Мілада пообіцяла собі стати сильнішою. Більше ніхто не керуватиме її життям, не триматиме за ноги, щоб кудись відвезти, не даватиме ляпасів. Хай яким сильним буде суперник, Мілада не дозволить. Не тепер. Потерши розпашілу щоку, вона твердо проминула плетену хвіртку й з полегшенням видихнула.
Дарма. Тільки-но Мілада зайшла, на неї вирячилась зацікавлена юрба. Люди намагались зробити зайнятий роботою вигляд, та Мілада розуміла чому вони тут зібрались. Розуміла також необхідність придушити роздратування, перш ніж воно заклекоче піною біля рота. Вона шуміла – це привернуло увагу. Залишилось благати, аби ця увага не виплеснулась за межі хутора.
Задерши голову вище, ніж потрібно, Мілада йшла, з хрускотом зминаючи гілочки і шишки. Вираз обличчя закам’янів у спокої, нехай воно й розчервонілося, як буряк. Гадала, якщо робитиме впевнений вигляд, люди забудуть що бачили і чули.
За спиною зазміївся хор перешіптувань. Напускний спокій і рівна постава давалися важче, ніж заняття з Дубровським. Мілада зціпила зуби.
Пересічні дівчата прикладали вуста до вух подруг, жінки тикали пальцями, чоловіки, яких в решті було не менше від жінок, взагалі не соромились ні голосно обговорювати, ні питати щось, чого Мілада слухати не стала. Порухом голови вона прикрила обличчя волоссям й мовчки сунула далі, поки випадково її слух не впіймав кинутий на вітер обривок речення.
– …А якщо через цю панську наволоч сюди ще й ляхи прийдуть, я сам їм кину її під ноги. Розверещалася тут. – Нарікав ведмежий голос.
Бажання виправдатись одразу заскреготало піском на зубах. Мілада вже збиралась сказати, що вона не навмисне, заприсягнутися, що нічого такого не буде… Але натомість тільки сповільнила крок.
– Ей, ти! Чула, що я сказав?
Усі виправдання випарувались краплею роси під ранковим сонцем. Мілада обернулась. Власник ведмежого голосу – справдешній бурмило – стояв в компанії кількох інших молодиків з однаково насмішкуватими поглядами й гострими пиками. Вони задоволено шкірились, як ті заморські мавпи з ілюстрованих книг.
– Чого тобі? – Виплюнула вона. Сама не зрозуміла як так вийшло – відповідати не збиралася, та слова мимоволі випурхнули горобцями. Якби Мілада була на самоті, точно стукнула б собі по лобі.
– Я кажу: якби ляхи…
– Я чула. Ще щось? – Стисла кулаки.
Мілада відвела погляд в сторону, швидко розслабила пальці. Вона себе закопувала. Точно закопувала. Хто її за язика тягнув? Йшла б собі далі мовчки. А якщо він тепер не відчепиться? З іншого боку, вона кілька хвилин тому прийняла наполегливе рішення відстоювати свою гідність перед сильнішими. От він – той самий сильніший, як три Мілади завтовшки.
Не зважаючи на це, вона дасть собі раду. Постарається…
– А ти зі мною так не говори. – Бурмило склав м’язисті руки на грудях.
Горло стиснулось, ковтаючи слину.
– Не велике цабе, щоб я тобі мовчала. Чого причепився? – Мілада віддзеркалила його жест. Вона неодноразово плювалась отрутою в білосніжні обличчя паничів, тож прекрасно знала як це робиться.
– Йому ну-удно-о! – Протягнув поруч брат-близнюк сухого патичка. Бурмило тицьнув його під ребра, насупивши рудуваті брови. Той зігнувся навпіл.
Нудно йому, значить. Розважається. Як це одразу не спало на думку? Та от біда – Мілада не ганчір’яна лялька і не блазень, аби розважати всяку… Як то він сказав? Наволоч. Вона розвернулася й знову рушила з місця. Сьогодні був явно не її день. Лиш від однієї скалки з прізвищем Вишневецький позбулась, як тут на тобі.
Від згадки про тепер уже колишнього батька Міладу знову затіпало.
– Куди пішла? Ану стій! Це що означає?
– Це означає, що ти – свинюка. – Мілада йшла, не обертаючись.
Й оком змигнути не встигла, як важка рука боляче стиснула її плече. Уява відразу намалювала образ Карпа з собакою. Їдкий страх, збиваючи серце, як подушку, просочився до самих кісток. Люди тим часом принишкли, як миші, неначе їх тут й не було. Мілада шляхтянка, але це не означає, що з нею так можна! Чи вони всі тут так поводяться?
Не дати образити. Не попустити. Якщо Мілада стерпить – таке продовжиться і надалі. За неї, як вона вже помітила, заступатись ніхто не збирався. Плече вмить заніміло. Не кажучи більше ні слова, Мілада спробувала намацати своєю ногою ногу бурмила й з усієї сили гепнула по ній п’ятою.
Він навіть не зойкнув, як би це зробив Вишневецький. Стало тільки гірше. Грубі пальці вчепились Міладі в волосся. Один Вишневецький таки зойкнув. Ні, це зовсім не той миршавий Карпо.
– Ай!
– Повтори свої слова.
– Я сказала: ти сви…
– Годі.
Лункий молодий голос змусив обох призупинитись. Трохи набік, адже бурмило все ще тримав волосся, Мілада змогла роздивитись білявого хлопця. Він був вищим і тоншим від її нападника, хоча й худим Мілада б його не назвала. Виглядаючи, як вагома причина, аби від неї нарешті відчепились, хлопець заговорив знову.
– Устиме, пусти її.
Вийшовши звідкись збоку, хлопець став навпроти. На Устима ці слова подіяли, як муха на гору. Він не ворухнувся.
– Пусти.
Голос забринів наполегливіше, все ще залишаючись спокійним. Не спрацювало. Мілада відчула, що от-от впаде і річковим раком вчепилась за руку нападника, намагаючись ущипнути товсту шкіру. Хлопець поволі підійшов ближче, не зводячи погляду з бурмила. Лише після цього той відпустив Міладу, відірвавши кілька волосинок, що причепились до його спітнілої руки.
Щойно свобода змахнула крильми, Мілада одразу ж кинулася навтьоки, все ще намагаючись триматися рівно. В останнє глянувши на тих двох, що так і залишились стояти один навпроти одного, вона сховалася між дерев.
Біля куреня на пеньку сиділа Зоряна й крутила в руках якусь траву. Вона підняла на Міладу очі, швидко встала і хотіла щось запитати, але Мілада мовчки похитала головою й стрілою понеслась далі.
Будиночки все віддалялись, ховались в зеленій гущавині, шум поселення, принесений відлунням, стихав. Коли не залишилось поруч гомону голосів, Мілада зупинилась. Гепнулась на землю під першим ліпшим деревом, закрила очі руками. Вони пекли, в горлі деренчала образа і зірваний криками хрип, проте щока уже не боліла. В голові було порожньо й темно, точно в льоху після кінця зими.
Забагато подій. Забагато людей. Забагато… всього. Мілада й подумати ніколи б не могла, що на всеньке її життя, просте, мов білий папірчик, виллється стільки чорнила. Проте чорний – теж колір.
Мілада якийсь час посиділа, насолоджуючись тишею, поки порожнечу в голові не пригріло сонце.
За три дні Мілада з панночки перетворилась на звичайну дівчину, що було б не так погано, якби вона вміла працювати. З майна, як і з минулого життя, залишилось не багато – капшук та дорога сорочка. Поправивши комір, Мілада зачепилась пальцями за ниточку дідусевого подарунка. Роздивилась дерев’яне кружальце з майстерно висіченими променями, провела великим пальцем по чіткому заглибленню ліній. На дотик вони неначе відгукнулись теплом. Спогади також залишились з нею.
Додому Мілада не повернулася навіть коли б Вишневецький поїхав, бо знала: якщо повернеться, не втече знову, а жити не помічаючи, як одноманітні дні збиваються в сіру кашу, не могла. Не хотіла. Можливо, вона знайде спосіб повідомити мамі, що з нею все добре так, аби не бачитись особисто. Тоді стало б легше.
Чи приживеться садова лілія в лісовому ґрунті? Зоряна, дівчата з куреня, пан Василь, бурмило… Дивні вони усі. Чи Мілада дивна? Досі вона не спілкувалась майже ні з ким, окрім родини. Що робитиме, якщо не приймуть? У всякому разі з нею залишився Агат. Вони можуть поїхати будь-якої миті.
Та поки вона тут, чим займатиметься? Вдома було все зрозуміло, просто. Навчання, малювання, чаювання, катання, а між цим букетом на -ання, стирчання на самоті з бажанням вилізти на стіну. Нічого. Невміння працювати руками це ж не смертний вирок. Всьому можна навчитися.
По плину часу Мілада відчула, як врівноважились шальки її терезів і затерплу дупцю. Піднялася, щоб піти і мало не завалилась назад. В голові запаморочилось, в очах потемніло.
Прихилившись рукою до дерева, Мілада постояла, почекала поки припинить крутитися світ. Відновленим зором метнулась до дивного звуку ліворуч, чи то кроків, чи вітру. Метнулась, щоб побачити сіре створіння з печери.
Сумніву що це один й той самий вовк не було, проте виглядав він ще гірше, ніж того ранку. Ще худіший, ще слабший, ще нещасніший. Шкутильгаючи, він снував надто близько до хутора, але так і не наважувався зайти в нього. Мілада завмерла. Чи варто їй сказати комусь про це? Чи варто боятися?
Минулого разу все обійшлось. Цього разу вовк також не проявляв зацікавленості. Скидалось на те, що єдине на що у нього вистачало сил – тихо дивитися туди, де люди тримали птицю та іншу поживу. Мілада вирішила нікому крім Зоряни не розповідати, щоб не накликати біди.
Зачарована спокійною мудрістю блискучих очей, Мілада м’яко підступила ближче. Поволі. Крок за кроком... Допоки не почала вирізнятись кожна шерстинка вздовж гострого хребта. Мілада протягнула обережно руку, заводячи її в поле зору вовка, щоб не злякати – так її навчили робити з Агатом.
Але вовк не був Агатом. І замість того, щоб злякатися чи заіржати, побачивши чужу руку, він загарчав, притис вуха до голови й позадкував. Мілада підскочила, блискавично відсмикнула руку й також подалась назад. Про що вона думала?
Вирвавшись на свободу, Мілада взагалі стала менше думати перед діями, неначе мала за пазухою біля серця ще кілька таких же на чорний день. Станеться справжнє диво, якщо вона доживе до наступної весни.
Вовк зник. Як тільки вдалось в його стані опинитись тут так швидко? Тварини… Цікаві вони, все ж таки.
Коли Мілада повернулась, ні на пеньку, ні в курені Зоряни не знайшла. Довелось сісти на ґанку й зачекати. Зоряна невдовзі вийшла з боку стаєнь із кошиком яєць в руках. Всього на мить Міладі здалось, що вона посміхнулась, але коли глянула ще раз, Зорянині губи вже були вигнуті презирливою дугою.
– Він тебе вдарив? – Зоряна похитала головою й стиснула ручку кошика, що аж лоза заскрипіла.
– Так, вперше в житті уявляєш? – Мілада відмахнулась, – Вперше і в останнє. Я з ним більше не побачусь.
– Як ти змусила його повернутись назад?
– Мені пан Василь допоміг.
– Пан Василь? Я, звісно знала, що він добрий чоловік, але не думала, що втрутиться. Якщо не проти, – Зоряна вказала рукою в бік головної вулиці, – розкажеш по дорозі? Мені потрібно яйця в їдальню віднести.
Почалась коротка, але дуже барвиста оповідь, прикрашена жвавими рухами та кривляннями. Зоряна слухала, не перебиваючи. В кінці з серйозністю бувалого знахаря винесла Вишневецькому вирок:
– Вилупок.
– А то! І знаєш, найобразливіше те, що це не чужа людина. Навіть уявити не можу, щоб я таке утнула! – Мілада ляснула себе по нозі, показуючи всю упевненість слів. Вона навіть на крихту зраділа, що все склалось саме так, бо тепер можна було це обговорити з подругою її віку, як колись і мріяла. – До речі, про чужих людей...
– Дай вгадаю: до тебе чіплявся великий хлоп, рудий, як ото я?
– Ні. Ти гарно руда, а він рудий, як вигорілий пес.
Зоряна розреготалась, закинувши голову й затуливши рота рукою.
– Але так. Звідки ти знаєш? Це твої відьомські штучки?
– Це його дурна натура. Він до всіх новеньких чіпляється.
– Чекай... – Мілада на хвилю задумалась, розкладаючи все по поличках, – Це той Устим, якому ти руку зламала? Чи це дівчата вигадали?
– Він самий. Але я не навмисно! – Зоряна гнівно струснула руками, від чого яйця в кошику підскочили. Вона зблідла, заглянула туди, спокійніше продовжила, – Я тоді недавно переїхала. Йшла собі, нікого не чіпала, а тут цей бевзь. Спочатку було незрозуміло чого він зубоскалив, а тоді як штурхнув плечем, що я з несподіванки впала.
– Вилупок! – Мілада повторила за Зоряною з неприкритим задоволенням. Вдома вона ніколи не лаялась. Хіба що трішки... – Що сталось далі?
– Далі я була зла. Чесно кажучи, я й сама по собі не дуже добра людина, до того ж в той час на мене сипались біди одна за іншою і він ще зверху. Я й ляпнула подумки: а щоб ця клята ковінька зламалась. А вона взяла й зламалась! Я навіть нічого не робила для цього! Зазвичай це не так працює.
– О, Господи! – Мілада ляснула себе по лобі. Зоряна здивовано глянула на неї. – Йому ж нічого не вадить і в лоба дати! Скажи, що за тебе заступились.
– Ні, але це й не потрібно було. Він заскиглив, а коли підвівся, забув і про мене, і про все на світі. Поніс ту кривульку, щоб хтось оглянув.
Мілада відзначила, що Зоряна починала їй подобатись все більше. Шкода, що вона так мало про неї знала.
– Ти казала, у тебе були якісь біди?
– Давай іншим разом? – Зоряна ніяково повела плечима, – Я ще ніколи так довго не розмовляла з чужими.
Мілада неохоче кивнула. Вони пришвидшили крок й незабаром опинились біля подовгуватого приміщення. Занісши кошик, повернулися до куреня. Сьогодні замітала Катруся. Побачивши її, Зоряна розвернулась й вийшла надвір. Коли Мілада збиралась податись слідом, її зупинив тендітний голосок.
– О, Міладо, привіт! Зачекай будь-ласка. Ти, певне, ну, – Катруся зам’ялась, підбираючи слова, – не знаєш як тут все працює, але... Тут кожен прибирає після себе сам.
– Це чудово.
– Так... То ж, чи не могла б ти прибрати свій брудний одяг з тієї кімнатки де милась? І винести миску з водою.
Мілада подавилась слиною й закашлялась. До голови приплинула кров, в ногах відчулось дрібне поколювання. Вона зовсім не звикла прибирати, адже вдома цим завжди займались інші. Присоромлена Мілада кинулася до комірчини.
Миску без ручок майже по вінця наповнювала каламутна вода. Мілада нагнулась, щоб підняти її, але хватка зісковзнула й вона мало не впала, спинившись за кілька перстів від свого відображення. Покрутившись і так і сяк, як той кіт біля сметани, Мілада спересердя одним ривком зуміла підняти миску й поспішно понесла надвір, щоб не впустити.
З одягом було складніше – він злипся від бруду, який потім засох. Зібравши його на оберемок, Мілада вирішила попросити Зоряну про допомогу. Біля виходу її зупинила Катруся.
– Ти сердишся? Я не хотіла тебе образити, просто...
– Зовсім ні, – Мілада замахала руками, – я рада, що про це сказала мені саме ти, а не хтось інший.
– Як славно! – Катруся посміхнулась, її рожеві щічки запалахкотіли, – А ти розкажеш нам що трапилось сьогодні з тобою?
– «Нам»? – Мілада почухала потилицю. Не хотілось розбазікувати щось таке особисте купі незнайомих дівчат. З іншого боку, вона б могла з ними подружитись також. – Може, ввечері?
– Тоді сідай біля нас в їдальні.
На спітнілих Міладиних руках вже почало танути болото.
Зоряна сказала, що неподалік є невелика річка, але перш ніж вирушити туди, вони зазирнули в сарай. Там пахло пилом, на землі була розсипана дерев’яна стружка, а по кутках стояли дерев’яні бочки, наповнені білими брусками.
– Що це?
– Білий попіл, – Зоряна протягнула глибоке відро, – Тримай.
– Навіщо?
– Ти що ніколи в житті не пра... А, точно. Він потрібен, щоб одяг краще очистився. Звісно, можна просто залити його водою на якийсь час, але з попелом працює краще.
– А що далі?
– Для початку набери попіл у відро і кидай туди одяг. Заллємо водою і поки дістанемось річки можна буде прати.
– Це так цікаво! – Мілада радісно заплескала в долоні.
– Ти так кажеш, поки не звикла.
Мілада подумки заперечила. По тому вони покинули хутір. Неспішна прогулянка, відчеканена твердістю Зоряниних кроків змусила вперше глянути на ліс по-новому. Без страху невідомого, без поспіху, без відчуття переслідування. Лився солодкий запах свіжості впереміш з гірчинкою хвої, густі крони дерев сплітали гілля в високу арку, немов ховаючи тих, хто жив в їх тіні. Раніше це б злякало Міладу, та зараз вона як ніколи відчувала захист.
Ліс був завжди готовим нагодувати. І нехай його дари менші від щедрості колосистих ланів, вони схилять до тебе свої голови, протягнуть віти і подарують спочинок, головне вміти приймати. Зоряна вміла. Людський дух розчинився у відстані й вона немов ожила. Розправила плечі, ступаючи гордо й рівно, вогненний шовк волосся, спадаючи до грудей, похитувався від вітерцю. Метал її очей потеплів, з обличчя зник вираз відрази.
Побачивши кострубатий кущик, Зоряна повела Міладу до нього. Протягнула сліпучо-бліду руку й зірвала жменьку червоних ягід. З’їла одну, а решту запропонувала Міладі, якій було цікаво що це, та вона не наважувалась перервати тишу. Зоряна, видно, не любила багато говорити.
– Це порічки, – всміхнулась вона перша, – не бійся, не отруйні. Бачиш, я їм.
Мілада оглянула на сонці прозоро-червону кульку й згадала, що вдома на свята чи бали, особливо зимою, до запеченої качки подавали смачну потравку з цих самих порічок. Щоразу мама просила служниць покласти одну посудину з потравкою поруч, бо знала, що Мілада її обожнювала.
Пальці мимоволі стиснулись і ягідка тріснула, бризнувши кислим соком на щоки. Мілада скривилась.
– Ти не дуже їх любиш, так?
На камінчик неподалік куща прилетів непоказний сірий соловейко. Зоряна обережно, щоб не злякати, кинула трішки порічок і йому.
На місце прийшли швидко. Мілада здивувалась, коли перед очима постала широка повновода ріка, а не пересохла калюжа, яку вона встигла уявити. В ній, неначе в чарівному люстерку навдивовижу яскраво відбивалося все навколо. Безвітряне чисте небо милувалось своєю вродою у незрівнянному відображенні, зрідка спотвореному брижами хвиль.
Мілада підбігла до берега, хлюпаючи мокрим одягом в відрі, щоб роздивитися все краще. Зоряна гукнула її на заховану поміж очерету дерев’яну кладку.
– Тут буде зручніше прати, – пояснила вона.
Добре витесані дошки щільно прилягали одна до одної й м’яко підводили до широких сходів, майже занурених в воду. Це місце неначе створили для прання.
– Дуже гарна кладка, – Мілада зняла подаровані благенькі чоботи й намочила великий палець ноги. Лоскотнула прохолода.
– Її зробив пан Василь з сином кілька років тому. Тут раніше була стара, але вона зовсім зігнила.
– У пана Василя є син?
– Угу. Білявий такий і високий, може бачила?
– Може й бачила. Якщо це він того Устима від мене відчепив...
Мілада поклала відро, не розрахувавши сили й випадково кинула. Білі патьоки блискавично розбіглись кладкою. Піднявши його під насмішкуватий погляд Зоряни, почала викладати речі. Останнім чвахнуло взуття.
Сурмою прогриміла згадка, від якої Мілада засмучено ляснула себе по лобі. Зоряна було підійшла, щоб допомогти й мало не втратила дар мови, коли Мілада витягнула з чобота наскрізь мокрий, брудний, але повний капшук.
– Мати Василева! Щоб я скисла! – Вона взялась руками за голову, – Це все твоє?!
– Так, – Мілада з огидою відклала капшук, – і воно в болоті.
– Та хоч в лайні! Я вперше в житті бачу стільки грошей! Ти обчистила батька перш ніж втекти?
– Ні, він сам мені дав раніше. Взяла з собою про всяк випадок, хоча тепер не знаю навіщо вони мені тут. Хіба тільки згодились, щоб пану Василеві за життя на хуторі заплатити.
– Заплащо?! Трясця! – Зоряна ошелешено розкрила очі й плеснула себе руками по боках, – Скільки він з тебе взяв?
– Сімдесят золотих, а з тебе скільки? Більше?
Зоряна знервовано розреготалась, зовсім злегка порожевівши.
– Ніскільки! Господи, Міладо... Яка ж ти щаслива, що прийшла в цю глушину, а не в яке-небудь місто! Тебе б вже тричі пограбували, двічі вбили і раз продали б в кріпацтво з такими грішми! Господи!
– То виходить пан Василь мене трохи піддурив? – Мілада засміялась, махнувши рукою.
– Це найменше через що тобі варто перейматись. Він, напевно побачив, що тебе не сильно збіднить, а на ці гроші придбає щось для хутора... Очманіти.
– Та це ж не дуже багато. У бать...Вишневецького набага-а-ато більше. Хочеш, дам тобі скільки потрібно?
– Упаси Боже. А де ти це ховатимеш?
– Гадки не маю, у мене навіть торби немає з собою. Ти не знаєш де можна?
– Подумаю... Так! Годі базікати! До роботи!
Зоряна поплескала себе по щоках і спустилася з Міладою на останню сходинку кладки. Мілада ж, тремтячими від незвички руками обрала своєю першою жертвою сорочку. Вона, не дуже запашна й набубнявіла попелом, опустилась в річку під засмучений крик Зоряни:
– Ні-і-і-і! Ти що! Змиєш ж все раніше, ніж треба!
Зі швидкістю майстра пральних справ Зоряна відібрала сорочку і показала, як варто робити. Для початку намочила тільки рукав й почала терти кістлявими пальцями тканину об тканину, поки та не посвітлішала. Тоді змила попіл, повторивши все знову. За кілька хвилин рукав виглядав, як новий.
Мілада зробила всього дві помилки в житті: перша – довіряла Вишневецькому, друга – з прикладу Зоряни подумала, що прати легко. Надихнувшись простотою рухів, Мілада завзято намагалась їх повторити. Норовлива сорочка постійно тікала з рук, бажаючи шубовснути на дно ріки, розбризкувала попіл навкруги і міцно вчепилась за бруд.
Терти не виходило. Мілада розчервонілась, спітніла, і коли думала, що простирчить тут до скону, Зоряна не витримала. Вирвала сорочку й просто чарівно швидко розправилась з нею. Мілада збоку помаленьку квасила штани. Їх Зоряні вона вже не віддала, тому та від нудьги випрала ще капшук і сполоснула чоботи.
Повертаючись на хутір, Зоряна несподівано видала:
– Можеш залишити гроші в одному з моїх глечиків. Туди все одно ніхто ніколи не зазирає.
– Бояться?
– А ти як думаєш?
– Думаю, що мати подругу-відьму буває дуже корисно.
– Подругу? – Зоряна недовірливо покосилась на Міладу. – Ти справді так вважаєш?
– Е... Так?
Зоряна змовкла. Мілада вкотре дивувалась тому, як легко її збити з розмови й як важко повернути в русло. Що б це мало значити? Тільки Мілада вважає, що вони починають дружити? Можливо, Зоряні ніхто й не потрібен, а Мілада, неправильно зрозумівши, почала нав’язуватись? Спрагла за спілкуванням, відштовхуюча і в той же час шалено потребуюча людського слова, вона вчепилася до такого ж відлюдька як сама, але ж не всім потрібні друзі. Міладі, на жаль, дуже потрібні. Якби вона зуміла відкинути всеохоплюче почуття самотності, життя б миттю осяяло щастя.
Замкнена між відразою до зарозумілих шляхтичів та нерозумінням з боку звичайних людей, Мілада ніколи не могла знайти собі місця. Вона була посередині. Всіма і ніким водночас. Дідусі, бабусі, мама, і взагалі всі родичі – походили з селянства, як і батько, до речі, який намагався приховати це за стіною грошей.
Та як то кажуть, кров не водиця, тому шановне панство не воліло мати з родиною Безродних Вишневецьких ніяких справ, окрім вигідних. Селяни взагалі побоювались Міладу, хоча вона ніколи не давала для цього приводу. Виїздила ж кудись родина вкрай рідко і познайомитись з кимось деінде також не виходило.
Певно, справді варто починати знайомитись з іншими дівчатами.
– Міладо, Міладо, диви! – Зоряна стрепенулась й радісно заштурхала Міладу в бік.
– На що? – Мілада аж підскочила з несподіванки.
Самими очима Зоряна вказала на сердитого Устима з набряклим обличчям й трохи скривленим носом. З ніздрів стирчали скручені шматочки ганчірки, а до вилиці він прикладав шматок лопуха. Помітивши дівчат, Устим спохмурнів ще більше й розвернувся в іншу сторону.
– Зоряно, ти знаєш де зараз той син пана Василя?
– Можемо пройтись хутором й пошукати, а що?
– Хочу йому щиро подякувати від всього серця, – Лице Мілади прикрасила злорадна посмішка.
– Ну, як таке діло, – Зоряна повторила за Міладою, щоправда виглядала вона не злорадно, а дуже навіть щиро, – то я проведу тебе, а далі підійдеш сама.
За словами Зоряни, перш за все варто було шукати хлопця, як не дивно, в нього вдома.
Звичайний будиночок стояв доглянутим і чистим, хоча ні оздоб, ні квітів поруч не було. Строгий, рівний, з чітко окресленими кутами і ніде не підточений шкідниками, він виглядав як уособлення старшого господаря. Нічим не відрізняючись від інших будинків хутора ззовні, він все одно привертав увагу й навіював думку, що тут живе хтось із сильним й суворим духом.
На малесенькому подвір’ї панувала тиша. Зайти в дім Мілада не наважилася. Вони з Зоряною вже проминули господу й пішли далі, як помітили білявого хлопця, що неспішно повертався додому. Це був саме той, хто їй допоміг.
Як і було домовлено, Мілада підійшла до нього сама.
– Привіт! Я та дівчина, що...
– Привіт. Я пам’ятаю, – Він беззлобно глянув на Міладу згори-вниз.
– Так-так! То ж... Ти мені дуже допоміг сьогодні. Хочу подякувати тобі за це. Навіть не знаю, чим би все обернулось...
– Це неважливо. Все склалось непогано, чи не так? – Тонкі губи розтягнула широка посмішка. На нижній Мілада помітила набряк й засохлу кров.
– Ой... – Вона ненароком провела великим пальцем по своїй губі там, де вона була розбита в хлопця, – це через мене так? Пробач, не думала, що дійде до бійки. Я взагалі, якщо чесно, мало про що думала.
– Ай, – хлопець байдуже відмахнувся, – не переймайся цим. Я вже давно хотів дати Устиму в пику, от тільки приводу не було. А на губі то так – подряпина. Тебе як звуть хоч?
– Мілада.
– Олександр.
Протягнувши руку для потиску, Олександр привітно примружив глибоко-сині очі. Мілада сподівалася, що в неї на обличчі не виплив дитячий захват. На нескінченних батькових приймах, балах і святах, коли обставини вимагали почати знайомство, вона завжди намагалася представлятись і вітатись потиском. Люди кривились, батько відчитував, а Мілада поклала собі незворушною стіною мету – робити так доти, доки хтось не визнає її рівною і таки не потисне кляту руку.
Намагаючись втримати неслухняні кутики губ, Мілада міцно відповіла на рукостискання.
– Олександре, ти ж по-батькові Васильович?
– Так, – він здивовано підняв світлі брови.
– Передай від мене подяку своєму батькові також.
– Передам. А ти постарайся більше не вляпуватись в неприємності.
– Нічого не обіцяю. Останнім часом вони летять до мене, як бджоли на мед.
– Або як мухи на...
– Ей!
Він дзвінко розсміявся й Мілада закотивши очі пішла, утримуючи серйозну мармизу, щоб не розсміятись самій. Можливо, якби це сказав хтось інший, вона б розсердилась, але від Олександра не було й тіні неприязні.
Час до вечірньої трапези промайнув непомітно. Біля їдальні юрмилось все нечисленне населення хутора й Мілада не помітила, як Зоряна, що стояла поруч кудись зникла. Перелякано озираючись, Мілада кинулась її шукати й випадково натрапила на Катрусю з подругами. Не встигла відкрити рота, як вже сиділа на одній із лав. Катруся й Маруся обсіли її з обох боків, широко посміхаючись.
Помаленьку запам’ятовуючи імена інших дівчат, Мілада бачила, як вони підводили її до розповіді про себе. Якщо вони так хотіли нових тем для обговорення, Мілада була готова їх дати. Чергуючи слова з блідим супом, Мілада описала все не менш яскраво, ніж Зоряні. До кінця розповіді на їхній лаві зібралось стільки дівчат з обох боків, що здавалось, ніби вона зараз трісне.
Багато з них були добрими й Мілада відмітила, що їй приємно з ними гомоніти, а слухати схвильовані охи й спостерігати за стуленими біля рота долонями виявилось ще й надзвичайно весело. Дійшовши в оповіді до частини з хутором, вона немов ненароком постійно наголошувала на допомозі Зоряни. Дівчата одразу принишкли.
Розчаровано похитавши головою, Міладі нічого не залишалось окрім того, щоб доїсти й послухати про що гомонять за столом інші. Всього за кілька хвилин вона дізналась, що одружений Петро ходить ночувати до Параски з найближчого села, Явдоха продала Феклі слабе порося, яке за три дні здохло, а Матвій отримавши п’ятнадцятого гарбуза поспіль, втопився. Мілада так і не зрозуміла втопився насправді Матвій чи ні, бо хтось з другого боку кімнати на все горло верещав про те, що він просто пішов в найми.
Мілада підслухала всі компанії потрошку й натрапила на скупчення вусатих чоловіків. Ніколи не вгадаєш буде їх розмова до біса цікавою чи до смерті нудною, то ж вона насторожено пригріла вуха.
Говорили про медовуху, одруження дітей й господарство. Мілада встигла засмутитись, та чоловіки, пропустивши кілька чарок оковитої перейшли до обговорення людей. Сказали, що білорука панянка довго на хуторі не протримається, полили багном якогось Ореста, поплювались на Міладиного Вишневецького, мовляв, земель накупив, а глядіти за ними не вміє, згадали про Вишневецького Ярему, а тоді дивно перескочили з нього на пана Василя.
– Ви ж бачили, що Василь нових шабель накупив?
– На...щьо йому ті шяблі, – Гикнув спросоння якийсь дядько.
Решта махнула на нього рукою, не відповідаючи.
– Бачили-бачили. Мій Пилип он з штанів вискакує, аби йому одна припала.
– Як гадаєте, правда?
– Що саме?
– Що Хмельницький розсилав взимку накази до війни готуватись?
– Чорт його знає! Але ж Василь замолоду не останнім пішаком в реєстрі був. Якщо збирається шмаркачів вчити махати шаблями, може й справді знає що.
Міладі здалось, що її серце зупинилось. Заклало вуха, перебиваючи гомін їдальні. Тіло тут же просякло холодним потом. Звучало якщо не божевільно, то малоймовірно. Владислав ІV давно зліг з важкою хворобою, а козаків останні рази так розгромили, що десятий рік затишшя пішов. Не може ж всього за кілька місяців розгорнутись така потужна й страшна річ як війна.
Чи може?
Чудовий розділ, мало не кожен момент викликав посмішку, якщо не гиржики…Було надзвичайно легко, швидко і приємно його читати!