Над Міладою розкинулось полотно темряви. Великі дощові краплі падали на обличчя, одяг вбирав лісовий бруд, а Мілада лежала, не знаходячи сил підвестися. По тілу розливався пекучий біль, нагадуючи про безглузде падіння з коня. Руки тремтіли, сковзались на вологому ґрунті, знову і знову кидаючи втомлене тіло в обійми опалих соснових голок.
Мілада була зовсім сама. Лише вікові сосни збиралися стати свідками її неминучої гибелі за вільне життя. Здавалось, смерть підступала зовсім близько, то освічуючи ніч яскравим спалахом блискавки, то пробігаючи перед очима спогадами останніх злощасних днів.
Травень 1648
Надворі тягнувся шлейфом яблуневого цвіту травень. Мілада ж чахла від нудьги, схиливши голову на блискучий лакований стіл і робила вигляд, що занотовує кожне слово вчителя з астрономії. Незліченна кількість зірок, Сонце й планети змушували її вуха в’янути, як квіти в літню спеку. Пан Дубровський того не помічав. Лише самовіддано щось белькотів, розмахуючи руками.
Мілада встигла розписати весь аркуш карлючками, відстежити шлях зозульки на підручнику, відміряти хвилин п’ятнадцять за клацанням годинника і, навіть, задрімати. На урок вже не залишилось часу.
Відчинене вікно вабило свіжістю, тонкі фіранки хитались в такт тихому весняному вітру, сад за вікном шелестів кроками мами. Щось дике й вільне зазивало, пестило прохолодою, відділяло товстою стіною від душної навчальної кімнати.
Мілада розімліла. Задзвеніло у вухах, перед очима все поплило. Врятувати її могли тільки заповітні слова:
– Урок завершено.
І врятували! Піднявши голову, Мілада відчула, як все одразу прийшло до ладу. Швиденько підвелась, зібрала папірці і вже хотіла прощатись, як пан Дубровський попросив залишити її писанину на перевірку. Не довго думаючи, Мілада прикрила карлючки аркушем де було щось написано, передала йому, дуже мило посміхнулась, з великою пошаною кивнула на прощання і зникла за дверима.
Напівтемний коридор також дарував прохолоду, але вона була вогкою й неприємною. Пахло вапном, дубовим паркетом і тіснотою. Мілада відчула себе павуком в норі і здригнулась. Перед тим, як приєднатись до мами в теплому і світлому саду, зайшла до себе передягнутися.
Щойно дісталась до своєї кімнати, щільно закрила двері. Мало не з п’ятами здерла нерозношені шкіряні туфлі, зняла запаску, візерунчасту плахту, шнурований наперед корсет, коралі… Розшаровувалась, як та цибулина, доки не залишилась в одній сорочці. Звільнене від одягу тіло накрила хвиля полегшення.
Задоволена Мілада розім`яла пальці, зігнулась й полізла під ліжко. Там на неї чекали дві дошки, що легко підіймались, варто було їх чимось зачепити. Далі все як в казці про Кощія – під дошками був сховок, в сховку лежав згорток, в згортку сяяв скарб – чоловічий одяг. Ще й не абиякий, а за останньою модою!
Тепер він виглядав не так гарно, як коли був новим: бахматі штани стали вузькими, а білосніжна сорочка з мереживними манжетами та довгим жабо посіріла і вкрилась плямами. Мілада одягнулась, розпустила туго заплетену зачіску через яку боліла голова, підморгнула кароокій красуні в дзеркалі й поспішила надвір.
Коли подих весни торкався замерзлих сухих стебел, вони наповнювались життям. Мама любила спостерігати за цим, підживлювати, доглядати. Вона рідко приймала допомогу від служників чи від Мілади, коли справа стосувалась рослин. От і зараз стояла біля пишного куща рожево-білого бузку, придивляючись, чи бува не вражені хворобою молоді листочки. В її смоляному волоссі ніжним доторком лежала маленька гілочка цвіту.
Побачивши Міладу, мама спочатку посміхнулась, але посмішка полохливо злетіла з її вуст, щойно вона звернула увагу на одяг.
– О, Господи милосердний! Міладо! Я думала ти закинула це старе дрантя! Де ти його відкопала? – Мама з жахом прикрила рота долонею.
– Так я тобі і скажу! – Мілада у відповідь розсміялася, – я не хочу потім збирати «це старе дрантя» десь на попелищі.
– Ой, ти ще як скажеш, – мама відмахнулась, – віддай в прання, прошу тебе, мені дивитись боляче. Давно ти вже його тягаєш?
– Тижні зо два.
– І я не помітила! Два тижні… Ось це…
– Якщо тобі так цей одяг не подобається, можемо його замінити. Штани тиснуть трохи, та і прання цій сорочці вже навряд чи допоможе…
– Міладо Володимирівно, май совість. Ми і так цей костюм придбали від батька в таємниці. Ти носиш його дуже часто. Хай там селяни собі дивляться, а як ненароком хто з панів вгледить? Ти ж знаєш, на весну вони завжди в наших краях ошиваються.
– Та хай дивляться на здоров’я. Мені не шкода, – Мілада повела плечами.
Мама набрала повітря в груди і вже мала викинути щось повчальне, як її перервала служниця Христина. Вона міряла насипну стежину дрібними кроками від яких підскакував сріблястий підніс в її руках.
– Пані Ксеніє, панно Міладо, – вона ввічливо нахилила голову в один та інший бік. Випрямилась, звертаючись до мами мовила: – Вам прийшов лист. Накажете відкрити, чи віднести у вітальню?
– Я відкрию. – Мама взяла з підносу маленький ножик, перерізала мотузки, що тримали печатку і повернула назад. – Дякую, Христе.
Христина кивнула й швидко зникла за кущами, тільки шум дрібненьких кроків залишився за нею. Мілада зачекала ще хвилю й не втрималась:
– Що там? Дай подивитись! – вона поклала голову мамі на плече, одночасно глипнувши на лист. На розрізаній мотузці звисала золотава печатка з обрисами квітучого дерева, – О!
– Ой, іди, – Мама безжалісно струсила голову Мілади з плеча, – неслух.
– Ну, мамо! Це ж від тата! – Мілада звела брівки, надула губки й швидко закліпала.
Але мама залишалась непохитною. Лише прочитавши лист до кінця, вона підвела погляд на Міладу, підійшла і легенько стукнула ним їй по лобі.
– На. – Сказала навмисне сердито. Вийшло не дуже. Мама була не з тих хто довго сердиться.
Міладу двічі просити не довелось і вже за мить погляд пробігався рівненькою доріжкою ледь нахилених вліво букв, а на лиці розцвіла по-дитячому радісна посмішка.
– Ти диви, а тато, як завжди, надсилає листи так, щоб приходили на день раніше за нього! Ото вже! – І невідомого чого під очі підступили сльози. Мілада розреготалася.
– Я десь загубилася в днях? – Мама почухала вказівним пальцем підборіддя, – Здається, Володимир мав би звільнитись десь в червні… Може сталось що?
– Не бери в голову, матусю. Думаю, чудово, що тато приїде тепер. Мабуть, він просто встиг зробити свої справи раніше?
– Мабуть... Тоді треба сказати служницям, щоб на завтра побільше їжі готували… – Помовчавши, мама кивнула сама собі, – А в тебе що там з полем, Міладо? Все добре? Батько питатиме.
– Вчора ще все добре було, і позавчора, і поза-позавчора, і поза-поза-позавчора, і…
– Я зрозуміла! Годі! – Мама замахала руками.
– …І сьогодні подивлюсь! Хотіла сказати я. Якраз збиралася.
– Мені здається, чи коли батько казав «пильно дивитись» він не мав на увазі настільки.
– Та чим ще мені зайнятись? Уроки на сьогодні закінчились, вдома нудно. – Міладі здалось, що маминим обличчям тінню пробіг сум. – Ти ж мене знаєш: поїду через Вишнівку, подивлюсь на поле, а тоді гайну до водяного млина чи дуба на пагорбі. Завидна буду вдома.
– Добре. Обережно там. І в багно не вляпайся – вчора ж дощило.
Мілада кивнула, цмокнула маму в щоку і пішла. Повільно, рівно, гордовито – саме так як личить справжній пані. Та щойно обернулася й зрозуміла, що мама не дивиться, зірвалася на біг. Дрібненькі камінчики полетіли іскрами з-під зручних розтоптаних чобіт. В таких випадках мама завжди хмурила брови й казала: «Пора ставати серйознішою Міладо, тобі уже дев’ятнадцять!», а так нудно жити.
З цієї причини Мілада бігла в напрямку конюшні, забираючи з очей розтріпані ниточки каштанового волосся й намагалася згадати, куди вона поклала сідло. Всередині тяжів запах сіна, фиркали батькові породисті коні – міцні, здорові, гарні. А Міладин Агат серед них був найкращим. Чи то через те, що вона з жеребчика піклувалася про нього, чи то через його блакитно-сині очі і вугільні хвилі густої гриви.
Поруч стояло залізне відро з морквою та яблуками, що залишились з зими. Мілада, не дивлячись, взяла гостинців скільки помістилось в жменю й підійшла до коня. Той зустрів веселим іржанням, дмухнув ніздрями в лице. Після короткої трапези Агата сідло щільно обійняло його спину. Останнім штрихом похідного обладунку стала заздалегідь приготована торба з папером і фарбами.
Кінчики пальців німіли, в жилах кипіла кров від передчуття свободи й свистячого в вухах шаленого вітру, кремезного конячого тіла під собою і повних грудей свіжості весняних полів. Воно п’янило, як п’янить вельможне панство горіхова міць коньяку, доводило до безумства, як доводить бува молодих паничів конопля. Мілада була залежною від незалежності.
Вони з Агатом летіли над морем зелені, над стежками й бруківкою. Люди йдучи повз скидали капелюхи, люб’язно віталися. Мілада у відповідь дарувала посмішку.
Прибувши на місце, знехотя спинилась. Її поле – маленький клаптик від батькових володінь так само, як і вчора, був встелений яскравим килимом паростків, крізь які проглядалась бура волога земля.
Мілада об’їхала поле вздовж і в поперек, заглядаючись на розмиті від швидкості трави, погнала Агата і до дуба на пагорбі, і до найближчого гаю, та зупинились на відпочинок вони біля старого водяного млина.
Під плюскіт води й багатоголосся мешканців шумливого очерету Мілада дістала із торби приладдя для малювання, сіла на землю. Очі вбирали барви: блакитно-прозорі, світло-зелені, сірі. Із кожним кряканням дикої качки чи відблиском панцира черепашки тьохкало серце. Це було Міладине місце. Не батьків маєток і, навіть, не дідусева затишна хатина. Лише вічно високе мінливе небо з пінистою ніжністю купчастих хмар і безкраї простори.
Пензлик мандрував папером, як Гійом Левассер Де Боплан, то тут, то там залишав кольорові сліди. В голову лізли думки. Якщо батько справді завтра приїде, то влаштує черговий бал на якому Міладі доведеться сидіти. Мама, як і сама Мілада, ніколи ті бали не любила, двоюрідна сестра від’їхала на навчання до шляхетської школи, про інших родичів взагалі мови не велось. Будуть там лише Мілада, батько і зарозумілі пани з паніями, що крутять своїми благородними носами в гостях у холопа Вишневецького. І навіщо тільки він їх завжди кличе?
За роздумами Мілада навіть не помітила, як закінчила обриси пейзажу. Щоб тоненький шар олійних фарб підсох, вирішила ще трохи посидіти. Звикнувши до її присутності, мешканці млина відновили свої буденні справи. Виплила з очерету коричневопера мама-качка, а за нею вервечкою тягнулись маленькі каченята: Савка, Клавка, Маркіян й Маринка. Такі імена вигадали з мамою, коли Мілада вперше розповіла про їх життя.
Пташина сім’я збирала з поверхні води ряст, між ним миготіли срібні боки дрібних рибок, а на даху млина всілась тонконога чапля. Мілада обережно підвелась, погладила Агата, пройшлася вздовж берега. Сонце помалу стало сходити з зеніту. Настав час повертатись.
Додому Агат завжди біг швидше. Мілада припала до його шиї, майже не тримаючи віжки. Змінялись ліси, поля і села. Біля самого пагорба, на якому розлігся маєток, повітря пройняв солодкий запах квітучих садів і Мілада, вдихнувши його, задоволено прикрила очі. Всього на мить. Але і миті виявилось достатньо, щоб влетіти в величезну калюжу.
Агат міцними ногами здійняв настільки високий фонтан брудних крапель, що жодна ділянка тіла не залишилась сухою. Голова, груди, руки, ноги… А мама казала! Треба якось оминути зустріч з нею, щоб не почути ці слова особисто.
Швиденько прив’язавши Агата, Мілада зібралась з духом, перш, ніж штовхнути масивні двері. Йшла навшпиньках, стараючись залишати якомога менше брудних слідів. В чоботях чвахкало, з волосся крапало – виходило кепсько. Мілада раділа, що досі не зустріла маму, допоки та не вийшла з кухні. Вона огледіла її гори вниз й похитала головою.
– Тепер-то ти віддаси одяг на прання?
Мілада кивнула і понуро попленталась приводити себе до ладу. Тільки опустившись в балію з гарячою водою зрозуміла, що чомусь дуже втомилась. Вихорами пари крутився сон.
Мама покликала Міладу до зали. Майже порожня кімната з величезним столом зустріла різноманіттям теплої їжі. Зайнявши всього два місця, Мілада з мамою виглядали, як мурашки, що обсіли суху палицю. Розмова не йшла, чи то через втому, чи через щось інше, але Мілада старалась говорити побільше, аби заповнити порожнечу відлунням свого голосу.
Розповідала про те кого бачила по дорозі, хто вітався, хто ні, хто куди йшов, що віз. Не забула й про родину диких качечок. Мама уважно слухала, щось питала. Було видно як вона старалась замінити подруг, яких у Мілади ніколи не було. Мілада високо цінувала це, хоча для неї мама завжди залишалась мамою.
Опісля вечері, Мілада завалилась до ліжка, геть не розстеляючи його.
***
Яскравий ранковий промінь забрався під повіки й змусив свідомість вловити скрегіт коліс. Тато! Хотілося швидко піднятись з ліжка й кинутись зустрічати, але очі відмовлялись розплющуватись. Тому, одягнувшись з допомогою Христини, на зачіску Мілада махнула рукою. На тацю з сніданком теж.
Спустившись на перший поверх, вона побачила тата, який саме обтріпував розшитого золотом жупана. Мілада кинулась до нього з обіймами.
– З поверненням!
– Привіт, малеча. Дякую.
Тато, на відміну від схвильованої Мілади, випромінював спокій. Поцілував її в маківку, обійняв, погладив по плечах.
Міладин погляд бігав батьковим обличчям, за старим звичаєм відмічаючи зміни: сиве пасмо між каштанового волосся стало ще більшим, риси загострились, втомлено осунулись – це вина нового ореолу зморшок біля очей. Коли їх ще не було, тато обіцяв осісти вдома, не змушуючи роками чекати на швидкоплинні зустрічі. Не судилося.
Зараз він стояв біля мами. Напевно, також щось обіцяв. Всі в кімнаті знали, що за його обіцянками виє вітер пустища. Зате серед шляхти тато завжди був «людиною слова».
Мілада замислено дивилась на батьків, допоки не вловила рух. Вона вже знала, що зараз почує.
Раз… два… три... Я й…
– Я йду в кабінет, – Відбився від стін рівний татів голос, – Ксеніє, віддай розпорядження подати сніданок. Міладо, за мною.
Наказний тон в’ївся в батькову шкіру вже дуже давно. Навіть вдома ні на мить не забував про роботу і справи. Здавалось, в цьому житті його нічого більше й не цікавило.
А чи здавалось?
В кабінеті пил, як і всі, дотримувався встановлених правил, плавно літаючи в розрізі світла з вікна. В ніс вдарив їдкий тютюн. Тато щільно набив ним люльку і за мить з його вуст зірвалось кільце білого диму. Кабінет, як вірний пес, радо зустрів господаря.
Мілада не любила важкого диму, не любила напівтемряви й великих стосів жовтих паперів, але любила тата. Вона була готова сидіти в в цій кімнаті доти, доки він, як завжди, не виставить її за двері.
Не виставляв. Поставив кілька сухих питань про те саме поле, потиском руки передав пухкий мішечок грошей «за гарну роботу», якої і в очі не бачив. Потім мовчки сидів, дивлячись то на Міладу, то в папірець перед собою. На його обличчі грав глибокий задум, густі брови звелися докупи, пальці тремтіли.
Мілада кожен раз очікувала чогось іншого і кожен раз розчаровувалась. Сиділа, сумирно склавши руки на колінах. Бажання вимовити хоч щось стояло кісткою поперек горла. Довелось прокашлятись. Тато нарешті зібрався. Вперше за ранок посмішка зігріла його гостре лице.
– Певне, в залі уже накрили. Ходімо?
– Ходімо, – Все що змогло тонко видушити горло.
Мілада заскочила до себе, причесалась, залишила мішечок на столі поруч із невеликою скринькою, доверху набитою грішми, й спустилась знову.
Батько сидів за столом, нудьгуючи, роздивлявся срібну виделку. Мама прийшла через кілька хвилин і обережно поклала на стіл розписану порцелянову вазу з білими ліліями.
– Дуже гарні квіти, Ксеніє, – З чимось схожим на захоплення, тато провів пальцями по жовтій серединці квітки, розтираючи пилок.
Це було дуже не схоже на нього.
– Ти так кажеш, наче я сама їх зробила. – Мама закотила очі, але було видно, що ці слова потішили її.
Тато мугикнув, кинувши погляд на двері, відтягнув комір сорочки. Мілада насторожилась.
– Ці лілії такі прекрасні, чисті, як юні діви, що йдуть під вінець.
– «Юні діви»? «Під вінець»? Це де ти такого жаху набрався? – Мілада махнула рукою й приснула, а коли їй здалось, що впіймала татову думку, закашлялась. По спині пробігла доріжка вологого холодку – Ні… Тільки не кажи що…
– Тому й приїхав тепер. Розраховував на пізніше, але краще влаштувати все сьогодні.
Жарт видався напрочуд поганим. Кепським. Бридотним. Жахливим. Мілада втупилася в батька поглядом сподіваючись, що зараз він визнає це, недоладно посміхнеться і повернеться до споглядання своєї виделки. Це все ж не насправді? Чомусь Мілада завжди думала, що таке може статись з ким завгодно, але не з нею. Думала, що її добросердні батьки ніколи не втнуть такого.
Мілада чекала. Батько мовчав. Якби ж він сказав, що це не правда! Мілада зробила б вигляд, ніби нічого не чула. Горло дер колючий будяк крику. Довелося зморгнути, щоб не встигли набігти сльози.
– Хто?
– Що?
Мілада помовчала.
– Кому ти мене продав?
– Я не продавав. Сьогодні відбудеться бал, на якому ти обереш собі нареченого. Чи він обере. Я й так перетримав тебе аж до дев’ятнадцяти літ. Цей бал мав би відгриміти вже давно.
– Тобто мені ще й пощастило? Знущаєшся, чи що?
Мілада повернулась до мами, ледве змушуючи підборіддя не тремтіти. Вона ж, скрививши тонкі губи, дивилась на тата, який, неначе нічого й не казав, колотив неіснуючий цукор в чашці. Він ніколи не додавав цурку.
– Поясниш? – Гарячим поштовхом вилетіли мамині слова.
– Не зобов’язаний.
– Як це не зобов’язаний?! Я тобі не іграшка і не породиста кобила! Я – твоя дочка! – Мілада підскочила на стільці.
– Правильно. Ти моя дочка. Я маю повне право вирішувати щось, а ти повинна це виконувати. Ясно?
– Ні, не ясно! Не ясно! Я думала ти готуєш мене стати колись стати на твоє місце! Поле дав, платню заплатив… А ти! Це нічого не означало?
– Заради Бога, Міладо. Хочеш, будеш гратися зі своїм полем далі. Мені треба, щоб ти вийшла заміж.
Батькові руки напружились, стиснули скатертину. Його спокійний голос дратував. Ще більше дратувала вся ця маячня.
– Тобі треба, ти й виходь. – Процідила Мілада крізь зуби.
– Припни язика. – Так само відповів батько.
– Володимире, припини! Що ти робиш?! – Мама стукнула ложкою по вушку чашки. Шматок порцеляни відколовся.
– Що б там тато не робив, мене це не стосується. Я. Ні за кого. Не виходжу. – Мілада продовжувала стояти на своєму.
– Ти живеш у моєму будинку, на моєму утриманні, під моїм наглядом. Я не питаю. Я кажу як буде.
Розбитий вітраж враз зібрався в одне ціле.
– То от для чого ти приїхав, так? Не до нас, не додому. Ти приїхав заключити черговий дурний договір. Я ж не помиляюсь? У тебе перед очима самі договори, угоди й можливості! Краще б ти ще десять років пліснявів в своєму просмердженому тютюном кабінеті, ніж їхав сюди!
В грудях клекотала лють. Як він сміє казати такі слова? Як може заявлятись громом серед ясного неба, руйнувати життя і вдавати, ніби так має бути?!
Мілада схопила маленького ножика й гупнула по столу. Він щільно ввігнався у дерево й залишився стирчати. Ніжки стільця прогарчали на паркеті. Сам стілець похилився й з гуркотом впав додолу.
– Дякую за сніданок. – Мілада обтрусила коліна й попрямувала до виходу.
– Безсовісна ти, Міладо. Для тебе ж стараюсь. – Долетіло батькове в спину.
Двері брахнули, неначе гарматний постріл, але на другому поверсі майже не було чутно.
Рідна кімната вмить стала чужою й холодною. Поранена зрадою душа скреготала в грудях, бажаючи вирватись на волю. Руки горіли, чесались. Хотілось розчухати їх до крові. Натомість Мілада взялась за хатнє начиння.
В вікно полетів начищений до блиску канделябр, повипадали свічки, таця з сніданком покотилась по землі. Пронизливий крик вдарився в шибку. Мілада товкла дверці шафи, смикала портьєри, кидала подушки. Вона захлиналась в риданнях. Забракло повітря, запаморочилась голова. Сльози застеляли світ, змушували розум завмерти.
Міладу оповив грячковий страх і до нудоти бридкі картини. Не вірилось. Просто не вірилось!
На першому поверсі дзенькнув розбитий посуд, а вже через хвилину в маленьку щілину дверей просунулась татова голова, в яку Мілада мріяла кинути щось важке, але натомість, кинула ще важчий погляд. Тоді двері швидко зачинились. Щось двічі клацнуло.
Замок?
Мілада підірвалась, несамовито засмикала ручку. Безуспішно. Двері не піддались. Спересердя гаркнувши, вона вдарила їх ногою і безсило з’їхала спиною вниз. Прикрила очі.
Тиша. Порожнеча.
За вікном щебетали птахи, перемовлялась челядь… Мілада не слухала. Чула лише пульсуючу в скронях кров.
Скільки часу вона просиділа під дверима? П’ять хвилин? Годину? Дві? Мілада сиділа б і далі, якби із надр розпаленої свідомості випадково не вигулькнуло щось, що змусило шкіру покритись сиротами. Думка.
Чекай, батьку. Ми ще не закінчили.
Прочитавши тільки перший розділ вже маю відчуття, що ця робота буде насиченою на події та дуже цікавою Розділ достатньо великий, щоб познайомити з персонажами, закрутити сюжет і не достатньо великий, щоб набриднути Подобається стиль написання та деталізація, що дозволяє намалювати досить чітку картинку, стосовно вигляду героїв та подій Характер головної та її останні слова, просто гарантують нам багато її неймовірних пригод З нетерпінням чекатиму наступного розділу та розвитку подій❤️
Ця робота заслуговує на більшу увагу!!! Моя серце постійно мріяло про роботу в схожому жанрі, а стривайте ... ось і вона! Тут прекрасне все! І діалоги, і характери персонажів, і описи навколишнього середовища. Ця атмосфера дуже затягує в історію☺️Бажаю безмежного натхнення автору/авторці!!!