Над Міладою розкинулось безпросвітнє полотно темряви з тисячами маленьких крапель, що падали з нього кометами, залишаючи по собі мокрі сліди на обличчі. Одяг уже давно просочився вологою й лісовим брудом, поки Мілада лежала, не знаходячи сил підвестися. Спина нила, раз за разом нагадуючи про безглузде падіння з коня. Мілада мало не плакала. Руки не слухались, їхали вологим грунтом, залишали неглибокі виямки, кидаючи й без того втомлене тіло знову і знову, в обійми опавших соснових голок.
Ніхто не підніме. Ніхто не врятує. Ніхто не подасть руки. Мілада зовсім сама. Лише вікові сосни стануть свідками її неминучої гибелі за вільне життя. Здається, смерть підступає зовсім близько, то освітивши ніч яскравим спалахом блискавки, то закрутившись в голові спогадами останніх злощасних днів.
Т р а в е н ь 1648
Надворі тягнувся шлейфом яблуневого цвіту травень, а Мілада чахла від нудьги, схиливши голову на блискучий лакований стіл й роблячи вигляд, що доброчесно занотовує кожне слово вчителя з астрономії. Її вуха в`яли, як квіти в літню спеку, поки пан Дубровський самовіддано щось белькотів, розмахуючи руками.
Мілада встигла зробити все: порахувати секунди разом з антикварним годинником, вивести візерунки пером десь в куточку паперу, порозмірковувати про щось своє. На лекцію уже не залишалось часу.
Відчинене навстіж вікно манило свіжістю, тонкі білі фіранки хитались в такт тихому весняному вітру, в саду була чутна легка поступ мами. Щось дике й вільне зазивало, пестило прохолодою, стояло відокремленою стіною від душної та жаркої навчальної кімнати.
Нема чим дихати. Дзвенить у вухах і здається, що все перед очима розпливається плямою. Як раптом, долинають виловлені з напівсоння слова:
— Урок завершено.
Мілада забрала зі столу папірці з класною роботою й домашнім завданням, кивнула на прощання вчителю й твердим кроком, трохи засильно стукаючи по темному дерев'яному паркеті туфельками, вийшла в коридор.
Там було не так душно, ба більше, навіть прохолодно, але стіни все ще стискали й закривати Міладу в тісній площі маєтку, неначе павука в банці. Перед тим, як вийти до мами в сад, Мілада зайшла до себе передягнутися.
Щойно дісталась до своєї кімнати, оглянулась, чи не йде повз пильна служниця, й щільно закрила двері. Рожеві туфлі з дурнуватим бантиком полетіли з ніг, залишаючи на них ледь помітні червоні сліди.
Мілада розім`яла пальці та шию перед тим, як зігнутись й полізти під ліжко, де на неї чекали дві дошки, які прилягали до паркету не так сильно, як інші. Зачепивши, одну з них відклала.
В сховку лежав згорток, в згортку — скарб. Дорогоцінні подаровані мамою в таємниці від батька штани, зовсім, як чоловічі! Та колись біла сорочка з довгим мереживним жабо. Зараз штани стали трохи завузькі, а сорочка всіяна плямами різних сортів, видів та форм.
Попри це, Мілада задоволено поспішила натягнути все на себе, ледве скинувши спітнілу остогидлу сукню. Заскочила в високі чоботи, підморгнула кароокій красуні в дзеркалі й побігла в сад до мами.
Коли весна вдихала життя в завмерші сухі стебла, коли вони наповнювались силою, мама проводила там багато часу. І зараз теж. Вона стояла біля пишних ніжно-рожевих піонів, любовно пестячи пелюстки. В її чорно-смоляному волоссі красувався ще не розпущений бутон. Побачивши Міладу, мама скривилась в чистому материнському незадоволенні, оглянувши її одяг.
— Де ти це відкопала? Я думала вже не побачу на тобі це трикляте вбрання. Подивись яке воно брудне! Зніми негайно, я скажу Світлані, щоб випрала!
— Ага, як же. Матінко моя, я тебе не один рік знаю, — Сказала Мілада, повчально витягнувши вказівний палець вгору, — Ти викинеш штани, одразу, як вони попадуть тобі в руки. Я не можу цього допустити. Це ж ти їх мені подарувала!
— Я їх подарувала, я їх й відберу. Ти занадто часто стала в них ходити. А що люди скажуть?
— Щось та й скажуть. Нам яке діло?
— А як батько дізнається?
— Якщо ти йому не розкажеш, не дізнається. Не зніму.
Мама стала в бойову стійку. Склавши руки на грудях, планувала відповісти щось, та її перервала служниця Світлана. Вона чебиряла дрібними кроками по траві, несучи в руках сріблястий підніс. На ньому лежав одинокий білосніжний конверт.
— Пані Вікторіє, панно Міладо, — вона покірно нахилила голову в один і інший бік. Звертаючись до мами, тихо мовила, — Вам прийшов лист. Накажете відкрити, чи віднести у вітальню?
— Я візьму. Дякую, Світлано, — служниця кивнула, й швидко пішла в маєток.
Мама покрутила конверт. Папір приємно зашарудів у її руках.
— Що там? Дай подивитись, — Мілада поклала голову мамі на плече, одночасно глипнувши на лист. В очі кинулась золотава печатка з візерунком трьох пшеничних колосків, перев’язаних стрічкою, — О! Це ж татова.
— Ой, іди, — Мама безжалісно відійшла подалі, — Сердита я на тебе.
— Ну, мамо! Це ж від тата! Да-а-ай подивитись, — Мілада сумно звела брови хаткою й швидко закліпала.
Але мама залишалась непохитною. Лише прочитавши лист до кінця, вона підвела погляд на Міладу, підійшла і легенько стукнула ним їй по лобі.
— На, вредното, — Намагалась говорити сердито, не дуже виходило. Не вміла вона довго дутись через дрібниці.
Міладу двічі просити не довелось і вже за мить її погляд пробігався рівненькою доріжкою ледь нахилених вліво букв, а на лиці замиготіла по-дитячому радісна посмішка.
— Ти диви, а тато як завжди: продовжує віправляти листи так, щоб вони приходили всього на день раніше нього. Ото несподіванка! — Мілада театрально зобразила подив й захихотіла. Вона перебувала в доброму гуморі через гарні новини.
— Я помилилась у даті? — Мама почухала вказівним пальцем бороду, — Здається, Володимир мав би звільнитись десь ближче до Червня… Може сталось що?
— Не бери в голову, матусю. Я думаю, чудово, що тато приїде раніше. Мабудь, він просто встиг зробити все до сроку? Не хвилюйся.
— Добре, вмовила. Тоді треба сказати служницям, щоб на завтра побільше їжі готували, — Притихши, мама стала щось прикидати в голові, — Та і все, наче б то. А в тебе що там з полем, Міладо? Все добре? Батько питатиме.
Мілада враз посерйознішала й повільно кивнула.
— Я туди кожен день їзджу, оглядаю все. Зараз теж збиралась.
— Це звісно прекрасно, але не думаю, що коли батько казав “пильно дивитись” він мав на увазі настільки.
— Знаю. Просто подобається. Все таки, мені це довірили, а значить, думали, що я на щось здатна. Не хочу підвести… — Мілада потопталася на місці, не знаючи, що ще додати, — Піду я.
— Йди, йди. Лиш, дивись в багно не залізь ніде. Дощ вчора був.
— Я постараюсь.
Й Мілада пішла, час від часу кпинячи маленькі камінчики гравію поза межі насипаних доріжок. Йшла повільно, рівно, але щойно обернулася й побачила, що мама стоїть до неї спиною, зірвалася на біг. Потреби не було, але так хотілося. Мама казала: “Пора ставати серйознішою Міладо, тобі ж уже дев`ятнадцять!”, а так нудно жити.
То ж, просто зараз Мілада бігла в напрямку конюшні, забирала з очей тонкі ниточки каштанового волосся й намагалася згадати, куди вона поклала сідло.
В конюшні пахло свіжим сіном та теплом. Там стояло десь з десяток коней, усі як на підбір: гарні, гладкі, породисті. І стояв він. Агат. Найбільший, найкращий, найрозумніший жеребець у всьо-ому світі. Мілада вважала його якщо не за сина, то за найкращого друга. Все таки, вона провела з ним уже п’ять років.
Взявши в долоню кілька морквин з підготованого залізного відра, Мілада підійшла до Агата. Він зустрів її веселим іржанням і дмухнув з ніздрів в лице. Привітався. Мілада дала йому гостинець, плавно погладжуючи велетенську шию з примхливими хвилями смоляної гриви й не могла надивитись: біла морда, як день, а тіло чорніше ночі, блакитні очі з синіми прожилками, точно агати блищать й дивляться прямо в душу.
Мілада могла безкінечно писати оди, вірші й цілі поеми присвячені своєму улюбленцю. Але вона просто розчесала його й добре закріпила сідло.
В жилах кипіла кров від передчуття. Передчуття свободи й шаленого вітру, що шумить у вухах, кремезного конячого тіла під собою й частих-частих вдохів свіжості весняних полів.
Це почуття п’янило, як п’янить вельможне панство міцний з горіховою ноткою коньяк, доводило до безумства, як доводить бува молодих паничів опіум та конопля. Мілада точно була залежна. Від незалежності.
Вони з Агатом летіли над морем зелені, летіли стежками й стежинками, поза селами, щоб не стикатися з людьми. Подумають не те, скажуть не те… Міладі було все рівно, але якщо це не подобалось мамі, вона була готова тут поступитись.
Прибувши на місце, Мілада знехотя спинилась. Її поле — маленький клаптик від батькових володінь, — звісно, не змінився відучора: все так само встелений дрібним яскравим килимом молодих паростків, крізь які проглядалась чорна земля. Не надто родюча частина, але виглядала добре: як та, що здатна дати більше урожаю при правильному догляді. Можливо, тато, навіть, похвалить Міладу. Якщо знайде для неї час…
Повертатися не хотілось. Вдома потрібно було б знову одягати сукню, робити завдання з астрономії та лізти на стіну від нудьги. Натомість Мілада з Агатом з’їздили до озера, лісу та старого покинутого млина.
В одвічній тиші, яку порушували тільки маленькі мешканці тих місць, починало чутись гудіння неспокійного рою думок. Мілада старалась все упорядковувати, іноді записувала, але дуже часто думки просто плутались клубком і доводилось їх викидати, починаючи все спочатку.
Мілада любила вдивлятись в мінливе та вічно високе небо. Сьогодні на його яскраво-блакитних хвилях пінилась ніжність чудових купчастих хмар з синьою, наче тінь, каймою під низом. Ті хмари були розкидані по всьому просторі — лише вдивляйся в їхні м’які обриси й вигадуй дивовижних істот. Ненароком закралася думка, що якби всі хмарки зібрались докупи, а сині тіні піднялися вище, цей погожий і ясний день з легкістю б розітнула різка поява грози.
Поки Мілада гуляла, сонце стало сонно хилитись за обрій і заболіла від верхової їзди спина. Мілада погнала Агата додому, а він був тільки радий бігти знову і знову, з місця на місце. Дуже спритний кінь. Під стать господарці.
Майже під'їжджаючи до пагорба, на якому розлігся маєток, носа Мілади лоскотнув тонкий запах вишневих садів і вона, вдихнула його поглибше, неначе смакуючи, закрила очі. Всього на мить. Але і миті було достатньо, щоб вляпатись по вуха в велику калюжу, що зайняла половину дороги.
Агат здійняв міцними ногами фонтан брудних крапель, що зараз же розплились обличчям, волоссям та одягу. А мама попереджала. Треба якось оминути зустріч з нею, щоб не почути ці слова особисто з її вуст. Хоча… Не стільки для цього, як тому, що Міладі просто соромно, через свою неуважність. Вкотре. Попри всі настанови.
Швиденько прив’язавши Агата, Мілада зібралась с духом, перш, ніж штовхнути масивні двері з темного дуба. Наче, нікого… Крок за кроком, тримаючись ближче до стіни. Хоча б умитись. Тихо ступаючи і непомітно для себе, залишаючи на паркеті брудні сліди, Мілада підскочила, коли перед нею, неначе з-під землі, виросла постать мами.
— Ти чого це крадешся, поросятко? Що, влізла таки в калюжу? Ай-ай-ай… А я ж казала дивитись. А ти? Маму слухати треба, хоч інколи.
Слова з несправжнім докором. Мілада чула його за верству, як хорт здобич. Мама “відчитувала” її для годиться, бо знала, що сенсу з того, як з цапа молока. Звикла, не сердилась, любила. Завжди. Яку б витівку Мілада від нудьги не втнула, куди б не влізла, мама не могла часто бути суворою. Казала, що сама була такою в молодості.
— Тепер то ти віддасиш одяг на прання? — Майже благаючий голос невтомного прагнення чистоти.
— А ти не викинеш його? — Не недовіра — справедливий острах.
— А ти зробила астрономію?
— Ні. До чого тут астрономія?
— Дай вгадаю: ти їздила майже до ночі, щоб не робити домашнє завдання, — Не питання — впевнене ствердження.
— Частково. Я казала татові, що мені астрономія не подобається і не знадобиться. Знаю, що доводить так свою впертість, змушуючи мене вчити те, що він сказав. Але я його дочка, тож, не збираюсь робити того, чого не хочу.
— Ну, Міладо, він же батько… Хоче для тебе, як краще. Що знаєш — на плечах не носиш. Розумієш?
— Я не проти вчити решту предметів, що у мене є. Річ в тому, що батько мене не слухає. І я його не буду, — Мілада хотіла потерти очі, але побачивши свої брудні руки, передумала.
— Купайся, передягайся та ходи вечеряти. Позвеш мене, разом посидимо.
Мілада вдячно кивнула і попленталась приводити себе в порядок. Тільки виливши на плечі гарячий ковш води, вона зрозуміла, що чомусь дуже втомилась. До неї тягнув теплі шерстяні лапки сон.
З рештою, змусивши себе тримати очі якомога ширше, щоб повечеряти з мамою й не заснути, Мілада позвала її в їдальню. Майже порожня кімната з великим-векликим столом зустріла різноманіттям ароматів теплої їжі.
Зайнявши всього два місця, мама з Міладою виглядали, як мурашки, що обсіли велику суху палицю. Розмова не йшла, чи то через незрозумілу втому, чи через щось інше, але Мілада старалась говорити побільше, аби заповнити порожнечу відлунням свого голосу.
Розповіла мамі про сім’ю диких качечок в верболозі, за якими вона давно стежила і раніше теж розказувала про них. Це стало своєрідною традицією, бо Мілада з мамою, вже встигли дати качкам імена та описати приблизні характери.
Вони часто займались чимось таким. Мама старалась з усіх сил замінити подруг, яких у Мілади ніколи не було. Вранці зазвичай ділилися враженнями від прочитаних уночі книг, вдень могли разом помалювати, а вечори проводили за філіжанкою теплого чаю. Мілада високо цінувала це, хоч і не зізнавалася.
Опісля вечері, Мілада завалилась до ліжка, геть не зозстеляючи його.
***
Слідом за яскравим сонячним променем, що залазив під повіки, за вікном почувся стукіт кінських копит й поскрипування розбудившого її ридвану, який, привіз додому тата.
Хотілося швидко піднятись з ліжка й кинутись зустрічати батька, але очі відмовлялись розплющуватись. Тому, навмання обравши якусь із суконь й навіть не задумуючись про те, щоб зробити зачіску, Мілада, все ж, спустилась на перший поверх.
Побачивши біля вішака, скидаючого весняне пальто тата, Мілада кинулась до нього з обіймами.
— Привіт, таточку! З поверненням! — Повішалась йому на шию, як маленька дівчинка, змусивши видати важкий “ох” та трохи нахилитись вниз.
— Привіт, малеча.
Тато відповів зовсім спокійно, на відміну від схвильованої Мілади. Поцілував її в маківку, по-батьківські обійняв, погладив по плечах.
Мілада ж тим часом, за давньою для себе звичкою стала роздивлятись батькове обличчя, відмічаючи зміни: срібне від сивини пасмо на темному волоссі стало виділятись ще більше, здавалось, воно з кожним роком росло. Обличчя загострилось, втомлено осунулось й задихало суворістю — це вина нового ореолу зморшок біля очей. Старіє… Колись, він обіцяв Міладі, що осяде вдома, не змушуючи її чекати на мізерні зустрічі з ним раз в рік.
Зараз тато говорив з мамою, певне, знову годуючи її обіцянками, які ніколи не виконував. Дивно, бо серед інших панів він носив почесну репутацію “людини слова”.
Мілада дивилась на батьків замиленим поглядом, поки не вловила рух. Вона вже знала, що зараз почує
“Три.
Два.
Один.
Я йду…”
— Я йду в кабінет, — Відбився від стін рівний татів голос, — Вікторіє, будь ласка, віддай розпорядження подати сніданок. Зголоднів з дороги. Міладо, за мною.
Керівник навіть вдома. Тато зрісся з роботою ще дуже давно. Вона прилипла до шкіри гидотною смолою. Захопила розум, керувала почуттями, віддаляла від родини. Та тата чомусь це не хвилювало. Можливо, його все влаштовувало.
В кабінеті пил як і всі дотримувався встановлених правил, розмірено й плавно літаючи в розрізі світла з вікна. В ніс вдарив запах тютюну і за мить з татових вуст зірвалось в’юнке кільце білого диму. Він струсив сигару над попільничкою, сідаючи в шкіряне крісло. Кабінет нарешті знову зустрів господаря.
Мілада не любила важкий дим, не любила напівтемряву й великі стоси жовтих паперів, але любила тата. Готова була б просидіти якомога довше, поки він не закриє перед нею двері. Як робив завжди.
Майже не говорили. Тато задав кілька сухих питань про частину землі Мілади, що дав їй на початку весни. Потиском руки всунув сто карбованців “за гарну роботу”, на яку геть не волів дивитись. Далі тільки сидів, дивлячись то на Міладу, то в папірець перед собою. На його обличчі грав глибокий задум: густі брови звелися докупи, на лобі засів широкий рів зморшки.
Мілада не на таку зустріч розраховувала. Сиділа, смирно склавши руки на колінах, не маючи змоги піти. Планувала щось сказати, спитати чи пожартувати, але слова застрягли кісткою поперек горла. Прокашлялась.
Тато нарешті зібрався з думками, кивнув якимось з них. Вперше за ранок посміхнувся.
— Ну що, доню, в їдальню? Певне, уже накрили.
— О, точно, ти ж з дороги… Ходімо, — Все що змогла видушити Мілада затонким голосом з привеликою, незрозумілою для себе, незручністю.
Покинувши батька, Мілада забігла до себе, недбало кинула сотню в різну дерев’яну коробочку. До чотирьох таких же. І вже тоді спустилась в їдальню.
Батько сидів за столом, нудьгуючи, роздивлявся виделку із срібла, яку ж сам і придбав. Мама прийшла слідом за Міладою, ставлячи на стіл розписану порцелянову вазу з білими ліліями.
— Дуже гарні квіти, Вікторіє, — З чимось схожим на захоплення, тато провів пальцями по жовтій серединці квітки, розтираючи пилок.
— Дякую, я піклувалася про них. Все таки — це велика рідкість. Завезені… — Було видно, що мамі стало приємно від цих слів. Сад був її другим домом, а квіти там — найдорожчими коштовностями.
Тато мугикнув, кинувши погляд на двері, поправив краватку-метелика та мовив:
— Ці лілії такі прекрасні, білі, чисті, як юні діви, що йдуть під вінець.
— “Юні діви”? Де це ти такого жаху набрався? Ти так ніколи не говорив, — Мілада розсміялася, а коли їй здалось, що впіймала татову думку, закашлялась. По спині пробігла струйка неприємного вологого холодку — Ні… Тільки не кажи що…
— Так. Тому й приїхав раніше. Розраховував на пізніше, але краще організувати все сьогодні.
Ні. Ні. НІ! Не може бути…
Це все жарт. Так, дурний не смішний жарт. Зараз тато скаже, що просто хотів налякати. Це все брехня.
Він же не міг! Правда? Не міг. Чому? Чому?
Чому він мовчить?
Хай скаже, запевнить, що ці слова неправда. Мілада посміється, якщо не вийде, то видушить сміх.
Горло дряпає колючий будяк німого крику, але голосу не судилося зламатись. Довелося зморгнути, щоб не встигли набігти сльози.
— Хто? — Вдих.
— Що?
— Кому ти мене продав? — Видих.
— Я не продавав. Сьогодні відбудеться бал, на якому ти обереш собі нареченого. Ти. Розумієш? Не кожній дівчині випадає такий шанс.
— Тобто ти вважаєш оте послугою? Знущаєшся, чи що? Ніякого балу!
Мілада подивилась на маму, ледве стримуючись, щоб не розридатись. Чекала підтримки. Вона ж, тим часом, сверлила страшним поглядом з-під лоба, тата, який, неначе нічого й не казав, колотив неіснуючий цукор в чашці. Він ніколи не солодить чай.
— Поясниш? — Гарячим поштовхом вилетіли мамині слова.
— Не зобов’язаний.
— Зобов’язаний! Я тобі не іграшка і не ярмарська кобила! Я — твоя дочка! — Мілада підскочила, вдарила себе кулаком в груди.
— Правильно. Ти моя дочка. Я, як батько маю повне право вирішувати коли ти вийдеш, чи не вийдеш заміж. І не тільки це. Ясно? Мені так треба.
— Тобі треба, ти й виходь!
— Як ти розмовляєш зі мною?!
— Володимире, припини! Ти навіть не попередив нас!
— Мамо, як це “не попередив”? Ото й уся біда? Ви не зрозуміли? Я. Не. Виходжу. Ні. За. Кого. Я окрема, самостійна людина!
— Ти живеш у моєму будинку, на моєму утриманні, під моїм наглядом. Ти не можеш бути самостійною, поки знаходишся тут.
— Ось для чого ти приїхав, так? Не до нас, не до дому. Приїхав заключити ще один смердючий договір, бо за ним же і був зголошений цей театр абсурду?! Краще б ти й далі покривався пліснявою в своєму просяклому тютюном кабінеті, ніж їхав сюди!
Навмисне гупнувши маленьким ножиком так, щоб той залишився стирчати в столі, Мілада встала, грубо відсунувши стілець. Він в свою чергу з скрипом та гуркотом повалився на підлогу, видаючи громоподібну луну.
— З мене досить! Я не збираюсь терпіти це все. Дякую за сніданок. Наїлася на десять років вперед!
— Де твоя совість, Міладо? — Долетіло батькове в спину.
— А твоя? — Кинуто, не обертаючись.
Що таке та совість? Чи сміє той, хто сам не знає відповіді, звертатися до неї? Чи не соромно йому використовувати тільки зовнішню оболонку цього слова, не вкладаючи туди потрібний зміст? Мілада не могла задумуватись про це зараз.
ТР-РАХ!
Великі двері з розмахом відлетіли до стіни, але на другому поверсі вже не було чути.
Погляд бігав по рідній кімнаті, як по чужій, намагаючись зачепитись хоч за щось, щоб руки змогли це розтрощити чи викинути.
В вікно полетів новий канделябр з вежами жовтих свічок; приглушений подушкою крик надірвав тишу. Важкі побої пережили: білосніжне простирадло, дві дверки шафи та мізинець Мілади.
Щоробитищоробитищоробитищоробити?...
В голові бігала незліченна кількість думок одразу: купа, табун, стадо. Спіймати не можна жодної. Окрім тої, яка б розповіла про вірогідне майбутнє життя з якимось йолопом під назвою чоловік. Боляче. Мілада притиснула пальці до скронь. Чому тато так вчинив з нею? Чому, як той грім серед ясного неба обірвав нитку її спокою? Чому йому байдуже на неї? Ну чому?!....
Світ закрутився, сльозинки одна за одною стали зриватись з чорних вій, вбираючись в білий ворсистий килим. Не встигали за тою, хто пускав їх, хаотичною хурделицею носячись по кімнаті.
Десь внизу почувся деренчливий звук разбитого посуду, а вже через хвилину в маленьку щілину дверей просунулась татова голова, в яку Мілада мріяла запустити чимось важким, але натомість, кинула ще важчий погляд. Тоді двері швидко зачинились. Після хлопка послідувало легке клацання.
Замок?
Мілада підірвалась, несамовито смикаючи ручку. Безуспішно. Двері не піддавались. Спересердя гаркнувши на них, вона безсило з’їхала спиною вниз.
Порожнеча. Чорнота. Тиша. Півгодини? Годину? Дві? Не зрозуміло скільки Мілада знаходилась в нічних нетрях голови один на один із собою.
А втім… З тісної комірки свідомості сором’язливо виглянуло щось схоже на ідею.
“Чекай, таточку, ми ще побачимо: хто кого” …
Прочитавши тільки перший розділ вже маю відчуття, що ця робота буде насиченою на події та дуже цікавою Розділ достатньо великий, щоб познайомити з персонажами, закрутити сюжет і не достатньо великий, щоб набриднути Подобається стиль написання та деталізація, що дозволяє намалювати досить чітку картинку, стосовно вигляду героїв та подій Характер головної та її останні слова, просто гарантують нам багато її неймовірних пригод З нетерпінням чекатиму наступного розділу та розвитку подій❤️
Ця робота заслуговує на більшу увагу!!! Моя серце постійно мріяло про роботу в схожому жанрі, а стривайте ... ось і вона! Тут прекрасне все! І діалоги, і характери персонажів, і описи навколишнього середовища. Ця атмосфера дуже затягує в історію☺️Бажаю безмежного натхнення автору/авторці!!!