Тиша оглушала. Вона дзвеніла у вухах неприємним писком. Здавалося, можна було навіть почути серцебиття, що зараз набатом било у скронях. Полум'я свічок на вівтарі на якусь мить колихнулося від протягу, а потім знову заспокоїлося, ніби також завмерло, як і все навколо.
Зловіща темрява просочувалася через різнокольорові вітражі, розтікалася приміщенням, концентруючись у кутках і віддалених частинах святилища, ставала густою. Статуя хранителя здавалася ще більшою, лякаючою. Тільки невелика частина просторої зали була освітлена тьмяним світлом. Воск плавився, стікаючи сльозами вниз і впитувався у вівтар нерівними розводами. Зашурхотіла цупка тканина довгого плаща, через який ледь не перечипився Вемонд, коли зробив крок назад. Він все ще не міг отямитися: широко розплющивши очі дивився на чоловіка попереду і навіть не дихав. Здавалося, ніби всі його попередні думки і плани щодо майбутнього зараз викарбувалися гріхом десь під ребрами, зосталися клеймом на шкірі, стали очевидними для кожного І цей гріх він не встигне спокутувати, адже кара прийшла занадто швидко. Казначей раптом згадав слова ритуальних пісень, котрі співали під час церемоній. Ніби це може якось врятувати його зараз, він подумки шепотів їх, аби відігнати злий фатум.
Кожен член таємної наради встиг винести собі вирок. Кожен знав, де подумки згрішив і в чому винен. А фігура, що завмерла на вході, оголила ці страхи, підсилила голоси сумління. Спокійним залишався хіба тільки Густав. Адже він вже пройшов стадію шоку під час першої зустрічі. Олаф зробив кілька кроків вперед, зачиняючи за собою двері. Швидким незацікавленим поглядом він мазнув по багатому убранству приміщення, а потім, ніби шукаючи підтримки, поглянув на Густава.
Лише зараз радники почали потроху оговтуватися. Ньорд першим зібрався з духом та підійшов ближче до гостя. Уважно розглядаючи чоловіка перед собою, він згадав слова правиці, та впевненість в погляді, коли він готовий був принести клятву на святому вівтарі, коли казав, що батьком бастарда є Альмонд. Тепер це стало очевидним для всіх. Командувач військом був одним з тих, хто добре пам'ятав правителя саме таким. Молодим, сильним, впевненим. Цей пронизливий погляд, вольові риси обличчя, що в напівтемряві здавалися ще більш серйозними. І хоча тоді він був ще молодим хлопцем, було важко заперечувати неймовірну схожість між правителем і цим незнайомцем.
– Назви своє ім'я. – Басом промовив Ньорд, звертаючись до незнайомця.
Інші радники стояли мов вкопані, боялися щось питати, лише періодично відволікаючись від обличчя гостя і розгублено дивилися на Густава, шукаючи відповіді. Десь в підсвідомості у кожного зявилася думка, що це не можливо, і побачене або галюцінація, або магія. Молодий радник обернувся, поглядаючи на статую хранителя, ніби боявся, що той зараз оживе і розсудить їх, покарає.
– Моє ім'я Олаф. – Його голос звучав досить впевнено, хоча така надмірна увага з боку присутніх трохи дратувала.
Вемонд нарешті оговтався від шоку, та все ще боявся наближатися до чоловіка. Його серце все ще вистрибувало з грудей, а мозок відмовлявся вірити побаченому.
– Це ти... Бастард Альмонда.
Промовивши цю очевидну річ, казначей раптом нервово засміявся. В очах радника раптом з'явилися якісь зовсім нові емоції. Напевне саме так виглядають божевільні, або ті, хто раптом знайшов скарб, та не може повірити своїй вдачі.
– Так я бастард. І не стидаюся цього. Моя мати була звичайною служницею. Проте дуже хороброю жінкою.
– Ти так схожий на нього...
Пошепки, ніби видає величезну таємницю прошипів Вемонд, не спускаючи свого чіпкого погляду з Олафа. В його голові вже будувалися геть нові варіанти розвитку подій, та варіанти власних дій та висловлювань. Він вже забув і про Гуді, і про власні попередні рішення та плани.
– Сподіваюся, не тільки ззовні. Я поки що не мав честі особисто познайомитися з батьком, але я знаю його як мудрого правителя і поважаю його. В цьому сенсі, мені хотілося б брати приклад з Альмонда Великого. Та так само мудро приймати рішення в своєму житті.
Густав трохи розслабився. Його знервування викликане знайомством радників з Олафом вщухало. Ніколи не можна передбачити реакцію інших людей на подібні новини. Та він і сам пам'ятав ще свою розгубленість та шок при першій зустрічі. Хоча щодо самого Олафа правиця був впевнений. Бо за той період, поки вони спілкувалися, син Альмонда показав себе з найкращого боку. Їх розмови довели раднику, що хлопець досить розумний. А його розмірковування, щодо деяких аспектів навіть вражали. І це навіть попри те, що він не отримав гарної освіти, а більшість питань, котрі Густав ставив були досить серйозними з точки зору політики. Зараз, дивлячись на Олафа, десь всередині Густав відчував певну гордість. І впершу чергу він пишався Уною. Адже вона змогла самотужки виховати такого хлопця.
Потроху розмова набирала оберти. Оговтавшись та зібравшись з думками, радники почали засипати бастарда питаннями. Кожен намагався зрозуміти як найкраще буде діяти в подальшому. Сам факт існування у правителя ще одного сина значно змінював ситуацію, результат котрої може змінити і їх життя, і долю королівств.
– Чого ти бажаєш, Олафе? Чого очікуєш від майбутнього знайомства з правителем? Влади? Грошей? Визнання?
Олаф лише хмикнув на подібне зауваження. Його погляд був чіпким, ніби пронизуючи кожного з радників наскрізь. Врешті увага бастарда зупинилася на величній статуї позаду них.
– Справедливості. Альмонд був позбавлений сина, так само як я – батька. Мене не цікавлять матеріальні блага, слава або щось подібне. І абсолютно байдуже що їсти, та де спати, аби тільки мати чисту совість, та вільну душу.
Вемонд не зводив погляду з обличчя бастарда, намагаючись прорахувати для себе подальші дії. Бо стало очевидним, що ситуація не настільки проста, як здавалася на перший погляд. А кожна відповідь Олафа лише підтверджувала це. Він був розумним, впевненим та мав у собі якусь внутрішню силу. Його хотілося слухати, йому хотілося вірити. І навіть такого короткого спілкування вистачило, аби зрозуміти, що знайомство Альмонда з цим хлопцем може змінити все. Інші радники, так само як казначей, також роздумували про подальші рішення, котрі їм доведеться приймати. Рішення, котрі увійдуть в історію.
* * *
Гомін голосів, що звучав звідусіль потроху вщухав. Робочий день добігав кінця, і кожен поспішав завершити свої справи. Сутінки стали найбільш бажаною частиною доби, адже віщували відпочинок від важкої праці. Весна приносила з собою не тільки довгоочікуване тепло, але і багато турбот. Виживання в суровому кліматі загартовувало, так само як і робота, котрої ставало дедалі більше з кожним днем. Темрява повільно окутувала північну фортецю, заповзала до приміщень, чатувала в кожному кутку. Служниці бігали коридорами, запалюючи факели та свічки, аби догодити господарю. Колд ніби знову оживав, освітлений теплим світлом він ставав не таким похмурим та лякаючим. Полотно неба, що ще мить тому вміщало в собі всі відтінки червоно-золотавої палітри, темнішало. Змішуючи приємні рожеві фарби з глибокою синявою.
Ейнар не надто поспішав заходити в середину жилих приміщень. Фортеця не тільки була його домом, але і стала своєрідною в'язницею з найжорстокішим наглядачем з можливих. Тому за кожну хвилину "свободи" він хапався ніби за останню можливість врятуватися. З приходом тепла ставало трохи легше, адже можна було якомога більше часу проводити поза стінами Колда. Скільки він пам'ятав себе, мріяв про те, як колись втече. Від ненависті, неоправданих очікувань, батька і небажаного спадка в якості правління. Бо чітко розумів, що ніколи не зможе бути таким, як того вимагає Ренгволд. Він – не Варді. І ніколи не стане ним. Які б зусилля він не покладав, всі його досягнення були втоптані в багнюку, знеціненими. В якусь мить це остаточно зламало. Ейнар просто перестав намагатися щось змінювати, прагнути досягти чогось. Став так само ненавидіти у відповідь. Ці почуття лише загострювали і без того складні відносини з батьком. Вони постійно були на ножах. А кожна розмова з Норстом старшим тепер стала схожою на двобій. Колись одному з них доведеться програти, але поки що попереду був черговий тур.
Роздумуючи на цим, Ейнар зачинив хлипкі дверцята стайні. Кінь фиркнув, коли господар відійшов на відстань. Запах прілого сіна та навозу абсолютно не турбували хлопця. І він волів би краще провести час тут, аніж сидіти зараз за столом з батьком. Хотів би сховатися на сіновалі, пославши куди далі всі справи, проте не міг. Ярмо обов'язків тиснуло, здавалося надто реальним, і Ейнар мимоволі потер шию.
Прямуючи в їдальню він відчував себе спустошеним. Але традиції не можна порушувати. В цей вечір була остання вечеря. Що несла за собою завершення днів пам'яті. В животі заурчало, при думці про їжу. Служниця, що очікувала біля входу в зал опустила очі, коли спадкоємець пройшов повз. Широкі впевнені кроки і незмінна беземоційність замість хвилювань. За останні роки він добре навчився ховати свої емоції та страхи перед батьком. Краще так, ніж показувати власні слабкості. Товкнувши двері, так що ті врізалися в стіну, Ейнар зайшов до лігова звіра.
Ренгволд навіть не обернувся, почувши кроки. Він стояв біля вікна, споглядаючи свої володіння. Спостерігаючи як ніч поглинає знайомі пейзажі, розмиваючи обриси фортеці, башт спостереження, дахів будинків. Все, що він бачив перед собою належало йому, і ця думка наповнювала чашу його душі величчю. Вдихнувши на повні груди свіже, по-вечірньому прохолодне, повітря, Норст прикрив очі. Вечеря була зіпсована ще до її початку лише самою присутністю сина. Навіть сама думка про те, що їм доведеться сидіти за одним столом, та ще й віддати данину пам'яті Агнеш та Варді – дратувала. Скільки б часу не пройшло, а Ренгволд так і не зміг прийняти думку, що Ейнар його рідна дитина. Знайти хоч краплю батьківської любові до нього. Адже вважав що саме Ейнар причина всіх його втрат. Він волів би і зовсім вигнати хлопцями, і навіть всерйоз думав про те, аби зробити Інгрід спадкоємицею. Та не наважився порушувати давні традиції сіверян.
Ейнар не промовив ні слова, аби не провокувати початок нового конфлікту. Тому мовчки сів за стіл, на якому вже стояли святкові традиційні страви. В животі знову неприємно заурчало, і хлопець відчув сильний голод. Але він старався навіть не дивитися в бік частувань, та водив пальцев вздовж ліній формуючих неповторний візерунок деревини.
Ренгвол розвернувся на п'ятах, кинувши недобрий погляд на того, хто
сидів по той бік від його місця. Ейнар відволікся від своєї справи, розглядаючи того, хто був його кровним родичем, проте став справжнім ворогом. Погляди, ніби гострі леза зіткнулися. Роки, що минули від смерті Варді не пройшли безслідно. Волосся лорда торкнулася сивина, ніби заморозки, що вкривали траву вранці. Під очами пролягали сірі тіні, а зморшки стали помітнішими та робили обличчя більш злим. Проте погляд залишався тим самим. Жорстоким, сповненим ненависті та огиди. Ейнар скривився.
– Чому в такому вигляді? – процідив крізь зуби Норст старший, розглядаючи сина.
Хотілося плюнути йому прямо під ноги, проте лорд стримався, аби не паплюжити такий важливий момент. Зовнішний вигляд Ейнара був черговим викликом, котрих з кожним днем ставало дедалі більше. І Ренгволд відчував це, розумів, що втрачає контроль. Проста льняна сорочка, що місцями була брудною після сповненого пригодами дня; звичайний повсякденний жилет, котрі носили тут всі, навіть простолюд. Навіть чоботи юнак не відмив від бруду, повертаючись з конюшні. Ренгволд був впевнений, що все це син влаштував навмисно. Була б його воля, то він би добре відшмагав того за такий вчинок, та не сьогодні. Ненависть не повинна затьмарювати повагу до померлих.
– А що з ним не так?
Ледь стримавши посмішку відповів Ейнар, сміливо зустрічаючи погляд батька. Звісно він знав, що це розгнівить Ренгволда, та навмисно зробив це. Час, коли він був маленьким хлопчиком, що боявся навіть дихати в присутності лорда минав. Страх змінився іншими емоціями. І хлопець навпаки шукав способи показати власний протест. Недобре полум'я полихнуло в очах лорда. Смикнувши розшиті срібними нитками рукави сорочки, Ренгволд стиснув зуби так, що щелепи звело від болі. Шумно видихнувши, зробив кілька широких кроків, зупиняючись поряд з сином.
– Від тебе смердить так, ніби ти тільки повернувся з конюшні.
Ледь тримаючи себе в руках, Норст стиснув пальці в кулаки, продовжуючи глибоко вдихати, аби не розлютитися ще більше.
– Так і є. – Ейнар не стримався, насміхаючись над ситуацією.
Це стало останньою краплиною. Схопивши ніж, що лежав поруч з олениною, Ренгволд різко встромив його біля руки Ейнара. Це сталося настільки швидко, що той навіть не встиг поворухнутися.
– Невдячний виродок! – прошипів лорд, спопіляючи поглядом сина.
Ейнар заціпенів, на мить його ніби обдало крижаним холодом, який буває під час зимових бурь. Всередині все затремтіло, і він опустив погляд на руків'я ножа, що стирчало небезпечно близько від його пальців. Хоча б сантиметр вбік, і він міг залишитися без них.
В цю хвилину, хлопець вирішив більше неї провокувати батька, та швидше завершити з усіма необхідними ритуалами.
Остання вечеря днів вшанувань у Колді завжди супроводжувалася певними традиціями. Стіл обов'язково накривали на всіх членів родини, враховуючи і померлих. В глибокі чаші, на дні яких лежало каміння з гір та земля, наливали джерельної води і запалювали свічку. Таким чином повторюючи ритуал поховання, котрий об'єднував у собі всі ці стихії. А в порожні тарілки обов'язково насипали найкращого частування, аби задобрити душі предків та просити їх захисту. Ейнар монотонно повторював вже давно завчені слова, запалюючи свічку. Настрій було остаточно зіпсовано, а думки знов і знов роз'їдали зсередини, в черговий раз підкидаючи давні спогади про тих, кого зараз не було за столом.
Ренгволд ніби і зовсім не зважав на присутність Ейнара. Він поклав у свою тарілку найбільший шматок м'яса і щедро плеснув темного міцного пива у келих. Розстібнув темно синій жилет, котрий був розшитий чорними нитками так, що здалеку візерунок нагадував луску. Повністю зосередившись на їжі він ігнорував присутність сина та служниць, котрі блідими тінями стояли осторонь, чекаючи наказів. Всі необхідні для вшанування дії було виконано.
За всю вечерю, Ейнар так і не торкнувся їжі, не зважаючи на голод. Він зїдав сам себе зсередини темними думками. Почуття провини раз за разом нахлинало, і він пірнав у це самознищуюче джерело з головою. Їсти хотілося сильно, до неприємної нудоти всередині, але щось не давало навіть шматок м'яса покласти до рота. Пиво здалося гіркою отрутою, і Норст відставив келих подалі від себе. На язику ще відчувався гидкий присмак і Ейнар поморщився. Вечеря здавалася безкінечно довгою. Нарешті коли Ренгволд відклав столові прибори, мука скінчилася. Свічки навмисно не тушили , бо за традицією вони мусили дотліти до кінця. А тому, можна було бути вільним. Не розмінюючись на розмови, Ейнар встав з-за столу і швидко покинув зал, аби ні на мить не залишатися з батьком один на один.
Норст лежав у своєму ліжку, і не міг заснути, хоча і був втомлений важким днем. Він намагався максимально зайняти себе різними справами, аби не отримувати дурні доручення Ренгволда. Тому хапався за будь-яку роботу, якої зараз було багато. Проте почуття голоду не полишало і він вкотре перевернувся, ніби зміна положення могла трохи втамувати печіння в шлунку. Він боровся з собою, але програв ще в той момент, коли почав уявляти смак їжі, лише посилюючи бажання. Простонавши від злості на самого себе за слабкість, Ейнар піднявся з ліжка. Босі стопи торкнулися холодної кам'яної підлоги і він втягнув повітря через стиснуті зуби. Аби скоріше реалізувати власний задум, він швидко одягнувся. Та стрибаючи на одній нозі натягнув штани.
В Колді було давно за північ, і зустріти когось він не боявся. Тому швидким кроком попрямував на кухню. Там завжди залишалося щось після вечері, і Ейнар сподівався знайти їжу, аби хоч трохи притупити почуття голоду. Він спускався сходами, думаючи лише про смажену оленину, від якої так необдумано відмовився раніше. І був вже майже у цілі, але раптом його увагу привернуло тьмяне світло, що на якусь мить з'явилося у кінці коридору.
Цікавість взяла верх, а бажання відійшли на другий план. Змінивши маршрут Ейнар тихо покрався у напрямку джерела світла. Він намагався залишатися непомітним, і був обережним, ступаючи тихо. У темряві похмурих коридорів раптом знов щось промайнуло. На якусь мить завіса ночі розсіялася, і маленький вогник, мов манив за собою. Спочатку, йому здалося, що це може бути хтось з служниць, чи селян. Може якийсь бідняк, котрий вирішив вкрасти щось? Але головні ворота були зачинені на ніч, та і хто б міг наважитися на подібне? Тому цей варіант швидко відпав. Думки, що це може бути Ренгволд, Ейнар не допускав взагалі, адже зазвичай у дні вшанування батько топить тугу у міцному алкоголі, і наврядчи став би блукати серед ночі коридорами замку. Цікавість зростала з кожною хвилиною маленького полювання.
Залишаючись у тіні та ховаючись за гобеленами, він підійшов ближче. Яке ж було його здивування, коли у тонкому силуеті він впізнав знайому порушницю спокою. Кілька разів озирнувшись, та впевнившись, що одна, вона підійшла ближче до дверей, утримуючи в руках маленький каганець свічки. Аби полохливе світло не затухло, Іда обережно помістила її в невелику чашу і продовжила свій шлях. Ейнар не міг залишитися осторонь. Як виявилося у цієї рудої будо надто багато таємниць, і хотілося дізнатися хоча б кілька з них.
Обережно вислизнувши на вулицю служниця прикрила свічку долонею, аби та не погасла і попрямувала до західної стіни фортеці, де завжди ставили помости для поховань. Все це здалося Ейнару дивним, в голові виникло декілька припущень, але він намагався відігнав думки. Не хотілося думати, що ця дивачка пов'язана з магією, але поки це було єдиним поясненням її дій. Подейкують, що саме в цей період ті, хто знався на темних справах проводили різноманітні обряди. Адже зараз кордони між світами були надто тонкими, і це давало змогу викликати душі тих, хто давно спочив. Тож він вирішив і далі слідкувати, аби впевнетися у власних припущеннях. Іда зупинилася біля груди каміння, і присіла, щось шукаючи поміж них. Ейнар тримався на безпечній відстані, але звідси він геть нічого не бачив. Нарешті в руках рудої опинився якийсь зверток, і вона поспішила далі, погасивши свічку. В своїй уяві Норст вже намалював цілу картину, де служниця і справді належить до тих, кому дані знання чародійства. Все на це вказувало: і її дивні дії, і постійна розгубленість, і той факт, що минула їхня зустріч була біля проклятого ставка. Ну і звісно чутки, які доходили до нього. Дівчина мала не надто гарну славу серед інших служниць. Бо всі вважали її відлюдькуватою дивачкою.
Іда ніби відчула, що за ней стежать, і кілька разів озирнулася. Вздовж хребта пройшов неприємний холодок, що змусив хвилюватися ще більше. Якщо хтось спіймає її зараз, то буде важко пояснити власні дії, придумати виправдання, адже правду сказати вона не зможе, бо це неодмінно принесе суворе покарання. Проте вона свідомо йшла на ризик, бо мала провести ритуал. Пройшовши вздовж конюшен, вона знову зупинилася, прислухалася. Щось зашаруділо поруч, і Іда затамувала подих. В стійлі роздалося фиркання і це трохи заспокоїло її. Притискаючи до себе все необхідне, що було завернуто в шматок брудної тканини, вона тихо прокралася до брами. Вона ретельно готувалася, і кілька днів слідкувала за воїнами гарнізону, аби виконати задумане. Цей час було обрано не даремно, адже саме зараз стражники змінювали один одного на посту. Не затримуючись дівчина швидко вийшла за стіни фортеці і поспішила далі. Аби ніхто не зміг побачити її на відкритій місцевості, трималася ближче до кущів. Адреналін розтікався судинами і підганяв вперед, змушував продовжувати шлях.
Ейнар йшов за нею, дотримуючись дистанції. Через хмари, що вкрили небо мов щитом, рідко показувався срібний диск луни, але вже за мить ховався знову, і на північні землі опускалася непроглядна темрява. Норсту ледь вдавалося не втратити Іду з поля зору. В грудях все тремтіло від азарту. Що чекає його? Чи насправді руда відьма? Якщо це так, що він побачить? Ритал? Жертвоприношення? Як буде реагувати на це?
Трохи далі було розташовано поселення і спочатку Ейнар навіть подумав, що помилився і дівчина прямує туди. Чомусь стало якось ніяково та соромно, ніби він зараз підглядає за чимось особистим. А думки щодо відьомства вже здавалися безглуздими. Раптом вона поспішає на побачення з кимось з селян? На зміну азарту прийшло якесь дивне пекуче відчуття розчарування та ще чогось, що він не міг пояснити собі. Ейнар вже хотів повернути назад, але Іда раптом зупинилася так і не звернувши на стежку котра веде до села. А навпаки розвернулася в протилежний бік, прямуючи ближче до лісу. Це збило Норста з пантелику.
Нарешті дійшовши до великого дерева, поряд з яким залишилася груда каміння, яка очевидно колись слугувала якоюсь будовою. Іда огледілась і опустилася на коліна, а потім поклала перед собою те, що тримала в руках. Ейнар постарався підійти ближче, аби зрозуміти що робить дівчина. Він сховався за залишками кам'яної стіни і спостерігав за служницею. Але йому так і не вдалося розгледіти, чим та займається.
Набравши в жменю піску, Іда насипала її в чашу і залила водою з фляги, котра була прив'язана до її пояса. Відшукавши в кишенях спідниці кресало, вона поставила каганець поруч. Зосереджена на власній справі, вона трохи заспокоїлася, а серце що вистрибувало з грудей від хвилювання потроху повернулося до нормального ритму. Пошепки промовляючи слова ритуальної пісні вона взяла кремінь, аби запалити свічку. Ейнар визирнув, зробивши невеликий крок в бік, аби роздивитися краще, що відбувається, але випадково наступив на якусь гілку, очевидно від старого дерева поруч. Пролунав хруст.
Іда злякано випустила кремінь з рук. І почала озиратися навколо. Тиск стукав у скронях, а від нахлинувшого хвилювання пересохло в роті.
– Гей! Хто тут?– злякано запитала вона, ледь не перевернувши чашу, коли почала крутитися з боку в бік, очікуючи небезпеки.
Норст хотів вилаяти самого себе, через свою необережність та вже збирався вийти ближче. Зізнатися в тому, що шпигував. Залишки гілки знову хруснули під ногами. Іда схопила перший потрапивший в руки камінь і жбурнула в бік звуку з усієї сили.
– Ай! Роздери тебе троль!
Крикнув Ейнар, потираючи чоло, куди влучило камнем. Перед очима наче в калейдоскопі пронеслися кружляючи яскраві зорі. А глова гуділа наче казанок з чугуну. Він опустився навпочіпки, аби випадково не впасти через залишки стіни, бо геть втратив орієнтацію в просторі. Прошипівши втягнув повітря крізь зуби. Від різкої болі на очах зявилися зльози, а місце удару пульсувало. На пальцях залишилося щось тепле, мокре. Очевидно кров, котра сочилася з рани. Ото ситуація. Норст опустився на землю, закриваючи обличчя руками.
Іда дуже злякалася почувши голос хлопця. І одразу кинулася в його бік. Все відбулося настільки несподівано і швидко, що не залишалося часу на роздуми. Ледь не перечипившись в темряві, дівчина опинилася поряд з Норстом. Хлопець лежав на землі, і здавалося не подавав ознак життя. Страх, ніби хвиля, накрив її з головою. Відчуття були такі ж, ніби вона знову тонула. Їй було надзвичайно страшно і соромно за свій вчинок.
– Вибачте! Я не... – все тараторила вона беззупинно, і боялася найбільше того, що сталося щось непоправне. – Бачать духи! Я не хотіла... Ти живий? Ейнаре?
Впавши навколішки поруч, Іда тремтячими руками схопилася за хлопця, тряхнувши його за плечі. Паніка давила, позбавляла кисню. По щокам потекли сльози і дівчина всхлипнула. В голові крутилися найстрашніші сюжети, де вона обов'язково загине в кінці. Або зараз від жаху, або пізніше від покарання лорда.
– Будь ласка! Скажи, що живиииииий...
Почувши завивання дівчини та її явно панічний стан, Ейнар поворушився. Голова боліла жахливо, а безкінечний поток слів та плачу бісив неймовірно, лише посилюючи біль. Скривившись, Норст притиснув руку до обличчя. Зрозумівши, що хлопець живий, Іда раптом так зраділа, що притиснулася до нього. На якусь мить вона справді юуда впевнена, що взяла гріх на душу, та вбила спадкоємця Колда власними руками.
– Хвора відьма! Ти мене вбити вирішила? – гаркнув він, відштовхнувши служницю, так що та впала, завалившись на сідниці
Це було образливо. А перепади в емоціях ніби лавини у горах, стаои неконтрольовані.
– Але я... Я випадково! – розмазуючи рукавами сльози та захлинаючись від переживань крикнула Іда у відповідь. – Я не хотіла!
– Та йди до ніксів! Божевільна!
В цю мить Ейнар наврядчи міг контролювати свої слова. Він був розлючений і прокленав себе за те, що взагалі пішов слідом.
– Я не хотіла! Я ж не знала, що ти слідкуєш за мною!
Ледь контролюючи себе, дівчина кричала у відповідь. Ковтаючи сльози образи та нещодавнього страху, Іда буда на межі істерики.
– Я не... – хотів було заперечити Ейнар, але зрозумів наскільки це буде недоречно. Адже він і справді шпигував. – Так! Так, я дійсно слідкував! Задоволена?
Остання фраза повисла в повітрі. Питання, питання, питання... Стільки їх з'явилося в голові дівчини в ту мить. В цій тиші було надто добре чути пульсацію у вухах. Серце знову намагалося вистрибнути з грудей.
– Навіщо? – вже тихіше запитала вона, не розуміючи вже геть нічого.
– Бо побачив як ти гуляєш коридорами зі свічкою. Стало цікаво. А ти тут обряди збираєшся проводити, відьмувати.
Іда розгублено кліпнула. Здалося, що все навколо дурнуватий сон. А припущення хлопця були настільки безглуздими, що служниця оторопіла від цього.
– Але я не відьма!
– То хто ти в біса така? Нащо тоді було йти серед ночі сюди? В лісі живуть чудовиська, і не боїться їх лише той, хто має зв'язок з темним. Чи ти і про монстрів ніколи не чула?Думаєш я геть дурний?
– То ти справді думаєш, що я відьма? – ображено спитала руда і стиснула губи.
– Та хто тебе, божевільну знає? Спочатку біля проклятого озера зустрічаю тебе, тепер тут он щось бормочеш під ніс, свічки палиш. Що я маю думати?
– Я прийшла сюди аби вшанувати пам'ять про батька! – Вона крикнула це з образою, і внову потонула в сльозах. – Як не можна цього в замку, то що маю робити? Чи ви думаєте, що служниці не люди? Що в нас серце не болить за тих, хто помер?
Образа переростала у відчай. Піднявшись, Іда зі злостю обтрусила спідницю та попрямувала до місця, де залишилися її речі. В кронах дерев шарудів вітер, ніби насміхався над ними. З-за хмари визирнуло небесне світило, заливаючи все навколо білесим світлом, додаючи таємності атмосфері. Протерши рукавом під носом, служниця продовжила підготовку до традиційного ритуалу. Це трохи заспокоювало ревущу всередині злість та образу.
Ейнар почувався геть ніяково. І якого тільки дідька його понесло сюди? Стало дуже соромно за свій дурний вчинок, шпигування та ті образливі слова, що він встиг наговорити дівчині. Якби це був хтось інший, Норст навряд чи відчував почуття провини. Але було щось в цій руденькій мініатюрній дівчинці таке, що пробуджувало голос совісті. Виявляється вона тікала з замку аби вшанувати пам'ять. Він навіть не думав про таке. Для Ейнара поминальні вечері стали тяжким обов'язком, котрого він не міг уникнути. Але, виявляється, для когось це було важливим. Навіть попри заборону для робітничої ланки проводити ритуал, майже щороку знаходилися ті, хто порушував правила. Ні покарання, ні погрози не здатні були викоренити у людей бажання хоч на якусь мить наблизитися до душ близьких, попрощатися.
Він почувався погано, а перед очима повстав образ Ренгволда. Більш за все Ейнар боявся поводитися так само, а врешті робив аналогічні вчинки. Розуміння цього болюче кололо в душі. Зробити крок було важко. Та він обіцяв собі, що не стане поводитися як батько. Він зневажав Ренгволда через його агресію і вважав це слабкістю чоловіка. Тому намагався слідувати за покликом власної совісті. Іда запалила свічку, поставивши все необхідне і з розчаруванням дивилася, як маленьке помаранчове полум'я затанцювало лище від одного легкого подиху вітру, ніби в будь чку мить могло потухнути, так і не дозволивши завершити розпочате. Врешті вона дістала те, що було приховано у тканині. Шматочок черствого хліба та залишки м'яса. Тремтячими руками поклала частину біля чаші, служниця ледь стримувала сльози, думаючи про людину яку втратила колись давно. Все відійшло на другий план. Лише неймовірна туга, яка панувала всередині залалася незмінною.
Ейнар спостерігав за таки щирими діями дівчини і йому хотілося якось підтримати її, загладити свою провину. Тому він підійшов ближче, опустившись коло Іди на землю. Вона не обернулася, нічого не сказала, лише розділила залишки своєї порції та підвинула половину ближче до Ейнара. За сльозами не було геть нічого видно, і вона схлипнула. Все що відбулося за цей вечір геть вибило її з колії. Витерши сльози рукавом, вона взяла шматочок хліба, та ледь прожувала його.
Ейнар не знав що сказати, не розумів, як повинен реагувати. Взагалі все спілкування з Ідою було чимось новим, незвичним. Ще й почуття голоду так недоречно нагадало про себе. Він взяв запропоноване частування.
– Ти казала, що це вшанування пам'яті батька? Коли він помер? – тихо запитав хлопець відірвавши шматочок хлібу.
– Загинув. – Буркнула Іда, не спускаючи погляду зі свічки. – Під час нападу монстрів, на полюванні.
Ейнар перестав жувати, щось боляче стиснуло ребра від спогаду про той жахливий день. Шматок хліба у роті здавався камінюкою, яку не можливо ковтнути. Перед очима повстали картинки минулого. Того самого, що постійно переслідувало його.
– Як його звали? – це питання вилетіло з вуст перш ніж Норст встиг його обдумати.
Іда повернулася, розглядаючи профіль Ейнара. Каганець свічки майже догорів і світло ледь мерехтіло. Зараз, такий зосереджений, хлопець здавався більш мужнім, старшим ніж був насправді.
– Вегард. Він був командуючим армії... Лише нещодавно отримав підвищення.
Щось обірвалося всередині та з тріском упало вниз, розбиваючись уламками. На мить всі звуки навколо стихли. А останні слова дівчини пульсували в голові повторюючись.
"Обидва монстри накинулися на мисливця, в одну секунду розриваючи плоть, і впиваючись іклами в закривавлене тіло. Із грудей чоловіка вирвалося противне булькання. Усе навколо миттєво затихло."
Скільки разів він бачив цей жахливий момент у своїх снах? Скільки разів звинувачував себе у смерті чоловіка? Але і подумати не міг, що ця провина випливе знову через стільки років. Тягар на душі став нестерпно важким.
– Вибач...
Ейнар сказав це пошепки, напевне вперше промовляючи ці слова, щиро розкаюючись. Іда помітила зміну в настрої хлопця і навіть в тусклому світлі було помітно як він раптово зблід.
– За що? – Запитала так само пошепки.
– За...
Ейнар не стримався і підхопився на ноги. Йому хотілося втекти якомога далі. Від наївної рудої дівчини, яка не знала правди, від цієї поминальної вечері, від почуття провини. Від самого себе.
Але він так різко піднявся, що перед очима все поплило і він торкнувся чола, де була рана. Побачивши кров, Іда знову розхвилювалася, та також встала на ноги, геть забувши вже і про власні образи, і про нещодавні суперечки .
– Святі предки, це я зробила?
Вона простягла руку, і піднялася на мисочки та торкнулася зони над бровами хлопця.
Від цього Норст геть розгубився.
– Що ти робиш? – Відсахнувшись в бік запитав він і дивився на дівчину так, ніби просто зараз та справді перетвориться на відьму та лише одним доторком зачарує його.
– Треба промити, у тебе кров.
– Дрібниця, залиш...
Іда не вгамовувалась і знову потягнулася до обличчя Норста.
– Ні, я наполягаю! Будь ласка! Це я винна.
Вона дивилася так щиро бажаючи допомогти, що Ейнар неочікувано для самого себе погодився. Служниця відвязала флягу, що була прикріплена до її талії мотузкою, та дістала з потаємної кишені спідниці шматочок тканини. А потім змочила ту водою, та обережно торкнулася рани. Норст ніби заціпенів. Навіть дихати перестав, спостерігаючи за її діями. Це було так незвично, коли хтось проявляє піклування. Нічого подібного ніколи не було в його житті.
– Дякую. – Тихо промовив він, коли Іда закінчила.
– І тобі.
– А мені за що? – Нахмурившись спитав хлопець, не розуміючи.
– За те, що розділив цю вечерю зі мною.
Ці слова були такими тихими, що майже одразу розчинилися у лагідному шепоті вітру. Повисла пауза, що принесла з собою розгубленість. Іда стискала спідницю пальцями не знаходячи слів, боялася, що і так вже всигла наговорити дурниць. Проте цікавість взяла гору.
– Ти пам'ятаєш її? Мати?
Побачивши подив на обличчі хлопця, Іда почервоніла від сорому. Хотіла прикусити язика за свою чергову дурну витівку. Але Ейнар відреагував на подив спокійно. Він кивнув, але поки не промовив ні слова.
– Розкажи...
Каганець свічки давно дотлів. А від черствого хліба не залишилося і крихти. Розмови лилися легко, ніби так і повинно бути. Ніби немає жодної нерівності між звичайною служницею та спадкоємцем Колда. Це було щось зовсім нове – довіряти комусь власні роздуми, знати, що твоя думка важлива для когось. Чи не вперше вжитті Ейнар не відчував себе знеціненим, коли Іда так уважно слухала його, співчувала, підтримувала. Вона, як ніхто інший, розуміла як це бути вигнанцем сепед подібних. Як це відчувати біль втрати. А він нарешті зміг поділитися хоч з кимось тим, що тяжким тягарем тиснуло на нього роками.
Темне небо повільно світлішало. Від непроглядної чорноти до бузкової димки на сході. Ніч минула надто швидко, але цього часу було їм недостатньо. Іда сиділа поруч, обіймаючи свої коліна, аби хоч трохи зігрітися. Чим ближче було до світанку, тим холодніше ставало. Втома почала розтікатися тяжкістю по всьому тілу, і дівчина позіхнула. Ейнар сидів схрестивши ноги, та креслив на землі кола тонкою палицею. Це заспокоювало думки. Ніби відкриваючи замки його душі, дозволяючи комусь побачити щось надто особисте.
– Якби ж я тоді не втік на те полювання...
Дівчина легко торкнулася його руки в знак підтримки.
– Ти не винен. Тобі потрібно перестати докоряти собі. Навіть якби ти залишився тоді вдома, це не врятувало б життя Варді. Предки ведуть душі тим шляхом, котрий їм передбачено.
Норст хитнув головою та насупився, не підіймаючи погляду.
– Я не можу...
– Можеш. Відпускати тих, кого любиш боляче, знаю. Але це єдиний варіант аби жити далі.
* * *
Срібний келих влетів у стіну і покотився по підлозі. Від голосного дзвону заклало вуха і служниця притиснула до них долоні, до болі заплющивши очі. Знову почувся гуркіт. Судячи з глухого удару, на цей раз жертвою агресії став стілець. Асдіса розплющила очі. Гуді, ніби загнаний в клітку дикий звір, метався кімнатою та кидав все, що потрапляло під руку. Вона стояла посеред цього хаосу, і чи не вперше відчувала небезпеку, котра йшла від хлопця. Зазвичай він використовував силу в геть інших аспектах.
Рвано дихаючи, Гуді різко обернувся, оглядаючи наслідки власного всплеску гніву. А потім за кілька широких кроків скоротив дистанцію, схопивши дівчину за шию. Це відбулося так різко, що Асдіса ледь не задихнулася, хапаючись за руку, що так міцно стискала її горло.
– Ти впевнена? – Погляд спадкоємця здавався божевільним. – Ти впевнена в цьому?!
Він ричав, стискаючи щелепи і задихався від гніву та страху одночасно. Служниця кивнула, не стримуючи сліз від болю. І ніби прийшовши до тями, Гуді раптом розімкнув пальці. Закашлявшись та стискаючи шию руками, Асдіса впала на коліна. Ще мить тому їй здавалося, що вона помре. Зараз же вона хапала повітря губами, намагаючись відновити змогу дихати. Істерика хлопця досягла наступної стадії і на зміну гніву прийшла паніка. Сівши на підлогу, Гуді запустив пальці в своє розтріпане волосся. Розхитуючись він продовжував глибоко дихати. Обриси кімнати розмивалися на мить, а потім знову ставали чіткішими, повторюючи ритм ударів серця, що зараз тремтіло у грудях.
– Що тепер буде? – меланхолійно запитав він, не очікуючи відповіді. – Що тепер буде?
Такий стан хлопця не залишився без уваги. Пересилюючи власні емоції та біль образи, Асдіса підповзла на колінах до свого повелителя. Намагаючись заспокоїти його, провела рукою по обличчю.
– Не бійся мій лорд, ніхто не стане на твоєму шляху.
Ніби покірна кішка, вона потерлася об Гуді. Знала, що це подіє. Завжди діяло. Тому опустила руку нижче, спочатку торкаючись грудей хлопця, а потім нижче, і нижче.
– Цей хтось вже стоїть на моєму шляху, чи ти не розумієш?
Закусивши губу, Асдіса зважувала своє рішення та наступні слова. Але врешті наважилася. Занадто багато зараз будо покладено на ваги, аби не ризикнути. Неспокійні часи потребують рішучих дій.
– Я знаю як все виправити, мій великий лорд.
Так приємно, що не я вгадала, і до зали прийшов Олаф. Кожен раз радію з таких моментів, що не вгадую, бо так, я щораз переконуюся, що ваші твори взагалі непередбачувані, в них не буде кліше і це, наспрвді, дуже класно👍
Але і Гуді виліз наприкінці, ще й зі своєю мадам, як же вони бісять 😠 Хай вона піде скупається в те озеро з русалками, що в Колді. І з одного боку не хочу знати, що вони вони там придумали, щоб воно не втілилося в життя, а з другого боку, ну цікаво ж 😅 А Ейнар, ну з батьком він справжній чортяка, нахабний, але батько явно заслуговує такого ставлення. А з Ідою він зовсім інший, хоч і дуже різний І я вчергове переконалася, наскільки у ваших історія все взаємопов'язане. І ця ситуація з батьком Іди черговий доказ тому Одним словом, я в захваті від продовження, та від історії в цілому, бо вона просто неймовірна, дякую вам за неї ❤️