#G #А #Міні #Закінчений #УкраїнськаМіфологія #Водяниця
Риби били хвостами об дно човна в передсмертній агонії, виблискуючи срібною лускою.
Піт стікав чолом. Навіть прохолода близької води не рятувала від пекельної спеки.
Погляд, не по роках смутних, очей був прикутий туди, де мотуззя вудки зустрічалося з озерною поверхнею.
Він відчував це. Трем в руках, вібрацію вудки, нерви, які натягувались разом із ниткою.
Азарт, який приходив разом з бульбашками навколо місця, де закинув, живила хлопця, як ніщо інше. Біль, який стискав серце кожної днини, щоночі, кожної хвилини, відступав перед цим, ховався до далекого сховку, найтоншої з безлічі тріщин у його серці, щоб потім, опісля, коли він повернеться додому, знову виповзти.
Очі сльозились від невідривного погляду. Сонце цілувало малесенькі хвильки і ті відблиски, дитятки тих цілунків, різали очі ще більше.
Ще не час. Зарано сіпнеш - і все коту під хвіст.
Поверхнею почали розповзатися маленькі кільця.
Груди стиснуло від того, що хлопець перестав дихати. Чекав.
Порух вод. Натягнута нитка, мов тятива лука. Вода швидка, та він прудкіший.
Сяйлива рибина приєдналась до своєї рідні на дні човна, а хлопець знову почав готувати гачок. Нагнувся, шукаючи найжирнішого черв'яка, а коли випростався, завмер.
З-за борту на нього глипали гнівним прищуром зелені очиська. Замулені темні пасма заліпили обличчя. Натягнута кривава посмішка, яка оголювала гострий ряд зубів, сяйнула у променях.
Він чув про неї. Старі рибалки навіть під оковитою говорили неохоче, шепочучи. Боячись.
Рибалки - найзабобонніший народець.
І не дарма.
Вона вбивала. Багато. Топила. Безліч. Видирала людські нутрощі й годувала ними свого ручного сома.
Володарка цього озера.
Водяниця.
Хлопець обережно поклав жирнющого черв'яка назад у старий дзбан і знову глянув на те, що вже нависало перед ним, кидаючи стовп тіні.
Нитка поглядів з'єднувала два береги, лиш на одному вирувала хижість, ворожість й лють, а на другому - холодний спокій.
Він намагався відшукати в собі страх. Катма. Біль, що їв його роками, випив все до краплі.
Водяниця перша втратила терпець. Вона перекинула човен одним порухом перетинчастого пальця.
Озерна прохолода заспокоювала розпечену на сонці шкіру. Темрява перекрила легені.
Щось міцно схопило його ногу й потягнуло на дно.
Хлопець заплющив очі й востаннє зазирнув туди, де пахло яблунями й свіжим хлібом. Весільний вінок квітнув на світлому чолі. Щаслива усмішка…
А потім кров.
Біль, відчувши запах поживи, висунув морду зі свого сховку, але хлопець силою заштовхав його назад. Нехай зараз, в останню мить він житиме без нього. І помре без нього.
Водяниця послабила хват на його нозі.
В мить, коли легені вже горіли вогнем, його безцеремонно випхали з прохолодної води.
Хлопець кашляв і випльовував озерну воду в переміш з рястом, схилившись над мокрим піском.
Сонце знову почало пекти шкіру.
Поруч щось важко хлюпнулось, закриваючи його від променів.
Він підвів очі і погляд його знову схрестився з болотисто-зеленими очима.
Та цього разу без люті й гніву.
— Жахіття. - голос Водяниці лоскотав слух, мов котяра шерстю, та тон її був докірливим.
Хлопець витер обличчя, викрутив чуба, з якого стікала вода, нишком роздивляючись Водяницю.
Бліда шкіра сяяла ледь вловимим відтінком зелені, а єдиним одягом слугували довжелезні чорні коси.
Він причепився зором до середини озера, де ще пару хвиль тому був його човен.
— Чому?
Водяниця кілька секунд вивчала його. Хлопець відчував її погляд на собі. Холодний, проникливий, безцеремонний.
— Мало ти драпався. Жодного задоволення топити людину, яка сама хоче втопитись. - її уста склались в розчаровану дугу, а в погляді просткочила гіркота.
Тиша.
— Розумію.
Вони просиділи так довго. Мовчазні. Нерухомі.
Він впізнав у ній сліди такого ж змія, що їв його. У погяді, у лінії брів, в які набився мул, у вигині зеленуватих вуст.
Але нічого не говорив.
Разом вони дивились, як легенький відкрець здіймає хвильку, несе її, поки вона не зникає, розчиняється.
Тоді народжується нова хвилька.