиляста, перука приховувала лисину сера Ліфевра з огляду на моду нинішнього часу.
— Як ви й припускали - дівчина в нього, — Клер говорила неспішно й чітко. — А він сам не найкращої думки про вас.
— Виходить, що він не готовий її втрачати?
— Він чітко дав зрозуміти, що готовий захищати цю смертну.
— Що ж... — Франк Ліфевр усміхнувся, глянувши в палаюче багаття. — Подивимося ж тоді якою ціною вона йому обійдеться.