Хельга прокинулася пізно. Зазвичай, вона вставала ще вдосвіта, та прагнула встигнути якнайбільше. Але сьогоднішній день був винятком. Дівчина довго лежала у ліжку і навіть рухатися не хотіла. Голова ще паморочилася від міцних хмільних напоїв, котрими вона щедро частувалася на вчорашньому святі. Це вперше, коли вона почувається так кепсько. Фреір потягнулася і промугикала від болю. Стомлене, після турніру та веселого святкування, тіло просило спокою. За дверима почулися голоси і дівчина накрила голову подушкою, вже готуючись до появи наглядальниці, чиї шаркаючі кроки було чути ще з іншого кінця коридору.
– Хельго? – Почувся голос Біргітт, щойно відчинилися двері. – Ти що спиш ще? Святі предки, чим тут смердить?
Хельга не стримала посмішки. Речі, в котрих вона була вчора, були купою скинуті у куток. У голові виплив спогад веселощів. Танцюючи з Вестаром, вона так зайшлася в танці, що випадково врізалася в чолов'ягу, котрий саме йшов з повним кухлем пива. Вся сорочка була просякнута пінистим напоєм, залишивши по собі специфічний запах. Біргітт пересувалася кімнатою, шукаючи причину смороду, але це тільки більше смішило Фреір.
– Та що ж тут коється, га? Хельго! Прокидайся. Марлека казала мені, що вчора допомагала тобі роздягтися перед сном, попереджала, що ти гарно погуляла. Та я і гадки не мала, що чекає на мене тут. Ой, лихо… – Біргітт сплеснула руками, знайшовши ще вологу і трохи липку сорочку. – Хай оно тільки лорд довідається! Хіба ж леді так поводяться?
Дівчина намагалася лежати якомога тихіше, сподіваючись, що старенька полишить спроби вчити її розуму. Хоча насправді, їй було трохи соромно перед доглядальницею. Знала, що леді дійсно так не поводяться. Але що вже тепер про це розмовляти? Минуле не зміниш. Та і шкодувати немає про що. Минулий вечір був одним з найвеселіших та найкращих. Думки, наче сполохані птахи розліталися в голові. У пам'яті раз по раз поставав спогад про Вестара. Хельга згадувала і веселі танці, і ту пісню, слова котрої так голосно викрикував юнак. Вона не хотіла зізнаватися собі, що її думка щодо спадкоємця Вакараї змінилася. Фальк вже не так дратував її, як при першій зустрічі. Вона навіть замислилася над тим, чи могли б вони бути друзями, якби не обставини в котрих обидва опинилися. Можливо. Але вони не друзі, і ними не будуть.
Біргітт підійшла до ліжка і продовжуючи щось бурмотіти під ніс, смикнула за ковдру.
– Ммм… та встаю я. – Ледь промугикала Хельга скривившись. – Біргітт, не кажи батькові, будь ласка. Не хочу аби він засмучувався.
Стара хмикнула.
– А то він не дізнається. Моли предків, аби ця витівка зійшла тобі з рук. Як зганьбиш імя Фреір, то весь рід твою ганьбу має по собі відчувати. Чим тільки думала? Спочатку з мечем в бій на турнірі кидається, потім з селянами бенкетує. Ой, лихо на мою сиву голову.
Хельзі стало ще більше соромно. Вона аж ніяк не хотіла засмучувати жінку.
Врешті, тортури повчаннями Біргітт тривали ще понад годину. І дівчина вже ладна була тікати світ за очі, аби подалі від сумління, котре починало точити її свідомість.
– Все. Сама якось маєш подбати про себе. Як сама вчора гуляла, то і відповідати тобі. А я маю ще Доротею убрати до обіду. Наче гості будуть сьогодні.
Хельга скривилася ще більше при згадці про гостей. Знала, хто має відвідати їх сьогодні, і тим вся ситуація видавалася дурнішою. Верховний жрець навряд чи оцінить її поведінку, як чутки дійдуть. Червоніти їй ще сьогодні цілий день. Біргітт нарешті пішла, залишаючи Фреір наодинці із своїми думками. Що ж, вона не боїться. Як має за вчинки свої відповідати, то так і буде.
Аби трохи освіжити думки вона прослизнула в коридор, та звернувши, вийшла на балкон. Звідси відкривався неймовірний краєвид. Сад, котрий постягнувся різнобарною ковдрою внизу наче розчинявся у зелені, та врешті повільно перетікав спочатку у сільські вулички, а далі, ген до обрію було видно тільки степи та поля. Але увагу дівчини прикувало не смарагдове листя дерев у садку, а струнка фігура юнака, що займався у затінку, тренуючи удари сокирою. Вестар різко замахнувся, жбурнувши гострозаточену зброю прямісінько у ціль. Він поводився так, наче вчорашнє свято аж ніяк не вплинуло на його самопочуття. І це навіть дратувало, бо сама Хельга явно зараз не мала б змоги тренуватися. Кілька хвилин вона так і стояла нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Фальк підійшов до мішені, і висмикнув сокиру. В цю мить Хельга відвела погляд. Щоки аж запекло від жару та власних думок, котрі щоразу поверталися до оголеного торса вакарайця. Він не був надто високим, проте мав досить міцні м'язи, котрі зараз демонстративно були оголені. Фальк виглядав войовничо, зібрано. І це робило його ще більш привабливим, мужнім. Коли Хельга осмілилася знову поглянути у бік тренувального майданчика, то одразу ж пошкодувала про це. Насмішливий погляд Вестара був спрямований прямо на неї. Хотілося крізь землю провалитися. Він схилив голову вітаючись, і знову запустив зброю в мішень. Щойно пролунав звук удару, Фреір вже чимдуж мчала у свої покої.
Аби зайвий раз не накликати гнів батька, особливо після вчорашньої витівки, вона дуже ретельно підготувалася до важливої зустрічі. Обрала світло блакитну сукню простого крою з довгими рукавами, та зачесала волосся у високу зачіску, котру прикрасила на традиційний мотив, вплівши у косички стрічку. Сьогодні на обід має завітати головний жрець. Близиться друга чверть посівних, котра є головною, адже від цього врожаю буде залежати, як пройде зима. Зазвичай в цей період завжди проводять головні обряди. Останні кілька років, щойно Хельзі виповнилося чотирнадцять, батько наполягав, аби вона брала участь у всіх цих ритуалах, як майбутня правителька.
Спустившись до головної зали, дівчина помітила, що там вже зібралися майже всі. Тільки матері з Доротеєю ще не було. Генрі, побачивши доньку, кинув на неї суворий погляд, від якого в неї затремтіли коліна. Очевидно, після зустрічі з жерцем, її чекає неприємна розмова. Але привселюдно, лорд Фреір не подавав вигляду, що злиться на доньку. Трігве також вже був тут. Його голос було чути ще з другого поверху. А ось Вестар поки не прийшов. Хельга розізлилася сама на себе. Нащо шукає його поглядом? Після вчорашньої витівки всі докори дістануться саме їй. Правильно було б злитися на нього, ігнорувати. Проте погляд сам шукав серед натовпу його постать.
– Я наказав раднику підготувати все необхідне для проведення обряду завтра на світанку. – Генрі саме розмовляв з жерцем.
Чоловік середнього віку у сірому вбранні з вишитими символами на поясі тримався гідно. На шиї жерця був амулет, що являвся символом віри. Побачивши Хельгу він трохи схилив голову у привітанні.
– Дякую, мілорде. Предки віщують складний рік. – Він відвів погляд до вікна, за яким ясно світило сонце. – Теплі дні зараз, а поза ними обов'язково прийде прохолода. Не вчасно для посівів. Але я зроблю все, що від мене залежить, аби задобрити богів.
Фреір так само поглянув у бік вікна. Замислившись лише на мить, він врешті прийняв рішення.
– Я хочу, щоб завтра на обряді були присутні наші гості. – Жрець хотів заперечити, проте тон лорда був рішучим. – Моя донька, коли візьме шлюб, має не тільки зберегти наші традиції, але і передати їх нашим нащадкам. Спадкоємець Вакараї має знати, яких вірувань ми притримуємося. Це буде корисно.
Уловивши підтекст розмови, жрець перевів погляд на Хельгу. Йому не треба було пояснювати, що мав на увазі лорд. І хоча чоловік не був у захваті від того, що на обряді будуть чужоземці, та перечити не посмів.
Щойно в зал вийшла леді Фреір з молодшою дочкою, всі зайняли свої місця за столом. Хельга кинула погляд на порожнє місце, де мав би сидіти Вестар. Та гордість не дозволяла їй питати про його відсутність. З боку, така зацікавленість свідчила б про те, що вона не байдужа. Тому Хельга промовчала.
Обід був стриманий, в найкращих традиціях Наасу. На відміну від веселого бенкету селян, тут все було максимально за правилами. Жодних зайвих розмов, ніяких веселих танців. Хельга посміхнулася спіймавши себе на подібній думці. Астрід, котра сиділа поруч, трохи схилила голову, промовляючи до доньки:
– Батько був розлючений вчора. Сподіваюся, ти маєш підходяще пояснення свого вчинку.
Посмішка вмить зникла з дівочого обличчя. Як би Хельга не хотіла відтермінувати неприємну бесіду, та коли обід закінчився, а жрець пішов, Генрі покликав доньку на розмову до саду. Фреір була вдячна, що він не почав привселюдно відчитувати її. Але трохи хвилювалася через його реакцію.
– Ти розчарувала мене, Хельго. – Щойно вони дійшли до висаджених цьогоріч кущів ожини, почав лорд. – Ти вже не маленька дівчинка, аби бігати поміж селян босоніж. Твоя поведінка неприпустима.
Хельга геть похнюпилася опустивши голову.
– Вибачте, мілорде. – голос пролунав тихо.
– У той час, коли вся знать святкувала турнір в палаці, майбутня правителька танцювала під сороміцькі пісні барда. – Чоловік зітхнув. Він намагався не дивитися на доньку, стримуючи емоції. – Але! – В голосі почулися сталеві нотки. – Твоє щастя, що на твій захист став Вестар. Він взяв провину на себе.
Генрі повернувся, все ще незадоволено підтискаючи губи.
– Він сказав, що це була його ідея. Це правда?
Хельга опустила очі.
– Його покарають?
Щиро занепокоєний тон дещо здивував Генрі. Він оглянув доньку так, наче бачить вперше. Тільки зараз прийшло усвідомлення, що вона справді вже доросла.
– Так. Але я не вправі виносити йому вирок. Врешті, тут є його батько, котрий вирішує його долю. Наскільки мені відомо, Вестару заборонено на якийсь час бути на загальних обідах та вечерях. Окрім цього, Трігве позбавив його можливості приймати участь у змаганнях, що мають відбуватися восени у Вакараї. Це значима подія для них, і я думаю, це покарання має вагу.
Хельга відчула себе винною. Хоча, по суті, саме Вестар вчора придумав відправитися на святкування. Але голос сумління зараз перекрикував всі її думки.
– Чи я можу відвідати Фалька?
Фреір аж завмер на мить. Невже Астрід мала рацію? Він не впізнавав доньку. Раніше вона ні за що не погодилася б нанести візит Вестару, а зараз сама питає про це.
– Якщо вважаєш за потрібне. – Лорд навіть про гнів на доньку забув, передчуваючи, що та стала більш прихильною до судженого. – Якраз сповісти нашого гостя про завтрашній обряд. Думаю, йому має бути цікаво відвідати його.
Хельга вклонилася батьку, перед тим як завершити розмову. Все виявилося не так страшно, як здавалося спочатку. Вчинок Вестара глибоко вразив дівчину. Вона не знала, як має реагувати. Єдине, в чому вона була впевнена – їм з Фальком є що обговорити.
Знайти Вестара було не проблематично. Служниці охоче перешіптувалися, обговорюючи молодого красеня з Вакараї. І Фреір, звісно, не могла не почути, що зараз він усамітнився у бібліотеці. Поки служниці вирішували, котра з них має принести вечерю для Фалька, Хельга вже прямувала на зустріч до свого майбутнього нареченого.
Дівчата мали рацію, Вестар дійсно перебував у бібліотеці. Хельга тихо прослизнула, причинивши за собою двері і зупинилася, спостерігаючи за юнаком. Вестар сидів за столом та уважно вивчав сувій перед собою. Він був настільки зосереджений, що не одразу помітив її присутність.
– Вітаю, мілорде. – Хельга поважно схилила голову.
Якось дивно, проте всі ті слова, котрі крутилися у голові думками, раптом стали безсенсовними, дурними. Нащо вона напросилася відвідати його? Що мала б сказати?
– Вітаю, міледі. – Відповів Вестар, і одразу ж звернув всю увагу на дівчину, відклавши сувій в бік. – Якщо ви маєте бажання почитати, чи усамітнитися, не буду вам заважати.
Фальк підвівся маючи намір піти, але Хельга зупинила його. Аби не розгубити останні краплини впевненості, вона швидко заговорила.
– Я маю вибачитися перед вами за вчорашнє. Моя поведінка була недоречною.
Видавити з себе офіційне вибачення було справжнім випробуванням, проте вона мусила зробити це. Врешті, вони разом вчора порушили правила. А тепер, здається, що покарання поніс тільки він. Кутик губ юнака ледь помітно вигнувся.
– Хельго, – врешті звернувся Вестар, відклавши правила етикету до більш офіційних розмов. – Ти не маєш вибачатися. Це я мушу благати вибачення через те, що вплутав тебе в таку дурну авантюру. Репутація надто крихка річ, аби ризикувати. Але… – юнак на секунду замовк підбираючи необхідні слова. – Я не шкодую. Це було весело.
Фреір і сама не стримала усмішки, пригадуючи, як вони провели час. Хвилювання вщухало. Попередній вечір відкрив для дівчини вакарайця із зовсім незвичного боку. І хоча їх поведінка виходила за рамки дозволеного, але саме це і імпонувало їй. Офіційні поклони та розмови про погоду не дали б такої змоги дізнатися більше, ніж їхнє спільне порушення правил.
– І я не шкодую.
Врешті тихо зізналася Хельга, сміливо зазираючи в глибокі очі юнака. Вестар схилив голову на бік, наче вивчаючи нааську дівчину. Вона все більше дивувала його своїми вчинками, залишаючи за собою таємницю, котру хочеться розгадати. У двері тихо постукали, і до кімнати зазирнула служниця. По її рум’яних щоках та посмішці було зрозуміло, що та неабияк пишається цією можливістю знову побачити юнака. Служниця низько схилилася, демонструючи надто відкрите декольте. Хельга скривилася, подумки покаравши нещасну всіма найжорстокішими карами.
– Вибачте, мілорде, мені наказали принести вам вечерю.
Вона знову осяйно всміхнулася, і підійшла ближче, тримаючи у руках тацю з тарілками. Очікуючи розпоряджень служниця звабливо зітхнула, награно демонструючи, яку важку ношу має тримати в руках. Фалька веселила вся ця ситуація. Він перевів погляд на Хельгу, явно потішаючись її реакцією. Фреір ладна була вихопити ту кляту тацю з рук служниці та влаштувати нещасній судилище просто тут.
– Що ж, дякую вам. – Він вирішив підіграти дівчині, сподіваючись трохи позлити Хельгу. – Я голодний мов ведмідь.
Фальк підійшов ближче, торкнувшись таці просто біля рук служниці, і наче випадково зачепив її пальці. Тепер спопеляючий погляд був спрямований саме на нього. Натягнувши на обличчя криву нещиру посмішку, Хельга занадто театрально вклонилася.
– Що ж, мілорде, я бачу у вас є важливіші справи, – останні слова були сказані з таким натиском, що навіть служниця відчула в них праведний гнів, але Фреір старалася виглядати якомога спокійніше . – Тому не буду заважати. Приємної вечері.
Вестар ледь стримав посмішку. Вся ця сцена була надто кумедною. Він швидко перехопив тацю, та поставив її на стіл, обернувшись до Хельги.
– Міледі, – так само награно вклонився він, – я вдячний вам за розмову. – Білявка, підтиснувши вуста в тонку лінію, вже кипіла, це було помітно, – Осмілюся запитати, чи не погодитися ви скласти мені компанію? Думаю, нам ще є що обговорити.
Проникливий погляд каштанових очей змусив Фреір відвести очі, радісне тремтіння торкнулося її колін.
– Матиму за честь, мілорде.
Вестар звернув увагу на дещо розгублену служницю, котра не знала де подітися, та сором'язливо продовжувала тупцювати на місці, в очікуванні розпоряджень.
– Ви вільні. – Врешті наказав він, вказавши рукою на двері.
Від уваги Вестара не вислизнуло, яким переможним поглядом окинула Фреір підлеглу, коли та покинула приміщення. Щойно за служницею зачинилися двері, він голосно розсміявся, тим самим спантеличивши спадкоємицю півдня.
– Що розвесилило вас, мілорде?
Фальк продовжував сміятися, наче щойно сталася найкумедніша ситуація в його житті. Ледь втамувавши веселощі, він обійшов Хельгу, розглядаючи її.
– Знаєте, міледі, мені здалося, що у вашому погляді промайнули ревнощі.
Вона ледь не задихнулася від такого нахабного зауваження. Нісенітниця!
– Вам здалося! – зі злістю відказала вона, і аби приховати свою розгубленість від зауваження, підійшла до столу розглядаючи частування.
Вестар хмикнув під ніс. Ні, він був впевнений в тому, що бачив. Тому зробив кілька кроків вперед, зупинившись позаду Фреір. Вона завмерла, дихання знову перехопило. Дівчина відчувала, як близько він стоїть. Зглитнувши грудку, котра стала в горлі, ледь опанувала свій голос.
– Мі… – почала вона, але щойно пальці юнака торнулися її плеча замовкла, забувши що мала сказати.
Фальк провів пальцями вздовж її руки, опустившись спочатку до ліктя, а потім нижче до зап'ястя. Ледь торкаючись він залишав на тілі тремтячий слід. А потім, наче нічого і не сталося, виставив руку далі, підхопивши з тарілки шматочок яблука.
Хельга видихнула,тільки тепер зрозуміла, що весь час стояла затамувавши подих. Така власна реакція розізлила її. Ще ніколи вона не поводилася наче перелякана лань перед мисливцем.
– Знаєте, Вестар, я краще піду…
Вона розвернулася, аби втекти, проте він не відступив, не відпустив її.
– Я думав ти сміливіша.
Знову та ж сама пастка. Виклик. Вона вже повелася на це раніше. І цього разу так само завагалася.
– Я…
Вестар втратив сміливість, щойно поглянув у її очі.
– Мені справді приємна твоя компанія.
Вимовити це здалося складніше, аніж намагатися зачепити почуття. Хельга зніяковіла. Таке щире зізнання потішило дівчину. Аби трохи розвіяти напругу моменту, вона почала розмову:
– Добре. – І пригадавши про завтрашній ритуал, Хельга спрямувала розмову зовсім у інший бік. – До речі, завтра відбудеться свято…
Наступний день почався ще вдосвіта. Небо ледь стало світлішати, а в покоях майбутньої правительки Наасу вже горіли свічки. Ритуал повинен відбутися рано вранці, і Хельга мала підготуватися дуже ретельно, аби справити добре враження не тільки на жерця, але і на людей, котрі колись стануть її підлеглими. У неї був гарний приклад в образі батька. І його стиль правління їй подобався. Адже вірність побудована на довірі та повазі цінується, і була найкращим методом правління. Так, були моменти, коли Фреір була не згодна. Але, це ноша правителя – ухвалювати складні рішення.
Довга біла сорочка простого крою, традиційна для ритуалу, подобалася Хельзі. Без зайвих вишивок вона виглядала досить легкою, ніжною. Єдиною прикрасою її образу став вінок, котрий був турботливо сплетений Біргітт ввечері з трав та польових квітів. Роздумуючи про майбутнє дійство, дівчина замислилася над тим, чому батько вирішив запросити чужоземців до такої важливої події. Хай Наас та Вакараї територіально були близькими, проте їх традиції були різними. Більшість території заходу вкривали ліси, тому для них подібні обряди посівних були не надто важливими. Ще вивчаючи традиції об'єднаних земель, Хельга дізналася, що більшість вакарайців вірить у прадавніх богів, що пов'язані зі стихіями. Це було незвично, та вона ніколи і не думала, що колись, може стати нареченою спадкоєця заходу. Тому не надто заглиблювалася в тему іншої культури.
У двері постукали.
– Хто там?
На порозі з'явилася служниця. Та сама дівчина, котра вчора приносила вечерю Вестару. Вона не підіймала погляду на Фреір. Лише вклонившись, швидко повідомила:
– Мілорд Фальк просив передати, що буде чекати вас на подвір'ї.
Служниця ще раз вклонилася, та поспішила піти, залишаючи Хельгу наодинці. Вона відчула дивне хвилювання перед зустріччю з Вестаром. Вчора вони довго розмовляли, обговорюючи якісь безглузді теми, спогади з дитинства. Фреір неочікуванно для себе дізналася, що колись він вже був заручений. Ще в дитинстві, коли Вестару ледь виповнилося шість, Трігве умовив його на шлюб з дочкою впливового можновладця з Хексе. Та, на жаль, дівчинка померла під час лихоманки через рік після заручин. А Вестар мав пройти обряд, аби розірвати домовленість перед богами. Про таке Хельга жодного разу не чула, проте подробиці ритуалу неабияк здивували. Вона навіть уявляти не хотіла, що в той момент відчував маленький хлопчик, адже для того, аби розірвати заручини, йому довелося пройти крізь вогонь. У прямому сенсі слова. Вестар продемонстрував шрам на руці, що тягнувся від зап’ястка до ліктя, залишений на згадку про той день язиками полум'я.
На щастя, традиції Наасу не були настільки жорстокими, хоча також часто мали зв'язок зі стихіями. Сьогоднішнє свято було чи не найсакральнішим за весь період польових робіт, звісно, окрім свят жнив. Аби не гаяти часу білявка поспішила надвір, де вже зібралися охочі взяти участь у святкуванні.
Вестар, як і обіцяв, чекав на подвір'ї. Тільки-но побачивши юнака, Хельга не стримала усмішки. Проста біла сорочка личила йому. Хоча пояс плетений з трави і виглядав дивно. Було помітно, що він також трохи хвилюється. Щойно їх погляди зустрілися, Фальк опанував себе, галантно вклонившись.
Астрід стояла неподалік, спостерігаючи за донькою. І задоволено всміхнулася, коли помітила погляд вакарайця у бік Хельги. Жінка добре відчувала людей, і юнак видавався досить щирим у своїх словах та діях.
Ритуал проводили в полі. Деякі селяни очікували жерця ще звечора. І лише сподівалися, що величні предки почують їх молитви. Кожен поважаючий себе голова роду неодмінно хотів взяти участь у ритуалі, з надією, що це допоможе в подальшому отримати добрий врожай.
Сонце показалося на обрії світлою смугою, котра розсіювала вранішній серпанок. Було досить прохолодно, незважаючи на аномальне тепло, котре неодмінно пануватиме тут вже за кілька годин. Жрець вийшов у центр. Натовп моментально стих, відкидаючи всі розмови на потім.
– Брати та сестри, діти славетних предків, котрі споконвіку мешкають на південних землях. Ми зібралися тут сьогодні аби вшанувати пам'ять великих та щедрих духів цієї землі та попросити їх благословення.
Почався обряд. У центр, де камінням було викладене коло, винесли старий невеликий сніп з минулорічного врожаю. Жрець обійшов довкола, промовляючи слова шани. А потім взяв смолоскип, підпалюючи “жертву”. Суха зв'язка полихнула вогнем, вмить перетворившись у величне полум'я.
Селяни затамувавши подих спостерігали за тим, як швидко стихія пожирає залишки данини. І щойно сніп згорів, тихо тліючи, жрець вийшов вперед.
– За традицією, перші зерна разом мають посадити молоді люди, чия сила та молодість будуть символом родючості.
З цими словами, він відійшов до Фреір, простягнувши руку. Хельга аж вдихнула на повні груди. Це була неймовірна честь, адже щороку обирають нових “молодих”, котрі таким чином є символом нових посівних.
– Залишилося тільки брати юнака, котрий стане в пару.
Жрець обійшов довколо, вдивляючись у обличчя всіх молодиків, котрі вишикувалися в першому ряду. Генрі Фреір, звісно, також спостерігав за церемонією. Жрець кинув погляд на лорда, і трохи невдоволено підтиснув губи перед тим, як винести свій вирок.
Чоловік підійшов до Вестара, заглядаючи в його очі, а потім простягнув руку, запрошуючи до ритуалу.
– Пару обрано.
Селяни радісно вітали обраних. Небо вже стало геть світлим, а перші промені торкнулися верхівок дерев, відкидаючи довгі тіні на землі. Кілька чоловіків з відрами поспішили затушити тліюче місце, де нещодавно горів сніп.
– Отже, можна починати найголовніше – посів.
Вестар кинув на Хельгу дещо здивований погляд і прошепотів:
– Сподіваюся, в цьому ритуалі не буде кривавих жертвоприношення?
Фреір не стримала усмішки. Такий сміливий Вестар зараз виглядав трохи розгублено.
– Будуть, – побачивши реакцію вакарайця, Хельга поспішила пояснити, чого саме він них чекають. – Але не хвилюйся, нас це не стосується. Опісля обряду, селяни часто кроплять землю кров'ю курей, чи кіз.
Вестар кивнув, полегшено розслабивши плечі.
– Добре. Що я маю робити?
Та Хельга не встигла пояснити. Жрець вже підійшов до них, утримуючи чашу в руці. Промовивши необхідні слова, він вмокнув пальці у рідину, що мала білий колір і провів лінію на чолі дівчини. А потім те саме зробив і Фальку, малюючи візерунок на його обличчі.
Хельга відчула як жар приливає до щік. Бо на відміну від Вестара знала, що має відбутися далі. Поруч вже з'явилися чоловіки, які були представниками общин.
– Довірся мені, добре? – тихо запитала вона вакарайця, і не дочекавшись відповіді, зробила крок вперед, торкнувшись його руки.
Вестар кивнув у відповідь, захоплений новим невідомим дійством. Хельга провела юнака вперед, і зупинилася біля кола з каміння, де ще нещодавно тліло полум'я. Ступаючи босоніж по прохододній землі, вона подумки промовляла слова шанобливих пісень до предків і готувалася до головної частини ритуалу.
– Що я маю робити?
Хельга ковтнула грудку, котра застрягла в горлі від хвилювання. Вона не раз бачила обряд. Знала, що це є важливим для всіх. Але ніколи не замислювалася, шо відчувають дівчата, беручи в ньому участь. Чи хвилюються вони так само, як вона зараз?
– Просто слідувати вказівкам жерця, і довіряти мені.
По той бік від кола на землі було розкладено колоски з такого ж снопа, як той що вже було принесено в жертву, а далі нещодавно зоране поле. Жрець заспівав пісню, слова котрої підхопили всі присутні. Фреір прикрила очі, подумки підспівауючи. Вестар не зводив погляду з дівчини, одночасно милуючись і захоплюючись. Такою різною вона була, такою загадковою. Сьогодні вона постала перед ним зовсім з іншого боку. Вірна своїм традиціям, жіночна та ніжна. Вродлива.
Вестар опустив погляд, раптом зрозумівши, що його думки полинули в якісь нові глибини душі, куди ще ніколи не потрапляли, не турбували його. Щойно пісня з кінчилася Хельга голосно зітхнула, готуючись до своєї участі.
– Ми маємо пройти коло.
Вестар здивовано поглянув на місце, де ще нещодавно горіло полум'я. Тоненькими нитками над землею підіймався дим.
– Туди?
Перепитав він з недовірою поглядаючи у бік згарища. У пам'яті повстали образи з минулого, де він ще дитям проходив обряд відречення. Стало не по собі. Проте показувати страх Фальк не хотів.
– Так. Маємо пройти на той бік.
Жрець став поруч.
– Минуле тліє, – почав напутну промову він, – сухе та мертве, воно має стати символом завершення. – Чоловік махнув рукою у бік тліючого кола. – Натомість, замість нього має прорости нове життя.
Жрець передав Вестару жменю зерна для посіву з торбинки, котру тримав один з селян.
– Не розтискай руки, аби не розсипати зерно. – тихо прошепотіла Хельга, і поки сміливість бурлила в жилах, зробила крок вперед, потягнувши Вестара за собою.
Звідусіль на них полетіли зернята. Селяни щедро обсипали виконавців обряду, промовляючи побажання родючості для земель Наасу. Ноги обпекло. Після прохолодної землі температура в колі видавалася пекельною. Подих перехопило від всплеску адреналіну. Хельга кинулася далі, навіть не встигаючи нічого побачити навколо, сприйняти всю глибину ритуалу. Вона так швидко пробігла, що не встигла поринути у відчуття болю, та це було на краще. Серце тріпотіло, вистрибувало з грудей. Єдине, що стало точкою опори в цей момент – рука Вестара, котра сильно стискала її пальці. Юнак захоплено крикнув, і це штовхало бігти далі по розпеченому вугіллю. Врешті, опинившись по інший бік кола, Фреір глибоко дихала, захлинаючись від захоплення. Вони це зробили! Пройшли за руку крізь попелище.
Вестар ледь не влетів у дівчину, коли та зупинилася. Він був так само захоплений, як і вона, досі не усвідомлював що тільки-но відбулося. Юнак озирнувся, заглядаючи у її очі.
– Божевілля! Ми правда зробили це?
Він засміявся. Якби хтось сказав йому, що саме буде відбуватися, то він навряд чи погодився. Після минулого досвіду, він остерігався всіх обрядів пов'язаних з вогнем. Та зараз відчував гордість. Це почуття розпирало. Інстинктивно він кинувся вперед, стискаючи дівчину у обіймах. Радісні крики натовпу змішалася з гулом серцебиття, що бидо у скронях. Вони зробили це!
– Так! – Вигукнула Хельга, не стримуючи захвату.
Звуки на якусь мить стихли. Дівчина завмерла вдивляючись у очі вакарайця, а потім, оговтавшись, відскочила від нього, зрозумівши, що щойно перетнула не тільке палаюче коло, але і межі допустимого. Вона кинула швидкий погляд на людей та, здається, ніхто не зауважив заборонених обіймів.
– Тепер треба тільки посадити нове зерно. – Трохи хрипло промовила вона, відчуваючи, що її щоки палають зараз не меньше за ноги.
Вестар простягнув руку, в якій тримав зернята, та відсипав половину в розкриту долоню дівчини. Трохи далі, за кілька кроків, була зорана земля. Селяни підійшли ближче, голосно вітаючи їх, та підтримуючи. Опустившись на коліна Хельга кивнула Фальку, що він має зробити те саме. Він також опустився, і зробивши пальцем борозду, всипав зернята до землі. Вона зробила те саме та бережно загорнула землю долонею. Над полем пролунав радісний крик селян, що святкували завершення обряду.
Хельга перевела погляд на Вестара мимоволі замилувавшись юнаком, котрий щиро радів тому, що став частиною її культури. Вона відчула неймовірну вдячність та радість, що в такий важливий день саме він склав їй компанію.
***
Іда притиснулася щокою до дерев'яної дошки. Сльози давно висохли, та і жодних сил вже не було, аби якось реагувати. Вона почувалася скривдженою, зрадженою, розбитою. Хто знає, скільки б ще тривали ті знущання, якби не втрутився Бергард. Повернувшись з короткотривалого полювання, юнак став свідком того, що відбувалося. Суперечка між ним та Мальнором могла перерости у бійку, та врешті останній поступився. Плюнувши в її бік, молодик рушив до воза, аби дістати провізію на вечерю.
Бергард допоміг їй піднятися, проте Іда вже навіть не пручалася. Гидко було навіть дихати. І якби не зв'язані руки, то вона неодмінно знайшла б спосіб, як позбавити себе цих страждань.
– Гей, як ти? – запитав Бергард, але швидко зметикував, що їй наврядчи захочеться обговорювати те, що сталося. – Може буде краще, якщо ми трохи далі відійдемо?
Іда підняла погляд, розглядаючи переплетення гілок просто над своєю головою. Тепер гудіння всередині дерева не нагадував їй шепіт голосів духів. Звичайний звук протягу, що гуляє в кроні та дуплах. Якби духи чули її благання, то допомогли б їй. Але вони не прийшли на допомогу. І ніхто вже не прийде. Порожній погляд пройшовся вздовж просіки. Між темніючих в сутінках гілок, здається, клубилася чиста темрява. Така сама, яка забивалася всередину, на місце, де колись була її світла душа. Все те добре та чисте, що було в ній зараз було спаплюжене, знищене. На тілі ще відчувалися міцні стискання чоловічих пальців. Липке відчуття на шкірі обпікало. Знову посеред горла запекло від нудоти. Іда ледь стрималася.
Щойно опустилася глибока ніч, вона, втомлена, заснула з надією не прокидатися вранці. Бергард просидів неподалік аж поки не почало світати. Він з дитинства знав дівчину, адже його мати також колись працювала на кухні. Хлопець поглянув у бік, де зараз абсолютно спокійно спав Мальнор. Скривився. Отримавши наказ від лорда, він й уявити не міг на що підписується. Хіба ж так можна?
Бергард похитав головою. У роті стало неприємно від гіркоти. Він такий само злочинець, як і вони. Нічим не кращий.
На ранок Іду розбудив голос поруч. На мить вона забула де знаходиться, але міцні мотузки, котрі облітали зап'ястя подібно до лози, швидко нагадали їй про все, що нещодавно сталося.
– Гей, дівко, пора. – Мальнор криво посміхнувся, та почимчикував до коней.
– Вибач.
Бергард опустив очі та підійшов ближче, допомагаючи їй піднятися. Слабка та знесилена дівчина ледь пересувала ноги.
Шлях до Хексе зайняв дві години, і вже скоро погляду повстало величне місто, оточене високими вежами. За інших обставин, напевно, Іда була б захоплена величчю столиці. Але зараз вона не відчувала жодних емоцій. Її не захоплювали краєвиди, не приваблювали диковинні рослини. В думках була порожнеча.
Мальнор окинув поглядом високі стіни, що оточували місто. Велич Хексе вражала. Столиця відрізнялася від Колду. Заздрість темними нитками обплітала душу. Комусь пощастило народитися тут, в центрі світу. Проте, думка про зміни в житті, котрі мають статися після повернення на північ, мали покращити його існування. Зрештою, він зараз сам коваль свого щастя. Хлопець кинув роздратований погляд на Бергарда. Після інциденту ввечері, його відношення до юнака змінилося. І, звісно, після повернення до Колду він прикладе зусиль, аби покарати його за те, що той позбавив його розваги. Він перевів погляд на Іду, посміхнувшись. Йому сподобалося брати її силою. Особливо тішила думка, що ця наволоч Ейнар не мав такої влади, як він. Ці думки сповнювали почуттям величі.
Щойно вони під'їхали до брами, як їх зупинив вартовий. Чоловік окинув поглядом незнайомців та грізно запитав:
– Ціль прибуття до Хексе?
Мальнор склонився.
– Ми приїхали з Колду в якості послів. Маємо рабиню в дарунок повелителю.
Вартовий з недовірою оглянув гостей та скривився. А потім покликав напарника, аби обговорити те, що дізнався. Врешті, їх все ж таки пропустили до міста, наказавши їхати до головного палацу в очікуванні рішення правителя.
На вулицях Хексе було багато людей. Всюди снували селяни, то тут, то там їздили вози з різноманітним товаром чи провізією. Очі розбігалися від різноманіття. Головний палац був величезним. Високі шпилі собору, башти. Все, чого торкався погляд було кричуще величним.
Бергард не поділяв захвату. Він з тривогою поглянув на Іду, котра весь час мовчала, дивлячись в одну точку. Йому було прикро через те, що він опинився співучасником такого злочину. Картав себе через власну безсилість. Та хіба ж міг ослухатися лорда?
Врешті через годину до них підійшов чоловік, котрий назвався слугою Гуді, та вислухав пропозицію Мальнора.
Вже за кілька годин, задоволений вдалим виконанням завдання, Мальнор частувався місцевим вином у дешевій корчмі. Він святкував свою перемогу, адже врешті, зміг досягнути бажаного. Вже за кілька днів, коли він повернеться до Колду, його життя зміниться на краще.
***
Широким кроком Ейнар пройшов коридором до сходів. Надворі ледь почало світати, але служниці вже бігали, готуючись до найважливішої події – майбутньої коронації. Думки в голові не давали Норсту розслабитися. Пошуки Іди зайшли у глухий кут. Що більше часу минало, топримарнішою ставала надія знайти кохану. Врешті, вночі він так і не зміг зімкнути очей, хоча втома позбавляла сил. Поруч з'явилася служниця, але побачивши його, злякано схилила голову.
– Мілорде.
Ейнар нічого не відповів, лише махнув рукою, продовжуючи свій маршрут. Переживання душили. Навіть майбутня коронація не радувала, як могла б тішити когось іншого. Він ніколи не мріяв про те, аби стати лордом. Все життя намагався втекти від цих обов'язків, адже вони були кайданами. Але зараз цей статус здавався йому абсолютно несуттєвим. Єдине що турбувало Ейнара останні дні – зникнення коханої. Розвідники поверталися без жодних новин. Ні сліду, ні свідків. Норст божеволів. Наче загнаний звір у клітці, він не міг знайти собі місця в стінах Колду.
Щойно опинившись у тренувальній залі, він схопив меча, та кинувся на уявного супротивника. Тільки якщо раніше замість мішка напханого сіном він уявляв кривдників, або батька, то сьогодні він змагався проти власних демонів. Один сильний удар, і навколо розлетілося сіно. Тренування завжди допомагали забутися, перенести болісні переживання, сконцентрувавши їх у лють. Та чомусь цього разу він не відчував полегшення. Руки боліли, тіло було напружене, проте думки так і не вивітрилися з голови, продовжуючи методично завдавати страждань.
До зали зазирнув вояка. Той самий старий чоловік, котрий намагався вірно служити йому. Певно, він єдиний, хто не надто страшився Норста.
– Мілорде?
Ейнар щодуху вдарив мечем у залишки мішені.
– Кажи!
Старий пожував губи, збираючись з думками.
– Леді Інгрід вас шукала. Просила нагадати, що вже скоро має розпочатися коронація.
Ейнар відкинув меча, який з лязготом покотився по підлозі.
– Дякую. Ти вільний.
Старий схилив голову перш ніж вийти.
Інгрід… Виховані в суворості звичаїв, вони ніколи не були надто близькими. Скільки себе пам'ятав Ейнар, сестра була сильною. Він ніколи не бачив її сліз. Справжня сіверянка завжди тримала емоції під контролем. У дитинстві вони мало спілкувалися, через різницю у віці. Проте зараз, Інгрід була єдиною рідною людиною, якій він міг довіряти. Тому не затримуючись, він рушив до покоїв сестри.
Її спальня, як і колись, знаходилася у тому ж крилі, що і його. Норст зупинився перед дверима лише на мить завагавшись. Та щойно підняв руку аби постукати, як двері відчинилися і на порозі застигла Інгрід.
– Ейнаре? – Вона окинула його швидким поглядом, в якому він одразу ж помітив невдоволення. – Ти що ще не готовий?
З кімнати почулося невдоволене буркотіння Харальда.
– Встигну. – Відмовив Норст, не зважаючи на зауваження. – Ти шукала мене?
Інгрід швидко озирнулася перш ніж вийти в коридор, та зачинила за собою двері.
– Що відбувається, Ейнаре? Ти наче сам не свій. Хто та дівчина, котру ти шукаєш?
Норст відчув як стискає у грудях.
– Звідки ти знаєш?
Інгрід гордо розплавила плечі.
– Я також Норст, хіба забув? Служниці не вміють тримати язик за зубами, особливо, коли їм погрожують.
Вона хитро посміхнулася очікуючи пояснень. Ейнар невдоволенно закотив очі. Він аж ніяк не хотів починати цю розмову.
– Я шукаю Іду. Вона була служницею в Колді, як і її мати.
– І нащо вона тобі? Вона щось вкрала? Дізнала якусь таємницю?
Ходити навколо правди було без сенсу. Знаючи характер сестри, він був впевнений, що вона дізнається необхідну інформацію за будь-що.
– Вона моя дружина.
На мить запала тиша. Було чутно лише віддалені голоси служниць на нижньому поверсі. Реакція Інгрід не змусила себе довго чекати. Емоції, котрі жінка завжди добре контролювала, наче прорвали невидимий бар'єр, розливаючись ззовні.
В очах заблищало невдоволення та хвилювання одночасно.
– Заради величних предків, – пошепки промовила вона і озирнулася. – Скажи, що це не правда.
Ейнар залишався спокійним, і це стало відповіддю.
– Ми принесли обітниці перед предками на світанку того дня, коли вона зникла.
Інгрід закрила обличчя руками.
– Ти геть збожеволів. – Намагаючись не підвищувати голосу промовила Інгрід, та прислухалася до звуків з кімнати. – Якщо голови общин дізнаються про це, можуть виникнути проблеми. Ми не в праві самі обирати. Ти знаєш наші закони не гірше за мене. Чим тільки думав?
Ейнар відмахнувся від дорікань.
– Не забувай, що я також Норст. Хай спробують виказати невдоволення.
В його голосі пролунало крижане застереження. Сила, котрої Інгрід ніколи раніше не помічала. Темні очі Ейнара здавалися вирвами – бездонними та небезпечними.
– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, братику. Заради чого.
Норст не опустив погляду, сміливо зазираючи у очі сестри. Інгрід відкрила рота від здивування, коли прийшло розуміння.
– Ти її кохаєш… Це ще гірше. – Ще тихіше промовила вона, і десь всередині затремтіло співчуття. – Пам'ятай, Ейнаре, засліплений дракон може принести багато горя іншим.
Він нічого не відповів. Та і чи був сенс щось пояснювати? Інгрід мала рацію. Він справді кохав Іду. А ще вона казала правду, адже їх шлюб справді міг викликати безліч проблем. Та про це він подумає згодом. До церемонії залишалося менше години. Тому він розвернувся та рушив до своїх покоїв. Виправдовуватися перед сестрою він не мав. Адже це його життя, його рішення.
У кімнаті на ліжку Ейнара вже чекав традиційний для коронації одяг. Норст скривився. Розшита срібними нитками сорочка виглядала надто помпезно. Ренгволд полюбляв подібний одяг, вдягав його не тільки на урочистості, але і на віче з головами общин та простим народом. Ейнар вважав подібне пихою та вихвалянням, зовсім не доречним, адже Колд не завжди мав гарні часи. Точніше, він не мав їх взагалі. Суворі погодні умови, погані врожаї, хвороби, набіги монстрів, знову хвороби. І так по колу. Скільки себе пам'ятав Норст, завжди були якісь випробування. На його думку, правитель мав би бути ближчим до своїх людей. Якось підтримувати їх. Натомість, прірва між Ренгволдом та народом росла щороку. Тільки страх перед правителем, та жорстокість самого лорда утримували Колд від неминучої внутрішньої війни.
Ейнар не хотів бути схожим на батька. Все життя прагнув довести іншим, що він не такий. Відкинувши запропонований варіант одягу, він вибрав вбрання власноруч. Проста чорна сорочка була не гіршою за попередню. Хіба замість срібних ниток там були звичайні. Темний візерунок обплітав рукави. Чорні штани та широкий пояс виглядали гармонічно. Закріпивши піхви, Ейнар дістав свого меча. Відполірована сталь блиснула на мить, і зброя знову була прихована від погляду. Жилет він вирішив не вдягати. Пригадуючи, що цей предмет одягу був улюбленим для Ренгволда.
Вже за півгодини почалася урочиста хода. Люди вишикувалися вздовж стін очікуючи появу свого лорда. Хтось заліз на бочку, аби краще бачити те, що відбувається. Від дверей фортеці до самої брами був справжній живий коридор. Деякі хитрі селяни займали найкращі місця звечора.
За наказом Ейнара на площі не зводили ніяких помостів. Жодних прикрас. Тільки прапори Колда та розписані щити, на яких був зображений дракон. На його думку, не мало сенсу витрачати гроші на зайві прикраси в той момент, коли північ ще не оговталася від різних змін. На мить Норст затримався на порозі. Щойно він переступить поріг, зворотнього шляху не буде. Статус, від якого він намагався втекти, все ж ляже на його плечі. Хоча він вже зробив свій вибір, прийняв його в той день, коли позбавив Ренгволда життя. Не мав права тепер тікати, залишити Колд без володаря. І Ейнар обіцяв собі стати гідним лордом, кращим, ніж був його батько колись. Перший крок, і натовп заревів привітаннями. Хтось охав від захвату. Хтось перешіптувався від подиву. Шкура ведмедя покривала плечі Норста. Замість звичної корони – шолом з рогами.
Побачивши Ейнара Інгрід захопливо завмерла. Він виглядав войовничо, як справжній сіверянин. Не дивлячись на досить юний вік, він був втіленням чоловічої сили. Статній, мужній. Жінка не стримала емоцій, швидко змахнувши сльозу. Її брат стане лордом. Харальд щось прокряхтів, побиваючись, що північ опиниться в руках юнака. Але одного погляду Інгрід вистачило, аби він вирішив не надто розвивати цю думку.
Впевненим кроком Ейнар пройшов до місця посвячення. Жрець вже очікував його. Синього кольору одежа чоловіка була прикрашена святковою накидкою.
– Жителі міста, ми всі зібралися тут, аби стати свідками присяги нашого нового лорда, як перед предками, так і перед нами.
Ейнар зупинився навпроти жерця. Люди завмерли в передочікуванні історичного моменту. Норст добре знав слова присяги, котрі були викарбувані на стіні в залі нарад. Тому щойно жрець закінчив першу частину промови, Ейнар без затримки промовив свою. Люди захоплено шепотіли, кивали в знак згоди, підтримували. Перша частина церемонії пройшла швидко. За традицією, Ейнар вигукнув, звертаючись до свого народу:
– Чи є серед вас ті, хто хоче кинути мені виклик? – голос Норста розкотився по площі.
Тиша. Хтось опустив погляд, не підіймаючи обличчя у бік Ейнара. Аж ось позаду почулися перешіптування, котрі як хвиля накотили на берег, врешті розливаючись у слова.
– Я! – натовп розступився пропускаючи вперед чоловіка.
Ейнар швидко впізнав у ньому одного із заколотників, що після смерті Ренгволда намагалися скинути владу Норстів. Тоді він залишив життя більшості з них, аби не викликати новий бунт. Зараз шкодував про власний вчинок. Серед людей почулися суперечки. Хтось намагався підтримати сміливця, хтось навпаки, кричав аби той забирався, приписуючи його вчинку зраду. Почувся гомін голосів звідусіль. Люди, котрі збиралися на вулиці, почали стікатися ближче до площі, штовхаючись.
Ейнар розправив плечі, приймаючи виклик. Його суперник також був дужим. Бій мав бути цікавий. Десь позаду пошепки сперечалися чоловіки, оголошуючи ставки. Проте ніхто не насмілився сказати цього в голос.
Жрець вийшов вперед.
– Що ж! За традицією, від цього виклику не можна відмовитися. Поєдинок на смерть дозволить всім нам побачити рішення предків. Тільки один з вас стане переможцем. У разі, якщо переможе – Норст, коронація продовжиться. Якщо перемогу одержить інший – рада обере кандидата серед знаті. Хай прибуде з вами сила.
Норст пройшов вперед, зустрічаючись зі схвильованим поглядом Інгрід. Різким рухом скинувши з плечей шкуру, Ейнар витягнув меча, та взяв запропонованого вартовим щита. Супротивник також встиг дістати зброю. У натовпі ревіла жінка, очевидно, дружина чи коханка чоловіка, котрий кинув виклик Норсту. Хтось заспокоював її. Ейнар кинув лише швидкий погляд на людей, що щільним кільцем замкнули його на арені для вирішального двобою.
– Досить страждань та поневірянь! – Крикнув бунтар, шукаючи підтримки серед простого народу. – Багато років Колд був поневолений владою божевільного тирана. Не дозволю, аби його син, продовжив його справу. Ми всі! – ще голосніше крикнув він. – Не дозволимо!
Люди загуділи, не то підтримуючи, не то засуджуючи промову. Ейнар криво посміхнувся розминаючи плечі. Натовпом було легко керувати, люди сліпо вірили гучним словам, змінюючи свої думки швидко. Двобій розпочався. Супротивник з могутнім ревом кинувся у бік Норста. Пролунав лязгіт мечів. Але Ейнар вправно відбив атаку та ухилився, через що нападник на мить втратив опору, та все ж швидко повернув собі рівновагу.
– Кидаючи виклик, спочатку треба думати, чи зможеш подолати супротивника. – Голосно вигукнув Ейнар, насміхаючись.
Це тільки більше розізлило чоловіка. Знову випад та меч пройшов повз, не зачепивши Норста. Він швидко рухався, передбачаючи всі атаки супротивника. Народ ревів підхоплений видовищем. Ейнар ухилявся від атак, ніби знущаючись над розлюченим бунтівником. Але ще жодного разу не атакував першим, дозволяючи супротивнику кипіти від злості, витрачати сили. Емоції в поєдинку – найгірший радник. І Ейнар добре знав це, чекаючи, коли нападник зробить хибний крок.
Атака, удар, і меч чоловіка зіштовхнувся з щитом Норста. Знову крок в бік, випад. І раптова атака Ейнара, котра позбавила бунтівника переваги. Він ледь не втратив рівновагу, пролетівши вперед широкими кроками. Натовп заревів, наче грім над горами в попередження бурі. Пора!
Відкинувши свого щита у бік, Ейнар перекинув меча в ліву руку. Все ж тренування в дитинстві навчили його багатьом речам. Перша – не здаватися. Ніколи, і ні за яких обставин. Друга – хочеш отримати задоволення від перемоги – дій так, як того не очікує суперник. Немає більшого задоволення, ніж бути непередбачуваним.
Атака з іншого боку дійсно спантеличила бунтівника. Він відступав, не завжди вдало блокуючи випади. Пролилася перша кров. На сорочці проступила червона пляма, Ейнар побачивши поранення суперника увійшов в азарт. Оманливий крок вправо, натомість випад в протилежну сторону. Чоловік зойкнув діставши нову подряпину.
Хмари нависали над північчю важким сірим куполом. Піднявся вітер, що підхопив пил, з витоптаної сотнею ніг, площі. Ейнар відступив, обійшовши колом, оцінюючи найкращі траєкторії для удару. І аби урівняти сили, стягнув шолом, кинувши його під ноги жерця, що стояв осторонь. Інгрід охнула. Ейнар виглядав наче небезпечний звір, що готується розтерзати жертву. Чи так і було насправді?
Швидкі кроки вперед, і знову атака. Бунтівник ледь встиг відбити її. Не даючи супротивнику оговтатися, Норст знову атакував, вибиваючи меча з рук чоловіка. І аби завершити бій, остаточно розбивши спроби недруга, різко вдарив того ногою в живіт. Чоловік впав, повержений. Ейнар розчаровано зітхнув. Він очікував більшого. Тільки-но відчув задоволення від бою. Повільним кроком він наближався до відповзаючого бунтівника аби нанести вирішальний удар. Переляканий чоловік дивився на майбутнього лорда, вбачаючи у його темних очах вірну загибель. Обличчя Норста, спотворене шрамом викривилося в злому оскалі. Намацавши під долонею пісок, чоловік різко виставив руку, жбурнувши жменю пилу в обличчя супернику.
В очах запекло, дезорієнтувавши Ейнара. Цієї хвилини вистачило бунтівнику, аби підхопитися та дістатися до своєї зброї. Люди навколо охали, кричали щось. Проте всі звуки злилися в єдиний гомін, стали фоном. Рана на обличчі зуділа, пекла.
– Смерть тиранам! – Крикнув бунтівник, кидаючись у бій.
Ейнар швидко зорієнтувався, виставивши меча в ту мить, коли зброя ворога ледь не зачепила його. Черговий сплеск адреналіну в судинах наче відкрив друге дихання. Азарт затьмарив всі думки. І Норст кинувся в атаку.
Емоції в поєдинку – найгірший радник. Всі переживання останніх днів, котрі Ейнар намагався тримати в собі, вмить стали руйнівною силою. Він пішов в атаку одержимий своєю перемогою. Наче міфічна могутня істота, справжній дракон, він змушувував чоловіка відступати під натиском ударів. Крок, випад, атака. Не даючи оговтатися знову крок, атака.
На землю впали перші важкі краплі дощу. Проте ніхто не зрушив з місця. Гомін слів стих, люди вже не кричали. Наче зачаровані вони спостерігали за двобоєм.
Знову атака. Ейнар навіть не кліпнув, коли руку, трохи вище ліктя обпекло сталлю. Крізь прорізану сорочку сочилася кров. Дощ посилився, розмиваючи пил під ногами та перетворюючи його на багнюку. Лягзіт зброї перекривало важке дихання супротивників під час бою.
– Рррррха – проревів Ейнар знову атакуючи.
Плече пульсувало від болю, тому він знову змінив руку. Град ударів сипався на бунтівника, аж поки Норсту не вдалося вибити меча з його рук. Залишившись неозброєним, переляканий чоловік впав на коліна, благаючи помилування.
Ейнар відкинув свою зброю. Зупинився на мить, даючи надію на помилування. Але вже за мить кинувся на супротивника голими руками, поваливши його на землю.
– Смерть, – важкий вдих, – бунтівникам!
Удар за ударом, аж поки кулаки не вкрилися кров'ю, котру не встигав змивати дощ. Лють затьмарювала свідомість, кипіла у венах мов магма. Ейнар бив нещасного доти, поки від обличчя чоловіка не залишилося цілковите місиво плоті. Лише коли той перестав подавати признаки життя, Норст зупинився. Ніби прокинувся від сну, він поглянув на свої скривавлені кулаки. У скронях запульсувало.
На площі панувала цілковита тиша. Шоковані видовищем селяни боялися навіть поворухнутися. Ейнар підвівся та обвів поглядом народ Колду. А потім провів долонею по обличчю, розтираючи кров померлого. Дихання було збите, він наче той монстр з лісів виглядав непохитною скелею. Лякаючою та могутньою. Першим оговтався жрець.
– Величні предки ухвалили рішення! Слава лорду Ейнару!
Тишу розрізали спочатку поодинокі крики, а потім вся площа знову гуділа від голосів. Натовп швидко змінює рішення. Закінчення ритуалу було формальністю, на яку сам Норст не звертав увагу. Слова жерця розчинялися під краплями дощу. Вода застилала очі. Корона зараз здалася йому важчою, ніж до того. Цівка крові, змішана з дощем, стікала по пальцям, розчиняючись у багнюці. Ейнар майже не запам'ятав нічого, з того як проходило дійство. Ні присягу воїнів, ні розмови про дари від общин, ні те як жрець урочисто провів ритуальною кров’ю риску на його лобі, змішуючи ту з іншою кров’ю. Щойно всі необхідні церемоніальні промови скінчилися, він мовчки пройшов вперед. Піднявши шкуру ведмедя, знову накинув її на плечі. Вона стала помітно важчою. У ніздрі вдарив запах шерсті, крові та смерті.
Під крики привітань, Ейнар рушив назад до палацу. Люди розступалися перед ним, боялися випадково стати не заваді.
Інгрід провела брата поглядом. Якби вона не знала, що це він, якби побачила його здалеку, то неодмінно прийняла фігуру юнака за Ренгволда. Така сама хода, такий само чорний пронизливий погляд.
– Ох, Ейнаре… – прошепотіла вона, хитнувши головою.
***
Не чекаючи нового дня, Норст зібрав радників на першу нараду в якості лорда. В залі панувала тиша, ніхто не смів першим починати розмову. Ейнар обвів поглядом підлеглих, відмітивши, що серед представників так і не обрано головнокомандуючого.
– Отже….
Всі погляди вмить були спрямовані на Ейнара. Він скривився. Ще нещодавно ці самі люди ладні були цілувати ноги Ренгволда, а вже сьогодні дивилися на нього так само. Бридко.
Першим слово взяв казначей, користуючись нагодою.
– Мілорде, радий привітати вас…
– Досить! – махнув рукою Норст, припиняючи промову. – Залиш привітання на потім. Доповідай по справі.
Казначей натягнув на обличчя кривеньку посмішку, наче його зовсім не зачепили слова юного правителя.
– Так-так, авжеж. Казна Колду майже порожня, мілорде. Витрати на військову компанію, поховання лорда Ренгволда…
Ейнар встав, і казначей забув що хотів промовити ще. Він, як і інші, був присутній на коронації. І бачив на що здатен нащадок Ренгволда в своїй жорстокості.
Норст обійшов стіл, зупиняючись поруч з радником.
– Це означає, ви погано виконуєте свою роботу. – Підсумував.
– Але ж… я не маю впливу на гроші Колду. Лише слідкую за їх порядком. – став виправдовуватися казначей.
– Двійко нових коней, відремонтований будинок, – Ейнар опустив погляд на вбрання радника, – розшиті дорогими ниткам сорочки.
Казначей зглитнув грудку, що стала посеред горла. Ейнар повернувся на своє місце і махнув рукою писарю, аби той почав записувати наказ:
– Я, Ейнар Норст, лорд Колду і всіх північних земель, наказую: провести перепис майна можновладців.
Писар швидко зашурхотів пером. Ейнар же слідкував за тим, як зблідло обличчя казначея і додав:
– Якщо буде помічено неправомірне використання грошей, незадокументоване збагачення або ж укривання справжнього стану багатства – конфіскування речей на користь казни Колду у розмірі відповідаючій надлишку.
Поки радники панічно роздумували над тим, як їм уникнути покарання, Ейнар підняв іншу тему.
– Щодо головнокомандуючого військом. Чи є гідні кандидати, аби отримати таку поважну посаду? Якщо ні, то я особисто оберу відповідальну людину.
В розмову втрутився правиця:
– Перепрошую, мілорде. Але минулий правитель, та приймуть предки його душу, вже залишив наказ на цю посаду.
Така новина неабияк здивувала. Ейнар не знав, що кандидата вже обрано. І гадки не мав, хто міг би ним стати за рішенням батька.
– І хто це?
Радник дещо знітився, і витягнув з торби сувій. Розгорнувши, вдивився у напис і підняв погляд на Ейнара:
– Новим головнокомандуючим армії призначено декого на ім'я Мальнор.
Норст аж закляк, йому здалося, що йому почулося. Враз в думках пролетів останній тиждень. Божевільний, напружений. Серед всіх, кого Ейнар бачив за всі дні, він намагався віднайти у пам'яті необхідний образ. Та так і не зміг пригадати, чи він бачив Мальнора хоч раз.
– То де він?
Радники перезирнулися, потискаючи плечима. Вся ця ситуація видавалася дивною. Надто. За які заслуги Мальнор міг би отримати таку посаду? Чому?
Поринувши у роздуми Норст не зміг знайти відповіді. Радники терпляче чекали нових наказів чи запитаннь, проте Ейнар мовчав.
– Мілорде? – врешті насмілився запитати правиця.
Ейнар махнув рукою.
– Ви вільні.
Якась думка крутилася на поверхні підсвідомості. Цей наказ Ренгволда не давав спокою. Щось було не так. Серед всіх гідних вояк обрати Мальнора? Він навіть не входить до рангу вартових.
Норст залишився сидіти за столом, вдивляючись порожнім поглядом у стільницю, та намагався зрозуміти сенс.
Щойно радники покинули залу нарад, як до приміщення увійшов вартовий.
– Мілорде. – Низько вклонився він. – розвідник на ім'я Херод просить аудієнції.
Ейнар підхопився на ноги. Всі думки розвіялися, разом з підозрами.
– Хай заходить! – Скомандував він дещо голосніше, ніж очікував.
Руки почали тремтіти від хвилювання. Невже є звістка про Іду? Чи вони знайшли її? Херод, один з розвідників, увійшов до зали та схилився у поклоні, перш ніж почати доповідь. Ейнар нетерпляче перетнув кімнату, відкинувши всі ці непотрібні правила етикету.
– Ну? Кажи! Ви знайшли її?
Херод трохи завагався.
– Ні, мілорде.
Надія, котра щойно окрилила Норста, розбилася так само швидко та болісно, як і попередні.
– Але, – мовив розвідник, – ми знайшли свідка. Служниця, котра останньою спілкувалася з Ідою. Вона запевняє, що має що сказати.
Ейнар був пригнічений. Знову не знайдено. Знову невідомість. Знову глухий кут. Інформація про служницю здавалася не надто переконливим аргументом. Вони вже встигли опитати всіх, проте ніхто не зміг сказати нічого вартого.
– Ви допитували її?
– Так, мілорде, – знову вклонився Херод. – Але вона прийшла сьогодні сама, і сказала, що має цікаву інформацію. Але сказала, що розповість її лише вам.
Ейнар хмикнув.
– Ви забули, як отримувати необхідну інформацію самостійно?
Розвідник прокашлявся. Натяк був не прозорий.
– Ні, мілорде. Проте вона наполягала на аудієнції з вами.
Норст кивнув, та повернувся до свого місця. Розмовляти зі служницею не було бажання, адже це марна витрата часу. Проте з кожним днем ймовірність відшукати Іду танула. Він мав використати всі шанси, кожен варіант.
– Приведіть її.
За чверть години в залі опинився той самий розвідник, в компанії служниці. Ейнар, без зацікавленості, огледів її. Звичайна дівчина, нічого особливого. Здається він неодноразово бачив її, проте геть не пам'ятав її імені.
– Як тебе звуть?
Херод штовхнув дівчину вперед, змушуючи впасти на коліна перед лордом. Та низько схилила голову.
– Моє ім'я Торум, мілорде. Я служниця в Колді вже близько п'яти років, до того мешкала в селищі.
Ейнара не надто цікавила інформація про її життя, тому він махнув, дозволяючи дівчині підвестися.
– Херод сказав, ти маєш інформацію про зниклу Іду. Коли востаннє ти бачила її?
Ейнар піднявся і пройшов до малого столика в кутку, аби налити в кухоль вина. В горлі стояла гіркота від невиправданих сподівань.
– Я бачила її, коли ми разом розписували щити. День добігав кінця, і Іда сказала, що піде до майстра, аби замовити ще фарби на наступний день.
Норст відпив вина. Цю інформацію він вже чув. Нічого нового, нічого, що вказувало б на місцезнаходження Іди зараз. Видавалося, що вона крізь землю провалилася.
– Якщо це все, то ти вільна. – Сказав він втомлено.
Служниця трохи завагалася, але потім насмілилася.
– Дехто цікавився нею. Випитував у мене інформацію. Мені здалося, що він стежить за Ідою.
Ейнар завмер. Вино стало поперек горла. В голові одразу ж закрутилися думки у хаотичному танці. Хтось слідкував за Ідою? Але хто?
– Хто він?
Дівчина опустила погляд, зминаючи пальцями брудну спідницю.
– Ми були коханцями. І… – Вона нервово відкашлялася. – І я була закохана у нього. То і не придавала значення. А сьогодні дізналася, що у нього була інша.
На очах служниці виступили сльози, і вона швидко витерла їх таким само брудним, як і спідниця, рукавом сорочки. Ейнар підійшов ближче.
– Назви ім'я! – В голосі відчувся крижаний холод.
Торум затремтіла, проте набравшись сміливості все ж видавила з себе.
– Тридцять срібних монет.
Херод аж очі вирячів від шоку. На мить в залі повисла тиша. Норст і сам був здивований такою нахабністю.
– Тридцять срібних монет… – Протягнув він. – Скажи, Торум, чи розумієш ти, що я можу дізнатися цю інформацію не заплативши тобі ні гроша? Буде боляче, але правда все одно випливе.
Торум затремтіла сильніше і помітно зблідла, але кивнула.
– Тобто, ти розуміла на що йдеш, загадавши таку ціну, і все ж насмілилася?
Дівчина знову кивнула, ледь тримаючись на ногах від переживання. Ейнар схилив голову розглядаючи дивачку.
– І нащо тобі таке богатство?
Торум видихнула, перш ніж почати говорити. Голос затремтів, був тихим.
– Мої батьки померли кілька років тому під час епідемії. Залишилася маленька сестра. Вона дуже хворіє, чахне. Я не заробляю достатньо, аби купити необхідні ліки для неї. А він…Він обіцяв, що буде допомагати. Казав, що як повернеться, буде мати вдосталь грошей. Допоможе мені і сестрі. – Служниця так швидко тараторила, що її слова були ледь зв'язані між собою. – Він мені казав, що скоро все зміниться. А сьогодні, я дізналася, що він казав те саме і іншій… Зраджував.
Дівчина затрусилася наче в ознобі. Сльози котилися по її обличчю, залишаючи на брудних щоках доріжки.
Ейнар торкнувся рукою мішечка з грошима, що висів на поясі. Але вагався всього секунду. Відрахувавши необхідну кількість, він простягнув кошель Торум.
– Назви його ім'я.
Служниця все ще тремтіла, але на її обличчі з'явилася легка посмішка. Мішечок, котрий вона тримала в руках був справжнім скарбом. Таким необхідним.
– Його звати Мальнор.
