Пісня смерті

#G #А #Міні #Закінчений #УкраїнськаМіфологія #Нічниця

-Хто ти?! Що ти тут робиш?! - заборсався у ліжку чоловік. Їй було смішно. Дивитись, як він намагається відсунутись. Зиракає на двері. Шукає поглядом поламану кочергу чи хоч якийсь знак Господа. Дурень. Сам же все повикидав. Вона провела пальцем по бильцю пустої колиски. Добре, що тут нікого не має. Її помста лише для нього. Чоловік завмер від того руху. -То ти по дитину прийшла?! Нема його! Він… він.. з Оленою. У матері своєї. Дівчина відірвалась від колиски й зробила крок до нього. Чоловік закричав, скочив з постелі, плутаючись у простирадлах. Кинувся до дверей і почав несамовито сіпати двері, які намертво пристали до одвірка. -Не чіпай мене, чортова курво! Немає тут дитини! Хоч когось залоскотати іди до тещі! Мене не чіпай! - він все горланив і горланив, а вона все наближалась і наближалась. Крок. І ще крок. Колись вона боялась його крику. Тепер же він боїться її мовчання. -Не чіпай! Хочеш золота?! - чоловік сповз по дверях. - Хочеш? Он в скрині! Бери. Бери все! Його підборіддя тремтіло, ніби він прямо тут розридається. Дівчина зробила ще крок і її тінь повністю накрила його. Місяць грів їй спину, вона поглинала це тепло. -Що ти хочеш? - заскавчав чоловік, як побитий пес, ховаючи голову між коліньми. Е, ні. Так не піде. Вона хоче бачити все, що твориться там, в глибині його прогнилої душі. Хоче бачити, як гра в господаря кришиться, осипаючи його серце скляними друзками. Дівчина потягла його за чуба. Страх… Безмежний. Всепоглинаючий. Він трусився від жаху. Але в найдальшому куточку райдужки дівчина бачила ледь помітний залишок колишнього його. -Я - твоя смерть. Твоя дружина, твоє перше кохання, твоя лють, твоє розчарування. Це повисло між в повітрі. Тягуче. Нестерпно-важке. Чоловік почав молитись. А її рука не тремтіла. Його крик не лякав її. Він її радував. Це було піснею. Найчарівнішою тих, які їй доводилось чути.