Таємниця Зеленого лісу Розділ ІІІ Місце нове, біди ті самі

Мілада притислась спиною до шершавої стіни печерки. В надії злитись з каменем, вона затамувала подих й міцно заплющила очі. Повіки дрижали, а серце до нудоти билось об ребра. Чого коштує голодному й злому вовку вчепитися жовтими іклами в шию і… Роздерти, заплямовуючи холодний камінь гарячою кров’ю?

Мілада, не наважуючись розплющити очі, чекала. Сама не знала чого. Час все спливав, а мить пекельної агонії так і не наставала. Тоді Мілада, набравшись сміливості, озирнулась. Погляд боязко ковзнув по оберемку темної мокрої шерсті й чомусь тільки тепер в ніс різко вдарив її запах. Навіть крізь темряву дивитись на тварину було боляче: від неї залишились самі гострі шпилі кісток і натягнута шатром шкіра. Якби вовк навіть і хотів накинутись на Міладу, у нього б навряд чи вийшло. Принаймні, Мілада сподівалася на це.

Ніч видалась нескінченно довгою. І хоча гроза незабаром вщухла, легше не ставало. Навпаки, здавалось, що холод, підбитою горлицею, впав грудьми на землю, розсипав морозне пір’я й вдарив ще сильніше. Він пробирався льодяними пальцями під одяг, проходився по хребцях й міцно стискав ступні. Мілада подивлялась на вовка без такого страху як раніше, проте заснути не змогла. Сиділа, схиливши голову до плеча й час від часу зморено кліпала.

Коли на горизонті першими срібними смугами піднявся світанок, Мілада повільно підійшла до виходу з печерки. Тільки тепер вовк поглянув на неї. З його очей проглядалась глибина давньої печалі. Здавалось, аж занадто гострий розум загубився в чорноті звірячого тіла. Заіскрились підступаючі нізвідки сльози і Мілада відвернулася.

Дерева невиразно відділялися від туману. Їх насичене гілля губилось в ньому, фарбуючи все в молочно-зелений відтінок. Рожеве ніжне світло миготіло високо над туманом палаючими пуп’янками світанку. Він переливався в розпорошених блідих краплях й щільно огортав поки що невідомого кольору небо.

Мілада зміряла поглядом спуск з печерки. Вона мовчала досі, але якби вирішила говорити, не змогла б. Сором переплетений з розчаруванням наступили на горло: спуск був сміховинно близько від землі, а тисячі гострих каменів, як видавалось вночі, там й близько не було. Мілада згадала вчорашнє сходження й щоки одразу залились жаром. Це ж треба було до такої безглуздості накрутити себе, щоб мало не вбитись на висоті двох-трьох триаршинних сажнів! Мілада звісила ноги, обережно перемістилась з одного камінця на інший, потім ще на кілька і доволі швидко опинилась внизу, хлюпнувши чоботами по розм’яклій землі. Тепер випливла інша біда: Агата все ще ніде не було.

Перераховуючи всі мізерні припущення, Міладі нічого не залишалось, окрім того, щоб піти на пошуки. Як це зробити вона й гадки не мала. Зіщулившись від ранкової свіжості, вирішила шукати сліди копит.

На щастя, Агат був коником пухнастим і важив більше тридцяти пудів. Підкови його були дорогими й міцними, то ж хоч дощ і добряче бив по слідах, стерти їх з килима ґрунту не спромігся. Стежка слідів петляла й обривалась, з’являючись то тут, то там й змусила Міладу натоптати болота на чоботи стільки, що піднімати їх з кожним кроком вдавалось все важче.

На просторах лісу з першим м’яким промінням сонця прокинулись його мешканці й привертали увагу, відволікаючи від голоду, що почав підступати до шлунку лінією пекучого вогню.

Лився солодкий спів ранніх пташок, синички купались в крапельках нічного дощу, що залишився на ароматних гілочках хвої, дихали зеленню й наснагою листочки молоденьких кущів.

Мілада слідувала за невпинним пунктиром слідів, допоки туман не розсіявся і сонце не спустило благодатне тепло вниз. Тоді побачила його. Агат пас неподалік густу шовковисту траву, хрумкаючи так соковито й смачно, що захотілось їсти ще більше. Нічні пригоди витягли всі сили. Навіть радість не пробилась крізь втому.

Тихо наближаючись, Мілада побачила сідло через яке впала. Воно сповзло набік. Хвиля роздратування підкотила до самих порогів злості, проте розвіялась швидше, ніж встигла розбитись об них. Мілада підходила все ближче, стараючись стати напроти Агатової морди, щоб той не сполохався і не втік вдруге. Цього б вона вже не витримала.

Агат підвів свої розмальовані синім очі й підскочив, проте не пішов. Кумедно спостерігати за великим жеребцем, що лякається, як той заєць. Допоки з переляку він не вперіщить копитом.

Мілада закріпила триклятий шкіряний пасочок смикаючи так, що заболіли пальці. Тільки після ретельної перевірки наважилась сісти на коня знову.

Щойно тіло напружилось, по ньому струменем пройшовся біль. Мілада відчула себе мішком, в якому молотили зерно. Вона вже встигла забути, як боляче вчора забилась, але зумисне не зважаючи на це, ще впертіше вчепилась в повідці.

Вони пішли. Спочатку повільно й стримано, але чим довше Мілада знаходилась в сідлі тим швидшим ставав рух.

Було вже зовсім тепло. Ходили по тонкій межі спеки маленькі сонячні зайчики, помережені тінню гілля. Довго сонце трималось над головою. Час від часу Мілада з Агатом зупинялись, щоб перепочити.

Цього разу зупинились біля синьої стрічки тонкого джерельця. Мілада занурила кінчики пальців в рідкий кришталь. Вода була крижаною. Набравши її повні пригорщі, Мілада опустила туди губи. Прозорий солод залишився на них, а свіжість розтеклась по тілу. Агат знову прийнявся скубти траву, що не сховалося від голоду Мілади. Незвичне відчуття для панни, у якої все життя столи ламались від різноманіття страв. Мілада не могла зрозуміти саму себе: наче й до нестями хотілось їсти, а наче й нудило так, що жоден шматочок в горло б не поліз.

Щоб не мучити себе, вона почала шукати хоч якісь ягоди, попри те, що зовсім не розумілася на них. Розмоклі гілочки мляво тріскали під ногами, допоки Мілада кружляла біля кущів та деревець. Відходити далеко без Агата не наважилась, тому в долонях було не так багато знахідок. Шкіра рук стала поплямована запашним червоним соком. Мілада точно була впевнена, що то суниці. Тітонька Килина завжди робила з ними смачні вареники. Біля суниць лежали схожі на гусінь ягідки темно-синього, майже чорного кольору. Можливо, Мілада навіть бачила їх раніше. А от синя гладенька ягода виглядала дивно: дуже відрізнялась від інших і росла сама на одному довгому стеблі. Мілада покрутила її в руках, понюхала, провела пальцем по матовій поверхні і викинула. Коли чобіт наступив на неї, прозвучав хрускіт, а зеленкуватий сік бризнув на всі боки.

Ягоди не надто вдовольнили голод, але їм трохи вдалося вдовольнити душу і Мілада з Агатом рушили знову. Через деякий час Мілада більше не могла всидіти в сідлі: так заболіла спина і потерпли руки. Довелось йти пішки. Можна було б відпочити, посидіти, поспати, але не хотілось більше зупинятись. Чим ближче підступав вечір, тим неспокійніше ставало.

Більше не пекло. Ступні боліли настільки, що кожен крок відчувався гострим камінням в чоботях. Частково так і було, адже в чоботі Мілади до цих пір лежав капшук. Виймати його не хотілося, бо загубити таку велику суму було б вкрай образливо. Довелось терпіти.

Надія вийти хоч кудись стрімко випаровувалась як і здатність розуміти час. Хіба цей ліс повинен бути таким великим? Повіки все частіше опускались і все важче підіймались. Рот широко розкривався в позіханнях. Мілада хотіла впасти на м’якенький мох, не відчуваючи ніг.

Золотистий весняний день помалу почав червоніти і тільки тоді стала зрозумілою пора. Мілада більше не могла змусити себе ступити новий крок. Сперлась головою на Агатову шию, склавши руки, й сонно вдивлялась в далечінь.

Здалось, що там, між сосен, щось було. Мілада потерла втомлені очі, немов струшуючи з вій пісок. Те «щось» не зникло й вдивляючись пильніше, вона знову вилізла на коня. Скорочувалась відстань й чіткіше вимальовувались обриси. Тепер в них можна було впізнати щось схоже на дерев’яні будинки. Тільки-но зрозумівши це, Мілада погнала Агата ще швидше.

Коли окремо стала вирізнятись кожна балка, Мілада зупинилась. Перед нею стояв маленький в’язаний прутиками тинок. Подекуди його обплітала тоненька лоза з рясними квіточками. Мілада торкнула легеньку хвірточку й та відчинилась, пропускаючи в невеличке поселення з одною вулицею. Йшла прямо й розстелена широка стежка, обабіч якої стояли ті самі будинки і криничка.

Повільно ступаючи, Мілада заглиблювалась все далі. Тільки тоді її пробрало: що як це ця мізерна лінія будівель належить не своїм? Ліси ховають багато чого дивовижного, чом би не сховати, скажімо, посполитський табір? До того ж, Мілада не здогадувалась, як далеко могла зайти.

Завмерла. Не знала, що робити далі. Продовжувати? Покинути все? Потрібно вирішувати зараз, а втома пожирає останні крупинки здорового глузду. Думки крутилися все повільніше, а стояти стовпом і надалі ставало ще небезпечніше. Страшно лишатись і ще страшніше піти. Мілада вже хотіла розвертатись, щоб подумати хоча б біля поселення, а не посеред нього, але її зупинив рівний хриплий бас.

– Чогось шукаєш, дівчино?

Серце пропустило добрячих два удари від того грубого чоловічого голосу. Нудота плескалась біля горла. Мілада не одразу зрозуміла, що фраза була сказана рідною мовою. Тоді вже ні тембр, ні настрій не мали особливого значення. Мілада була в безпеці. Напевно…

Чоловік чекав відповіді, сяючи двома покритими льодом озерами з-під густих сивих брів, що робили його дуже схожим на пугача.

– Перепрошую, – Почала Мілада, та надто пильний погляд чоловіка збивав її з думки. Вона помовчала, – Я шукаю місце, щоб переночувати, адже заблукала в лісі, але, якщо можна, не проти була б залишитися на довше. У вас тут… Гарненько.

– А скажи-но, звідкіля прямуєш? І куди?

Мілада не горіла бажанням розповідати про себе незнайомим людям, але обставини не залишали за нею права обирати. Можливо, чоловік, почувши чия вона дочка, схопить її та відвезе назад до батька, за певну винагороду і тоді можна буде ставити на житті хрест, а можливо, він не з тих, хто полюбляє будь якого роду шляхту, що може привести до невідомого наслідку.

Взагалі, можна спробувати збрехати, але щось в середині відчайдушно шепотіло: це погана думка. Чоловік був у віці і хоча, скоріш за все, не вмів читати, було видно неозброєним оком, що розум, досвід та проникливість осіли на його плечах порохом, запах якого той точно знав.

Поки Мілада роздумувала, чоловік не припиняв оцінююче вглядатись в її замурзане лице та брудний одяг, і, здавалось, з кожною миттю втрачав терпіння. Мілада не стала випробовувати більше ні його, ні свою бідову голову й сказала:

– Я – дочка тутешнього пана Володимира Вишневецького. Прямую, чесно кажучи, сама не знаю куди. Де приймуть там і залишусь. Я втекла з дому через… – Та Мілада не договорила. Її перервав задумливо-понурий голос чоловіка. Вона й сама не зрозуміла чому виникло бажання виляпати про себе геть усе.

– Панна значить. Тобто за тобою не явиться господар з загоном, щоб повернути в кріпацтво, але. За тобою може явитись батько. Якщо зчинить шум – погано. Приверне увагу, а мені тут такого не треба. Ти знаєш взагалі куди потрапила?

Мілада заперечно похитала головою. Чоловік, поправив чорну шапку, ненароком відкривши ділянку сивої, як дим голови й зітхнув.

– Прибрела сюди випадково, так? Слухай значить: ти перебуваєш у дрібному вільному хуторі. Час нині неспокійний. Ні панів, ні кріпаків тут немає тільки тому, що сидимо тихо. Займаємось своїми справами і, як ти могла зрозуміти, зайвих клопотів тут ніхто не чекає. В тому числі й ляхів, які стали підозріло часто ошиватись в наших краях. Якщо обіцяєш, що ніхто не постраждає через твою появу і навколо цієї події не буде галасу – можеш залишатись. Пара робочих рук ніколи не завадить та і кілька місць недавно звільнилось.

Мілада уважно слухала, вбирала кожне слово, як суха земля воду, намагаючись якомога швидше оцінити становище. Їй подобалось те, що вона могла залишитись, адже життя тут обіцяло бути цікавішим від того, що було ще вчора. Здавалось, запах жасминових парфумів до цих пір тримався в носі, а на віях тяжіли збиті грудки туші. Мілада хотіла зробити все, аби позбутись цього якомога швидше. Для початку, було б непогано сполоснутись.

– Мені справді можна буде жити тут? – Для певності вирішила перепитати.

– Так, за умови відсутності уваги. Інакше, ти будеш змушена покинути це місце. Твій батько як? Крикливий?

– А у вас є шабля? – Чоловік відсунув край потертого жупана під яким виднівся пояс з прикріпленими піхвами для шаблюк, – Не крикливий.

– Чудово. Жіночий курінь прямо по вулиці, тоді поверни направо. Не переплутай, бо потрапиш в чоловічий. До конюшні доведуть. Попроси – не повинні відмовити.

– Це… Все? Я справді тепер тут житиму? Більше нічого не треба? Точно? – Мілада почала гарячково сипати питаннями, бо не сподівалась от так от швидко розібратись з усім. Хіба таке буває? І не треба ні паперів, ні підписів, ні будь-чого іще?

– Ну, можеш заплатити, – Чоловік посміхнувся, злегка задерши голову.

– Скільки?

– А скільки є?

Мілада сперлася на Агата, який весь цей час спокійно стояв позаду, зняла черевика й витрусила з нього набитий капшук. Вона поглянула на чоловіка. Півдуги його сивих брів ледь помітно підскочили вгору. Чоловік коротко кашлянув в кулак.

– Ну, як таке діло, то давай... Зо сімдесят золотих і залишайся тут хоч до скону.

Мілада швидко витрусила приблизну кількість монет, перерахувавши, повернула зайві до мішка. Дала їх чоловіку, намагаючись не торкатись його руки. Не те щоб гидувала, просто не любила дотики до незнайомих людей, коли їх можна було уникнути.

– Дуже славно. Куди йти пам’ятаєш? – Чоловік усміхнувся, а його холодні очі неначе потепліли. Мілада сміла зробити припущення такої зміни настрою й усміхнулась теж.

– Прямо по вулиці, а тоді на…ліво?

– Направо. Попросиш там когось, щоб показали тобі тут все, не тільки конюшню, і видали змінний одяг, – Він кивнув й махнув рукою, немов надаючи дозвіл, – Можеш чухати.

– Добре! Дякую! – Мілада мимоволі виструнчилась й вони з Агатом пішли.

Сутінки опускались холодно-синім сатином дедалі швидше і перед очима почали пливти напівпрозорі кола. Варто було поспішати, поки не стало зовсім темно. Було невідомо чи хто-небудь взагалі зголоситься водити Міладу туди-сюди попри слова чоловіка. Вона тут ніхто. Чужинка.

По дорозі почасту траплялись невеличкі гурти хлопців та дівчат, що співали, чи просто гуляли. Коли Мілада опинялась ближче, вони стишували співи й сміх, вглядаючись в її понуру постать.

Розмірені удари підков за спиною трохи заспокоювали, проте не виганяли з голови дурних думок. Поки Мілада підійшла до довгого будинку, обсадженого з боків бордовими мальвами, встигла тричі засмутитись й двічі перелякатись. Їй не хотілося б бути самотньою ще й тут. До того ж, серед невідомих людей. І якщо сивий дядько не жартував про робочі руки, становище виходило доволі плачевним. І все одно краще, ніж одруження. Залишилось навчитись робити хоч щось.

Мілада прив’язала Агата до найближчого дерева й стала на сходинку ганку. Заходити було боязко, але легенькі дверцята, судячи з усього від протягу, зі скрипом відчинились. Вони привернули увагу рудої дівчини, що стояла зігнутою з віником в руках. Поки та не вирішила знову прикрити їх, Мілада перехрестилась й зайшла.

– Привіт! – Занадто голосно вигукнула Мілада й тут же почервоніла. – Я ваша нова сусідка! Буду тепер тут жити… Якщо ви не проти, звісно… Але мені більше немає куди йти, то ж, сподіваюсь, що не проти. Мене звуть Мілада. Сподіваюсь ми подружимось!

Завершила слова нервовим смішком. Занадто високим і різким. Очі хотіли починати сльозитись, а біля голоду в шлунку причаїлось щось іще. Мілада витерла спітнілу руку в брудні штани й протягнула її дівчині. Вона коротко подивилась на неї й продовжила замітати. Лише пробубніла:

– Подружимось, як же. Подружишся тут, – Голос її був нижчий ніж у Мілади й ні схвилювання, ні радості, ні розчарування в ньому не бриніло. Звучав він глухо й доволі сухо. Дівчина зітхнула й випросталась, поклавши руку на бік, – Якщо голодна, до завтра на їжу не розраховуй. Тут є спільна їдальня й працює вона по годинах. Ліжка майже всі зайняті. Кілька вільних тільки біля мого. Весь одяг лежить у скриньці біля он тої лави. Що звідти брати не знаю – мого там нічого нема. У дівчат спитаєш. Вітаю, тепер ти тут все знаєш. – Дівчина знову стала до роботи.

– Зажди-зажди! Я ще можу все забути! А як тебе звуть хоч? – Мілада підійшла ближче, неначе боялась, що дівчина розвернеться й піде.

– Зоряна. – Вона коротко глянула на Міладине взуття й відступила на крок назад.

– Ой! Яке гарне ім’я! Мені дуже подобається… – Мілада знову посміхнулась.

– Угу. – Зоряна кивнула й закотила очі.

– Правду кажу! Чого ти так? – Мілада ще ніколи так довго не намагалась бути привітною з незнайомими людьми за власним бажанням. Нічого поганого сказано не було, щоб мати таке відношення. Мілада фиркнула, але змусила себе ковтнути невдоволення: з рештою, невідомо як сприймуть появу нової мешканки інші дівчата. Можливо, Зоряна тільки квіточка. – Слу-ухай, Зоряно, ти не могла б показати мені де у вас конюшня?

– Конюшня? Нащо тобі конюшня?

– Ну… Треба. У мене кінь біля куреня прив’язаний. Боюсь, що я легко його причепила.

– У тебе є кінь? – Зоряна підняла голову й оживилась.

– Так. І дуже навіть гарний. То що? Ходімо?

Зоряна погодилась і вони вийшли. Мілада хотіла роздивитись її на вулиці, проте сонце уже сховалось і в смерканні було видно тільки контури гоструватих рис.

– А й справді гарний, – Зоряна повернулась до Мілади. Не вийшло побачити точно, проте з’явилось відчуття, що вона посміхнулась, – Можна погладити?

Мілада кивнула. Бліда Зорянина рука лягла на Агатову морду, ніжно пестячи. Вона щось говорила до нього, торкалась гриви, заглядала в очі. Мілада зловила себе на думці про невдоволення від цього дійства й хутенько відв’язала Агата, посилаючись на присмерк.

– Любиш тварин? – Поставила питання з очевидною відповіддю.

– Люблю. Набагато більше від людей. – Зоряна знову глянула на Агата.

– Чому? – Мілада запитувала далі, не очікуючи змістовної розмови й бажання Зоряни підтримувати її, проте та одразу ж палко відповіла:

– Як це «чому»? А ти зрівняй їх. Тварини не зраджують, не осуджують і люблять тебе не дивлячись на те, яким ти є. Якщо, звісно, ти добре ставишся до них, але скажу точно, що багато їм не треба. А ще у них гарні вушка, очки і гладенька шерсть.

– Але як щодо диких тварин? До прикладу, ведмедя. Він точно накинеться на тебе в лісі. І останні хвилини сповнені болю життя ти змушена будеш провести під його вагою та гострими пазурами.

– Ведмеді зазвичай не виходять на людину зумисне і бояться невідомих їм звуків. А нападають лише коли голодні, або захищають своїх дітей чи землю. На відміну від людей. – Ці слова вона мовила з притиском, – Ведмідь ніколи не подумає напасти тільки для того, щоб причинити біль, або убити. А ти? Любиш людей?

Мілада згадала вовка в печері. Хоч було видно, що він дуже голодний і, мабуть, хворий, та не накинувся на неї. Можливо, неміч служила цьому причиною, а можливо щось інше. І згадала батька, який ладен був продати її якомусь багатієві за черговий клаптик землі чи додаткові зв’язки. Досада виплила з тимчасового забуття, а потім згадалась й мама. Добра, любляча, турботлива…

– Не знаю. – Знизала плечима Мілада. Трішки подумавши, додала: – Я можу не любити окремих людей, сердитись на них, чи навіть зневажати, але не думаю, що приписуватиму цю нелюбов до всіх. Мені не настільки погано живеться.

Зоряна цокнула язиком.

– Ти спитала і я сказала чому люблю тварин. Ти, в свою чергу, зможеш навести приклад чому любиш людей? – З кожною хвилиною Зоряна розпалялась все більше, а йшла все швидше, – Цих грубих, неотесаних людей, боягузів, ненависників, що нацьковуються на тебе гірше від скажених псів, цих…

Вона смикнулась, замовкла й відвернулась. Поки зробила перерву на шумний вдих, Мілада намагалась вигадати щось, що могло б врятувати цю розмову.

– Я не сказала, що люблю їх. Мені в більшості випадків байдуже. А що з тобою? Тебе якось зачепили мої слова?

Зоряна не відповіла. Мілада теж не знайшла слів. Більше не шукала. Запала мовчанка.

Коли все ж дістались конюшні, Міладі захотілось присвиснути і якби вона вміла, неодмінно б це зробила: для такого маленького хутора конюшня була справді великою. Принаймні, більшою, ніж уявлялось. Мілада завела туди Агата й в міру того, що бачила в темряві, постаралась обрати найкраще серед вільних місць.

За конюшнею добре доглядали: в ній було чисто, в найвіддаленішому кутку стояла купа соломи майже доходячи до даху, а стійла були щедро всипані нею, не дивлячись на те, що надворі вже майорів теплий травень.

Виходячи з конюшні, Мілада не сподівалась побачити нікого, та Зоряна досі чекала її, сівши на повалену колоду тонкої сосни. Вигляд вона мала засмучений: сиділа, сперши руки на коліна з головою опущеною вниз. Мілада мовчки торкнула її за плече і вони так само мовчки повернулися до куреня.

Уже біля самого порогу, коли Мілада потягнулась до дверей, Зоряна заговорила до неї:

– Слухай, – тихо й швидко почала вона, – у нас не задалась розмова з самого початку. Через мене. Не тримай зла, я не хотіла щоб вийшло саме так.

Не давши Міладі нічого відповісти, вона виступила вперед і штовхнула двері перша. Усі дівчата, що всередині займались своїми справами, одночасно повернули голови до відчинених дверей і втупили погляди в Міладу.

Зоряна тим часом хутко прошмигнула повз й за мить зникла в іншій частині куреня. Втома викинула з пам’яті те, як Мілада хвилювалась ще зо півгодини тому коли мала зайти сюди вперше, та тепер хвилювання повернулось: не вдавалось вимовити ні слова.

В майжекімнаті було зо десятеро дівчат. Одні сиділи на лавах, що тягнулись під стінами, інші стояли біля вікон й до цього, видно, розмовляли. В обривчастій тиші тріскотіли жовті свічки на маленьких підвіконнях й освітлювали молоді обличчя: деякі з них сяяли привітною усмішкою, що підштовхнуло слова Мілади до вимови.

Вона знов привіталась, сказала приблизно те, що почула Зоряна, проте голос вже не бив ключем збуреної привітності – лише злегка протікав доброзичливістю. Подальша розмова була такою ж: ввічливою й спокійною, та ніхто не запропонував Міладі ні сісти, ні поїсти, ні хоча б згадати ту їдальню, про яку сказала Зоряна.

На запитання про себе Мілада відповідала коротко, неточно й взагалі не воліла тягнути цей плуг слів. Щойно зрозумівши таке положення справ, більшість дівчат одразу відсіялась, як крізь сито.

Троє з них розмовляли далі й були на вигляд дуже милими. Вони по-трохи розповідали про всіх хто був присутній. В цьому курені жили всі дівчата хутора, в окремому, що був найбільшим – жінки з дітьми, в інших – чоловіки й хлопці.

Коли Мілада запитала про Зоряну, дівчата замовкли. Переглядаючись між собою, вони по черзі відкривали роти й знову затихали. В решті, одна з них, що звалась Катрусею, позвала тоненьким пальчиком ближче й зашепотіла під саме вухо. Її біляві косички з-за спини ковзнули наперед:

– Ми бачили ви зайшли разом. Водитись з нею – небезпечно. Дуже-дуже не радимо.

– Чому? Вона грубувата, та я б не сказала, що жахлива. – Так само прошепотіла Мілада у відповідь.

– Бо вона… – Катруся зробила паузу, – чистої води відьма! – Вигукнувши останнє слово точно ненароком, вона прикрила рота двома долонями одразу.

– Вона когось вбила?

Катруся заперечно похитала головою.

– Отруїла?

– Ні.

– Зіпсувала комусь життя? Навела нещастя? Прокляття? – Мілада питала більше з цікавості, ніж із страху.

– Ну… Не знаю. На хуторі ні, але поза ним так точно. Чого ж ще їй було тікати сюди? Вбила когось в себе вдома, а як прийшли по неї саму, втекла.

– По-моєму, ви вигадуєте.

– А от і ні! – Катруся стукнула маленьким кулачком по коліні, – Слухай що було: одного разу Устим прямував собі кудись, ненароком зачепив її плечем, а потім і шести кроків не встиг ступити, як на рівному місці впав і зламав собі руку!

– І відтоді ви зрозуміли, що Зоряна відьма? – Мілада скривилась в недовірі. – Чому ви вирішили, що він її зачепив саме ненароком?

Здавалось, захоплена розповіддю Катруся не чула Мілади. Або не хотіла чути.

– Ще вона постійно збирає щось, колотить, розливає по слоїках! Все стоїть на прибитій нею ж полиці. І то ніщо інше, як зілля! Заклала якимись глечиками кімнату й ніхто не посміє забрати, хоч вони й заважають.

– Але це все ще не значить…

– Значить-значить! Вона побачила колись, як Маруся, – Катруся кивнула на дівчину збоку, – хотіла перекласти її страшну квітку в інший кут кімнати і загарчала, як навіжена, що прокляне, хто тільки посміє торкатись до її речей.

– А-а-а… – Мілада кивнула, наче погоджувалась. Не бачила сенсу продовжувати. Окрім того, Зоряна, ймовірно, все чула з сусідньої кімнати. – А де тут у вас помитись можна? І… Передягнутись, якщо ваша ласка.

Катрусю довго перетягувати в інше русло не довелось і вона, ласкаво усміхнувшись, відвела Міладу в невеличку кімнату, показала миску, дала черпачок й навіть зняла з печі казанець з теплою водою. Діставши із скрині чисту сорочку з спідницею, залишила Міладу саму.

Мілада блискавично сполоснулась, обпікши себе окропом, й перевдягнулась. Тканина на сорочці була грубо зітканою й неприємною до тіла, проте дівчата поділились нею без зайвих слів, за що Мілада була вдячна. Скочивши в нове вбрання, вона завалилась на одне з ліжок поруч з Зоряною.

Лежачи обличчям вниз, бажала чимшвидше заснути, і хоча повіки більше не підіймались, зробити цього не вдавалось. Замість сну в голову лізли непрохані картини минулого дня й минулих років. Те, як тато рідко з’являвся вдома, як доводилось відвойовувати крихту його уваги, як невблаганно дивився й відсторонявся, коли маленька Мілада просила його не йти геть. А тепер він приїхав тільки заради того, щоб збути свою дочку без найменших докорів сумління так, наче має на це право. Тато не зважив на Міладині почуття, не зважив на її слова і, чого таїти, ніколи не зважав на неї саму. Тільки чомусь раніше Мілада цього не розуміла.

Це саме розуміння прийшло запізно й вдарило в серце, як блискавка в сухий кривий стовбур. Вона – непотріб. Вона – ніхто для нього. Вона лише нав’язувалася всі ці роки з дитячою вірою, що татко просто зайнятий. Та це не так. Якщо хотіти – для всього можна знайти час. Для Мілади часу не було.

Плакати ой-як не хотілось, адже поряд вже сопіли деякі дівчата, але хіба ж сльози питають? Спочатку почало душити. Страшно було зробити вдих, бо він точно вийшов би занадто шумним. Тіло здригалось, очі заплющились міцно-міцно, а в горлі терпло. Мілада не видавала звуків. Мовчки тонула в океані розбитих надій, не тягнучи руку з під товщі води. Вона сама вигадала собі тата. Насправді ж, то ніхто інший, як пан Володимир Степанович Вишневецький.

Так боляче ще не було ніколи. За разом занило серце й заболіла голова. Мілада залила всю подушку гарячими сльозами. Вона дурепа. Тупа наївна дурепа, яка не бачила того, чого не хотіла бачити. Добре, що забралась з дому, де її ніхто не чекав.

Та ба… Її чекала мама. І чекала завжди. О Господи милосердний! Мама! Мілада навіть не подумала про неї, коли вигадала тікати! А мама завжди про неї думала… От хіба Міладу варто тепер любити? Вона думала про тата й його примарну любов, про те, яка вона бідна й нещасна, але зовсім забула про найближчу людину у світі…

Мілада не заслуговувала любові. Ніхто не чинить так з рідними. Поки вона носилась зі своїми зачепленими почуттями, поки тішила себелюбство втечею, мама, певно, місця собі знайти не могла! Хоч би не сталося з нею чого лихого. Мілада собі ніколи цього не пробачить. Як же так можна? Мама лагідна, добра, сувора щоправда деколи, та хіба це важить? Вона віддала б все заради Мілади і це така її дяка?

Міладу накрило з новою силою. Вона стала смикатись настільки сильно, що під нею скрипіло ліжко. Окрім колючої подушки намочилось ще й покривало і більше ніякі думки не могли потрапити в голову. Соромно було визнати, та тепер хотілося спасіння. Забути це все, скинути з плечей, не знати наслідків своїх вчинків. Мілада не розуміла себе, не розуміла людей, не розуміла нічого. Вона втомилась. Продовжувала опускатись на дно, допоки свідомість не поглинула пітьма. Може, їй варто повернутись додому?

Розбудив пройнявший тіло піт. Було жарко. Судячи з усього пообіднє сонце втупилось на Міладу з маленького вікна. Волосся прилипло до шиї, сушила спрага, а голова тріщала, як розбитий гарбуз.

Мілада підвелася. Торкнулась руками обличчя: було навіть на дотик відчутно, що воно спухло. Ранок – краще нема куди. Мілада знову впала на постіль й ледве не зламала хребет. Це їй не м’якенька пухова перина. Все тіло одразу ж задзвеніло гризким болем. Пригоди останніх днів не минули безслідно. Нагадав про себе й шлунок. Мілада досі хотіла їсти! А що там Зоряна казала про їдальню?… Напевно, годують там зранку. Може, вдасться попросити чого там дають на перший раз?

Заскрипіли вхідні двері. В напівкімнату повагом зайшла понура Зоряна. Коли побачила, що Мілада прокинулась, вказала пальцем на маленький столик в кутку першої кімнати, який досі не впадав в поле зору.

– Я там кашу тобі з їдальні взяла, – пробурчала, – ти вчора так рюмсала, що я подумала: рано не встанеш.

Мілада опустила очі. Напевно, лице почервоніло. Вона ж старалася бути

тихою!

– Дякую.

Зашаруділа постіль від обережних порухів Мілади. Вона попленталась за стіл, ледве переставляючи ноги. То виходить, Зоряна не спала? Чи чула розмову, що вела з нею Катруся? Що-що, а вигук «відьма!» так точно. Та чого думати? Зараз Мілада спитає, все одно якось відволіктися треба:

– Зоряно, – звернулася обережно.

– М? – Зоряна сиділа на ліжку, склавши руки на грудях й дивилася в вікно. Як і вперше, розмова її мало цікавила.

– Ти чула що говорять про тебе дівчата?

– Чула. – Відрізала вона й відвернулась ще далі.

– А це правда?

– Тобі що?

– Ніщо. – Мілада ненароком стукнула ложкою, – Цікаво просто. Мені здалось, що вони вигадують.

– Ні, якраз таки навпаки. Це правда. То ж, тепер можеш шукати для себе ліжко подалі, в моє підкладати жаб і таке інше.

Мілада пирскнула. Вона не те щоб сильно йняла віри цьому всьому. Але дізнатись про відьом, про яких вона могла тільки читати було б чудово й дуже цікаво.

– Смішно? – Зоряна різко повернулась. Її, як виявилось, сірі очі зблиснули металом на сонці.

– Який дурень глузуватиме з відьми?

– Не повіриш, усі кому вистачає розуму.

– Скоріш, не вистачає. Ти вмієш вбивати своїми оцими штуками?

– Що? – Зоряна аж стрепенулась, – Чому ти питаєш таке?

– То вмієш?

Зоряна помовчала. Довгенько помовчала. Тоді важко ковтнула.

– Вмію.

– Тим паче!

– Я не розумію, тобі дуже весело чи що? – Сказала з якоюсь напругою важкою настільки, що Мілада мало не подавилась.

– А чого мені сумувати? Бо моя сусідка – відьма? По-перше, у мене ніколи не було сусідок відьом. По-друге, як ти могла чути, сумувала я вчора.

– Я думала… Думала ти не захочеш розмовляти зі мною після тих розповідей.

– Я не знала чи вони правдиві. До того ж, тут у мене немає друзів, а ти перша, хоч і грубо, звісно, – Мілада кинула на Зоряну швидкий погляд, – розказала мені що тут як. І кашу принесла. Смачна. А Катруся от речі дала. Ви мені обоє допомогли, обох я бачу однаково.

– А те що я їм зробила? Це було погано, справді. Я знаю.

– Ти робила це не мені.

Помовчали. Мілада працювала ложкою, як садівник лопатою. Вона не збрехала: каша справді виявилась смачною, хоч і схолола, хоч і була «голим» пшоном, хоч і траплялися на зубах крупинки, хоч і… Мілада просто хотіла їсти.

– О, слухай, – порушила мовчанку Зоряна, що дуже здивувало Міладу, – ти утікачка, так?

До чого це питання? Все ще дивна. Чого це її цікавить? Та, одначе, нічого поганого в цьому нема. Мілада взагалі випалила Зоряні в лице питання про відьму.

На мить завагавшись, Мілада несміливо кивнула. Згадалось, як Зоряна відступила перед її брудними черевиками. По бруду здогадалась? Мілада була вся в болоті з голови до ніг.

– Я не хочу тебе лякати, – почала Зоряна, – і взагалі не мала тобі казати цього, якщо чесно, але оскільки ти не кинула в мене першим ліпшим чим-небудь після тих розповідей, вважай, що це в деякій мірі вибачення за вчорашнє…

– Ти ж розумієш, що після слів «не хочу тебе лякати» люди зазвичай лякаються?

– А я і не про пухнастих зайчиків говорити буду. Просто… Не знаю. Май на увазі: мені наснилась сьогодні вночі біла кобила. На кобилі – вершник. Багато вбраний, статний, не те що б дуже молодий. Це твій пан, напевно? Мені здалось, що їхав він по тебе.

– А… У нього були якісь особливі прикмети? Сиве пасмо, наприклад. – Мілада провела тремтячим пальцем біля лоба. Зоряна замислилась, її брови зійшлись хатинкою.

– Так… Так. Здається, таке було.

Мілада мимоволі здригнулась й ненароком зачепила стіл. Дерев’яна тарілка покотилась додолу.

– Він мені не пан, а батько.